Рецензія на фільм «Види милосердя» / Kinds of Kindness

З 12 вересня на екранах кінотеатрів стартує показ кіноальманаху Йоргоса Лантімоса «Види милосердя», у якому грецький постановник продовжує співпрацю з Еммою Стоун, Віллемом Дефо та Марґарет Кволлі після його попереднього фільму «Бідолашні створіння». У цьому огляді розбираємось, що цікавенького підготував для глядачів експерт з дивностей Лантімос цього разу.

«Види милосердя» / Kinds of Kindness

Жанр чорна комедія, драма, антологія
Режисер Йоргос Лантімос
У ролях Емма Стоун, Віллем Дефо, Джессі Племонс, Марґарет Кволлі, Хонг Чау, Джо Алвін, Гантер Шафер
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb

Новий, вже другий за поточний рік, фільм представника Грецької дивної хвилі, постановника Йоргоса Лантімоса, позиціюється як триптих-притча, котра складається з трьох слабо пов’язаних між собою історій. Але це тільки на перший погляд. Насправді окрім незмінних виконавців провідних ролей Емми Стоун, Джессі Племонса та Віллема Дефо, ці алегоричні сюжети мають чимало точок зіткнення, найбільш виразною з яких є таємничий персонаж на ім’я РМФ.

Перша історія розповідає про офісного працівника Роберта Флетчера, який беззаперечно виконує усі настанови свого боса Реймонда. Хоча ні, це звучить надто м’яко — він буквально живе згідно з дорученнями начальника. Аж до того, що має слідувати вказівкам стосовно приймання їжі, занять сексом з дружиною чи влаштування автотрощі з летальним кінцем. От тільки таке завдання Роберт виконати не готовий, що призводить до негайного звільнення та подальшого руйнування його життя.

У другому сюжеті йдеться про безутішного поліціянта Деніела, котрий ніяк не може змиритися зі зникненням своєї коханої дружини, морської біологині Ліз, яка відправилася у чергову експедицію. Одного дня чоловіку повідомляють чудову новину: Ліз вдалося знайти на одному з островів. Однак згодом Деніел починає підозрювати, що врятована жінка — зовсім не його дружина.

Фінальна частина оповідає про членів секти Емілі та Ендрю, які в усьому слухають своїх духовних наставників Омі та Акі і намагаються знайти дівчину, що володіє здібністю воскрешати мерців.

У свої винахідливі, оригінальні метафори Лантімос упаковує, загалом, досить банальні думки, які навряд чи зійдуть за одкровення — глобально це токсичні аб’юзивні стосунки та тема свободи волі, що проходить тонкою червоною ниткою крізь усі три новели. Якщо детальніше, то мова йде про залежність та неможливість приймати рішення самостійно, про нездорові подружні відносини, а також про сліпе поклоніння сумнівним ідеалам (ідолам?), яке призведе до трагічних наслідків. Тобто, в усіх трьох випадках варто говорити про беззаперечну і водночас саморуйнівну покору одних персонажів щодо інших.

Власне, різного роду невтішний діагноз суспільству, і у куди цікавіший спосіб, ставили й до Лантімоса — на розум відразу приходить данський мізантроп Ларс фон Трієр. Як мінімум кінозасоби обох припускають суцільний дискомфорт для глядача, а у «Видах милосердя» мізантропія (і в певних моментах навіть мізогінія) досягає свого апогею. Питання у тому — наскільки натуральний горор обґрунтований у начебто чорній сатиричній комедії. Або, якщо мова про жанрове кіно тут недоречна, наскільки ціль виправдовує засоби?

Заради транслювання не найвидатніших меседжів Лантімоса та майже постійного у його фільмах сценариста Ефтіміса Філіппу одна з героїнь Емми Стоун, за прикладом якудза з бойовика «Розбірки в маленькому Токіо», відрізає собі палець, а згодом вирізає свою ж печінку. Джессі Племонс не цурається взяти приклад з героїв жахастика «Джиперс Кріперс», котрі намагалися позбутися кровожерливого монстра, переїхавши того кілька разів на автівці. А якщо вам і таких жахіть здасться замало, то отримуйте зґвалтування, навмисне поранення песика та абсолютно голого Віллема Дефо.

Знущання з персонажів і глядача (що зовсім не означає однозначно негативну характеристику самого кіно) підкріплюються великою кількістю статичних кадрів, розбавлених тревелінгами або, наприклад, надвеликими планами (тут особливо запам’ятовується поцілунок Віллема Дефо та Емми Стоун). Врізається у пам’ять і тривожна музика, зокрема, коли композитор Джерсін Фендрікс лупить по одній і тій самій клавіші фортепіано, навмисно викликаючи неприємні відчуття.

Загалом найцікавішою виглядає дебютна новела, коли глядач ще не перевантажений химерною лантімосівською інакомовністю та значним хронометражем більш ніж у 160 хвилин. Та навіть не це служить основним фактором сприйняття, адже саме перша історія здається найбільш дотепною, винахідливою і захопливою. Друга, не дивлячись на криваві маніпуляції з ножем, спроможна викликати посмішку, але виключно у контексті чорної комедії. А от третя вже надто перевантажує і натомлює, тому, ймовірно, її найважче сприймати.

«Види милосердя», безумовно, талановите і чудово зігране кіно, у якому особливо якісно розкривається завсідник другорядних ролей Джессі Племонс — недарма актор отримав приз за найкращу чоловічу роль Каннського кінофестивалю. Втім, це явно не найкраще кіно у фільмографії Лантімоса, яке до того ж вийшло напрочуд нерівним.