Від Русі – до володінь Мазепи та УНР: чому Курщина має давні історичні зв’язки з Україною

Наступ ЗСУ на Курщині мав один несподіваний наслідок. Українці, переглядаючи численні ролики з української "зони СВО", побачили та почули, що тамтешні люди говорять поганенькою, але українською мовою. Це породило питання – з якого дива таке трапилось. 24 Канал пояснює, чому так склалося історично.

Короткий варіант відповіді: на Курщині місцеве населення говорить українською, бо ці люди є етнічними українцями, а землі російської Курської області, принаймні, південна їхня частина, є етнічними українськими територіями.

Ба більше, ще сто років тому вони офіційно вважалися українськими й лише через махінації більшовиків "були нарізані" та передані від УСРР (назва радянської України до 1936 року) до РСФСР й так опинилися в межах сучасної держави-агресора Росії. Натомість тамтешнє населення так і залишилось українським, хоча за 100 років і зазнало надпотужної русифікації.

І тут цілком доречно пожартувати, що "спеціальна воєнна операція" ЗСУ на Курщині відбувається для захисту українців у Росії й виключно в межах відомого наказу Президента України Зеленського про історичні українські території. А ще – згадати, що в жарті завжди присутня лише частина жарту.

Курщина – етнічні українські землі?

Розгорнута відповідь вимагає більш детального історичного екскурсу в глибини століть, щоправда, без Рюрика (хай вибачить нас Такер Карлсон), але з Рюриковичами та багатьма іншими персонажами, відомими з підручника історії.

Значна частина сучасної Курської області – це історичні землі слов'янського племені сіверян, точніше – союзу племен (археологічно їм відповідають волинцівська та роменська культури). Сіверяни здавна селилися на берегах Десни, Сули та Сейму й засновували тут свої городища, які згодом перетворились на міста.

Найбільш відомими містами сіверян були Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ, Трубчевськ, Стародуб, Глухів, Путивль, Курськ, Рильськ, Любеч, Переяслав. Нині це частина Київської, Чернігівська та Сумська області України, а також Курська, Бєлгородська та Брянська області Росії.

Ймовірно сіверянами правили представники місцевих династій місцевих володарів (їх імен ми не знаємо), наприкінці 9 – початку 10 століття вони були підкорені прибулими скандинавами – руссю. На це вказує "Повість минулих літ", що повідомляє про похід князя Олега на сіверян (нібито у 884 році), його перемогу та "дань легку", тобто компроміс та порозуміння.

Згодом новими правителями стали представники династії Рюриковичів, а місцеві еліти – їх молодшими партнерами (з бонусами від трансдніпровської торгівлі у вигляді ренти від так званого "Шляху з варяг у греки"), а згадані міста були їхніми опорними пунктами, куди звозили данину, натомість суцільні ліси навколо своїх градів князі, схоже, дуже довго не контролювали. Це доволі типово для Київської держави княжої доби, тому, коли в шкільних підручниках ви бачити на мапах гігантську та суцільну "Київську Русь" – це не так, принаймні в перші два століття літописної історії.

Вперше про місто Курськ згадується в 11 століття нашої ери в Житії Святого Феодосія Печерського (тобто київського), авторство якого приписується Нестору (тому самому). Тоді Курськ був далекою та периферійною, але все одно частиною Київської княжої держави.

Невелике Курське князівство було під впливом більш потужних Переяслава та Чернігова. Ця залежність та відповідні зв’язки збережуться у наступні декілька століть. Мінімум з кінця 11 століття тут правив князь із династії Рюриковічів. Про що свідчить згадка у "Повісті минулих літ" від 1096 року, вказуючи, що в цей час там "сидів", тобто княжив, Ізяслав, син Володимира Мономаха, до речі, онук англійського короля Гарольда II Ґодвінсона.

Курське князівство було пограниччям Київської держави, а його володарі були учасниками численних походів на неспокійних сусідів – половців, а подекуди й самі тримали оборону від набігів кочовиків.

Найвідомішим курським князем є Всеволод Святославович, молодший брат новгород-сіверського князя Ігоря. Саме він названий у "Слові про похід Ігорів" Буй-тур та милим братом Всеволодом. Саме йому невідомий автор видатної пам’ятки давньої української літератури 12 століття дає право сказати наступне:

Сідлай, брате, свої коні бистрі,

Мої-бо вже готові стоять,

Під Курськом осідлані.

А мої куряни — вправні воїни,

Під сурмами сповиті,

Під шоломом викохані,

З кінця списа годовані.

Всі путі їм відомі,

Яруги їм знайомі,

Луки в них напружені,

Сагайдаки відкриті,

Шаблі нагострені;

Самі скачуть, як вовки сірі в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.

Переклад на сучасну українську – Максима Рильського. До речі, Рильськ – це також Курщина і також давнє місто часів Русі, відоме з кінця 9 століття.

