Рецензія на фільм «Огидні» / Uglies

13 вересня на стримінговій платформі Netflix вийшла підліткова антиутопія «Огидні», сюжет якої заснований на однойменному романі Скотта Вестерфельда, що був опублікований у 2005 році. У рецензії нижче розповідаємо, що становить світ, у якому нав’язане інстаграмне мислення остаточно перемогло здоровий ґлузд, та чи варта ця історія уваги глядачів, яким вже далеко за 16.

«Огидні» / Uglies

Жанр науково-фантастичний бойовик, підліткова антиутопія
Режисер МакДжі
У ролях Джої Кінг, Кіт Паверс, Чейз Стоукс, Бріенн Тджу, Лаверн Кокс, Жан Луїс Кастельянос, Чармін Лі, Ґабріелла Ґарсія, Еш Маеда, Джордан Шерлі
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2024
Сайт IMDb

Після плакатного апокаліпсиса, показаного у декількох кадрах і поясненого парою стандартних речень, наступила утопічна ера щастя та краси. Вченим вдалося вивести диво-квітку, яка стала надійним джерелом енергії, а усі молоді люди у свій 16-й день народження тепер мають можливість пройти косметичну операцію і стати буквально ідеальними ззовні, що унеможливлює будь-які конфлікти, зумовлені дискримінацією за зовнішністю. Банально немає через що сваритися — усі щасливі, веселі і тупі, та головне — красиві, немов з обкладинки глянцю.

Потрапити у царство суцільних Барбі і Кенів мріє юна Теллі Янгблад, якій от-от має виповнитися її sweet sixteen. Найкращий друг дівчини з символічним ім’ям Періс уже опинився в омріяному раю, але, здається, забув про їхню дружбу, тож вона починає тусуватися з новою подругою Шей. Остання не розділяє загального захоплення безплатними косметичними процедурами та вирішує приєднатися до групи опору, що виступає за індивідуалізм особистості. Так шляхи героїнь розходяться, але усе змінюється, коли від Теллі вимагають виявити місцеперебування бунтарів та їхньої секретної зброї.

У Голлівуді пік популярності жанру підліткової антиутопії прийшовся на минуле десятиліття, але зараз, здається, мода на нього остаточно зійшла нанівець. Втім, більш-менш пристойне повернення на екрани «Голодних ігор» торік дало зрозуміти, що цей напрямок все ще життєздатний і має право на існування. Шкода тільки, що «Огидні» цілковито спростовують подібний стриманий оптимізм, адже кіно у режисера МакДжі вийшло ну вже занадто примітивним та ледачим.

Втім, у сьогоднішню епоху псевдоутопічної «інстаграмної розкоші» та гонитви за ефемерними еталонами краси «заради підписників» цей сюжет набуває додаткової актуальності та у прямому сенсі грає новими фарбами. Тож тут можна було навіть вдарити викривальною сатирою, яка б стосувалася схиблених на бездоганній зовнішності трендів соцмереж, а то і готовності певної категорії інфлюєнсерів лягти під ніж заради уявного ідеалу краси на радість публіці. Але до цього справа не доходить.

Постановник МакДжі має дорогоцінний досвід знімань наукової фантастики, та одного разу вже добряче обпікся, коли взявся за знімання «Термінатора: Спасіння прийде». Це був перший фільм культової серії, у якому творці проявили сміливість та вирішили відмовитися від заданої Джеймсом Кемероном формули «убивця—хтось з Коннорів—захисник» (подібного підходу дотримується і нещодавній «Термінатор: Зеро» на тому ж Netflix). На жаль, тоді цей задум спіткала невдача, і нині навчений гірким досвідом МакДжі, разом з тутешньою командою сценаристів, звертає на добре протоптану дорогу і безпечно крокує шляхом найменшого опору.

Єдине, що приємно пестить глядацьке око — це певні елементи сетингу, як от яскравий вигляд футуристичного мегаполіса з одвічним феєрверком у небі, а також «перевтілення огидних», які контекстуально ніби цікаві, бо ще те питання — хто з присутніх справді огидний. Наприклад, магічні «інстаграмні фільтри» мають на меті «покращити» абсолютно симпатичних дівчат, що отримали прізвиська «Здихля» і «Косенька», хоча у Джої Кінг з очима повний порядок. Але спишемо цей трохи ідіотський фактор на обов’язковість хірургічної процедури та зомбування незрілих умів.

Ще стрічка пропонує екстремальну їзду на говербордах, якій позаздрив би й Срібний Серфер, коротку появу у кадрі арбалета (це не лук, як у Катніс Евердін, але вже хоч щось) та нездорову любов місцевої диктаторки до білого кольору.

Джої Кінг, котра грає персонажа на 10 років молодшого за свій реальний вік, ще якось намагається додати емоцій у це мертвонароджене кіно, але її старання тьмяніють на тлі абсолютної картонності героїні. Скажена докторка у виконанні трансжінки Лаверни Кокс так і норовить зробити усім операцію, і те, що саме ЛГБТ-активістці була довірена роль такого штибу лиходійки, нетерпимої до природної зовнішності та прояву будь-якого індивідуалізму, викликає неоднозначні почуття.