Актор і воїн Андрій Валенський: «Те, що я вижив, ніяк не можна пояснити, це диво»

Український актор театру та кіно Андрій Валенський грав на сценах Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, Національного академічного драматичного театру ім. Лесі Українки та Київського театру на лівому березі Дніпра. У кіно зіграв понад 50 ролей, зокрема у серіалах «Останній яничар», «Поганий хороший коп», «Слуга народу», «Розтин покаже», «Пес» і «Жіночий лікар».

Улітку він зазнав поранень у боях у Донецькій області. Друзі Андрія, зокрема директорка Театру на лівому березі Олеся Жураківська, акторка Ірма Вітовська й інші його колеги організували збір коштів на лікування та реабілітацію актора. Зараз життю актора та воїна нічого не загрожує. Після лікування в Києві він проходить реабілітацію у Львові, де і дав інтерв’ю «Детектору медіа».

— Андрію, розкажіть, як ви взагалі потрапили до армії?

— На початку січня цього року у Черкасах я йшов на зайняття до школи акторської майстерності, у якій викладав, і мені на вулиці вручили повістку. Я тоді нікому з близьких нічого не сказав про це й вирішив піти до армії. Хоча у мене були варіанти уникнути служби, залучити якісь свої зв’язки, та й сімейні обставини у мене також такі, що можна було й не служити. Але у мене для цього була своя мотивація. Я подумав про те, що після війни будуть дуже багато знімати фільмів на воєнну тематику. І це ще буде дуже довго потім відбуватися. І щоб достовірно грати головні ролі у таких фільмах, мені потрібно мати відповідний досвід. У мене мотивація була напряму пов’язана з моєю акторською кар’єрою.

Андрій Валенський

— Якийсь військовий досвід мали на момент мобілізації?

— У мене не було жодного військового досвіду, окрім участі у фільмах про війну, де я стріляв холостими набоями. Я не служив у армії й у мене не було військової кафедри. Я просто вмів красиво стріляти з автомата або пістолета на камеру.

— Ви якось сказали, що пішли зокрема й для того, щоб потім самому зняти правдивий фільм про війну.

— Так, я справді хочу написати сценарій і зняти за ним фільм про цю війну і, можливо, самому знятися у ньому. Така думка з’явилася у мене вже після мобілізації. Моє потрапляння до ЗСУ та всі мої пригоди, починаючи з «учебки», надихнули мене на те, щоб написати цей сценарій. І саме ця ідея мене дуже підтримувала морально впродовж вишколу в навчальному центрі й надалі, коли я вже був на передових позиціях. Я спостерігав за всіма подіями, учасником яких я був, начебто збоку, і намагався все це запам’ятати. Я був дуже уважний до якихось деталей, до перебігу подій, до спілкування з людьми, з якими мене звела доля, до того, як вони поводяться у певних ситуаціях, до того як я сам тримаюся й почуваюся. І можливо саме завдяки цьому я зміг гідно витримати все, через що мені довелося пройти. Я перебував у моменті, а не фантазував, що зі мною може статися на війні, й не занурювався у спогади про своє довоєнне минуле, сумуючи за тими часами.

— До речі, багато акторів, які зараз перебувають у лавах ЗСУ, говорили, що саме їхня професія допомогла їм швидко адаптуватися до армійського життя. Вони просто спостерігали, як певні речі роблять інші їхні більш досвідчені побратими або інструктори, і потім повторювали самі.

— Я можу казати тільки за себе. У моєму випадку мені було легше адаптуватися, ніж багатьом іншим хлопцям, моїм побратимам, які були поруч зі мною. Я бачив, що люди справді бояться, що вони занурюються у цей свій страх, у свої фантазії про те, що з ними може статись. І цей страх їх поглинав. Вони ні про що інше вже думати не могли. Мені ж як акторові та новоявленому сценаристу (посміхається) було простіше з цим. Я не боявся. Я просто відсторонено спостерігав за подіями, не зосереджуючись на їхньому подальшому можливому розвитку.

Андрій Валенський з побратимами

— З чого почалася ваша служба?

— Десь через тиждень після того, як я отримав повістку, мене привезли до навчального центру в Чернігівській області, а потім відправили до Британії. Я там навчався 5 тижнів і потім знову повернувся до навчального центру в Україні.

— Наскільки я знаю, ви були оператором БПЛА. Я звернув увагу, що багато людей творчих професій в армії також воюють на цій посаді. Цікаво, чому саме цей напрямок обрали ви й обирають інші актори?

— Не знаю, як усе це відбувається в інших, мені здається, що у кожного свій індивідуальний шлях. Я можу розказати, як сталося зі мною. Мене весь навчальний період — і у нас, і в Британії — готували воювати у піхоті, готували на штурмовика. Мене відібрали з «учебки» до 5-ї штурмової бригади. І вже там, у Донецькій області, безпосередньо в навчальному центрі цієї бригади, перед тим як вирушити на позиції, я ще десять днів проходив курс навчання саме на штурмовика. Я нікому ніколи в армії не казав, що я актор. Це була моя внутрішня позиція — повністю поводитися як звичайний рядовий солдат, яким я по суті й був, і мовчки виконувати всі завдання. Але інструктори якось дізналися, що я актор, що я знімався у серіалі «Слуга народу». До мене підійшов головний інструктор і сказав, що я медійна особистість і тому мені не можна у піхоту й у штурмовики. Що там мене можуть швидко «задвухсотити». А так я як відома людина зможу приносити користь підрозділу, організовувати збори, діставати потрібні речі та спорядження. І він мені запропонував спробувати себе якраз на посаді пілота БПЛА. Підійшов командир, який спитав, чому я наразі в армії? Я відповів, що таким чином готуюся до майбутніх ролей. Він засміявся — і взяв мене у підрозділ БПЛА.

Андрій Валенський

— Проте це хибне уявлення, що бути пілотом БПЛА на війні безпечніше, ніж ходити в атаку. Оператори дронів для наших ворогів є однією з пріоритетних цілей і тому на них відкрито справжнє полювання.

— Справді, не можна стверджувати, що у нас усе дуже безпечно, красиво і гарно. На передовій небезпечно скрізь. Можна взяти за приклад випадок, який зі мною стався. Я працював із напарниками у бліндажі — і по нас було пряме вручання 152-міліметрового снаряда… Після такого не виживають. Те, що я вижив, — ніяк не можна пояснити логічно, це чисте диво. Один мій напарник, який був поряд зі мною, загинув. Другий був трохи далі й отримав уламкові поранення. А я чомусь опинився згори на зруйнованому бліндажі. Як мене туди викинуло — я навіть не знаю. Тобто робота пілотів БПЛА досить небезпечна. Прилетіти тобі від ворогів може будь-якої миті.

— Вас не ображає те, що саме ваше поранення привернуло до вас увагу медіа, а раніше, до повномасштабного вторгнення, журналісти майже нічого не писали ні про вас, ні про ваші творчі роботи у театрі та кіно?

— Я на це не ображаюся в жодному разі. Ставлюся з розумінням до того, що для журналістів те, що актор пішов воювати й тим більше був поранений — це справді подія варта уваги, яка може викликати зацікавленість у суспільстві.

Андрій Валенський у шпиталі у Львові

— Після вашого поранення ваші колеги одразу організували збір коштів для лікування.

— Так. Це неймовірно. Мене це дуже вразило і сильно підтримало морально. До мене до київської лікарні приходили друзі, колеги, якось намагалися підбадьорити, чимось допомогти. Це було дуже приємно, що люди виявилися небайдужими до мене, до моєї ситуації. Хоча, напевне, казати «до мене» — це доволі егоїстично. Таким чином люди висловлювали свою небайдужість до того, що відбувається в країні, до війни, до всіх захисників України. Мені було сказано так багато теплих слів, щирих побажань, що я ще й дотепер перебуваю під враженням від цього.

— Чесно кажучи, я дивуюся тому, що ви попри таке важке поранення і його можливі наслідки не втрачаєте почуття гумору і жартуєте у дописах у фейсбуці.

— Я до війни захоплювався східною філософією, вивчав різні релігійні напрямки. Мені хотілося відповісти на питання: хто я такий і що я роблю на цьому світі? що таке кохання? що таке життя? що таке смерть? І я для себе знайшов відповіді на ці питання. Мені так здається, що знайшов. І саме це мені також допомагало і на війні, і зараз також. Я намагаюся не ставитися серйозно до якихось життєвих ситуацій і до життя загалом. Рано чи пізно ми всі помремо. Це факт, який заперечувати неможливо. Тому якщо серйозно ставитися до життя, ти втрачаєш його смак. Це така моя позиція. Тому я намагаюся з гумором ставитися до всього, що зі мною відбувається.

А, по-друге, якщо я вже залишився живий при таких обставинах, де вижити було неможливо, то я для себе вирішив, що відтепер я жодного дня свого життя не «профукаю». Я буду радіти кожному дню. Я не буду злитися ні на що, я не буду занадто дратівливим. Трішки можна, але не занадто. Я не буду сумувати за якимись речами. Я просто буду радіти всьому, що зі мною відбувається. Саме ця радість і породжує почуття гумору й таке легке ставлення до життєвих обставин, у яких я перебуваю.

Андрій Валенський у шпиталі у Львові

— Як узагалі зараз почуваєтеся, які прогнози дають лікарі?

— Стан у мене стабільний. Мені вшили титановий штир у стегно, бо у мене там була роздріблена кістка. І мені зараз потрібно розробляти цю ногу. Це головне, що мені зараз потрібно робити — потроху вчитися заново ходити. Я вже з паличкою обережно пересуваюся. Потім у мене є плани зробити собі пластичну операцію, бо обличчя також постраждало. А все інше у мене, в принципі, наразі нормально. Хоча у мене була відкрита черепно-мозкова травма, але наслідків немає. Голосні звуки та яскраві спалахи турбують, але їх не так багато навколо.

— Зараз, коли ви у шпиталі та є вільний час — не починаєте роботу над своїм «воєнним» сценарієм?

— Ні. Я планую взяти собі досвідченого співавтора, грамотного сценариста, щоб ми разом з ним підійшли до цієї справи. Щоб він мені професійно розказав, за якими канонами пишеться сценарій, і щоб ми його грамотно вдвох написали.

Якоюсь іншою творчою діяльністю намагаєтеся чи плануєте зайнятися?

— Наразі мені достатньо того, що я живий. А життя — воно саме по собі дуже творча штука. До того ж я перебуваю у шпиталі, у такому незвичному для себе стані — і в цьому також можна знайти якісь елементи творчості. Я продовжую спостерігати та фіксувати все, що зі мною відбувається. Мені це знадобиться й у ролях, і для сценарію.

Фото з особистого архіву Андрія Валенського