Як виглядав "Буй-тур" – реконструкція Михаїла Гєрасімова за рештками княжого черепа / Wikimedia Commons

Оригінальний варіант

СЂдлай, брате,

свои бръзыи комони,

а мои ти готови,

осЂдлани у Курьска напереди.

А мои ти куряни свЂдоми къмети:

подъ трубами повити,

подъ шеломы възлелЂяны,

конець копїя въскръмлени,

пути имь вЂдоми,

яругы имъ знаєми,

луци у нихъ напряжени,

тули отворени,

сабли изъострени;

сами скачють, акы сЂрыи влъци въ полЂ,

ищучи себе чти, а князю славЂ.

І хоча говорити про українців (як і про росіян чи інші нації) відносно 12 століття не надто коректно, можна цілком слушно стверджувати, що на той час Курщина була частиною держави з центром у Києві, а мова "Слова" значно подібніша до української, ніж російської.

Мапа Чернігово-Сіверщини у складі Великого Князівства Литовського в 15 столітті з книги Стефана Кучинського "Чернігово-Сіверські землі у складі Литви", виданої у Варшаві 1936 року (найбільш уважні знайдуть на ній Москву у верхньому куті справа) / Wikimedia Commons

Після Ординської навали Курськ став частиною Золотої Орди, хоча місцеві княжі династії не перервалися, проте, землі були суттєво спустошені.

Згодом за них з монголами буде вже воювати Литва, здобуде перемогу та затвердиться тут на майже 150 років. На початку 16-го століття Курське князівство та інші дрібні князівства сучасної Курщини перейшли під владу Москви, яка якраз починала процес "збирання руських земель". За це право московити та литовці воювали понад 20 років.

Феномен пограниччя робив ці землі не надто безпечними, постійне сусідство з ногайцями, а потім кримськими татарами, регулярні сутички з підлеглими Великого Князівства Литовського, а потім Речі Посполитої вимагали постійного захисту. Відтак починається активна колонізація Курщини – вона йде з двох боків. Московити заселяють регіон своєю людністю, також вони запрошують сюди українців з Речі Посполитої. Тодішні хроніки називають їх черкасами.

Козаки отримують від московитів привілеї та нові землі, взамін вони гарантуватимуть прикордонню безпеку від татар, які також претендуватимуть на цю територію. Подекуди доволі успішно, про що говорять хоча б топоніми та етноніми, зокрема, назва міста Суджа.

Суджа на мапі Слобідської України, як бачимо, ЗСУ наразі ще далеко не завершили свій визвольний похід / Wikimedia Commons

Суджа відома з середини 17 століття – про нього пишуть як про сотенне містечко Сумського слобідського козацького полку. Збереглися козацькі реєстри Сумського полку (так звані "переписні книги), в його переліку самі українські прізвища (зокрема, Ющенко – до речі, рід третього президента України походить саме з Сумщини).

Козаки засновують на нових для себе територіях власні поселення – слободи, тобто поселення, вільні від сплати податків (сам регіон отримав назву Слобожанщина або Слобідська Україна). Назви цих поселень збереглися донині й вони українські. Саме тому нині при читанні зведення з Курського фронту вас не має дивувати ані Черкаська Конопелька, ані Гончарівка, ані Бондарівка, ані Козача Локня.

Детально про козацьку Курщину та власне Суджу розповів у своєму влозі український історик та військовий Олександр Алфьоров.

Також на мапі Курської області є назви, пов'язані з видатними українцями. Зокрема, гетьманом Мазепою. Це, наприклад, села Іванівське (тут навіть зберігся палац Мазепи, щоправда, у напівзруйнованому стані), Степанівка і Мазепівка. Дивуватися цьому не варто – вони були засновані українським гетьманом. Той був, як би зараз сказали, олігархом і активно скуповував землі.

Руїни палацу Мазепи в селі Іванівському на гравюрі кінця 19 століття та на сучасному фото, на якому колись величну будівлю доволі легко сплутати з сараєм:

Центром володінь Мазепи була північ України, зокрема, Сумщина, а точніше – Рильський повіт. Власне, спроба міньйона Петра Першого князя Мєньшікова "віджати" ці маєтності була однією з причин того, що гетьман перейде на бік шведів.

Поразка Мазепи позбавила його земель, але ж українці нікуди не поділися. Вони й далі жили на Курщині, точніше – на Східній Слобожанщині, просто вже були не козаками, а гусарами.

Гусар Сумського гусарського полку на легендарних радянських листівках кінця 1980-х. До речі, саме форму Сумського гусарського полку носила героїня комедії Рязанова "Гусарська балада". У самому фільмі він помилково названий "Павлоградським".

При цьому залишались українцями. На це вказують дані перепису населення 1897 року. Він засвідчив, що в тодішній Курській губернії Російської імперії абсолютну більшість українці становили в Грайворонському, Новооскільському та Путивльському повітах, а більше третини населення Суджанського, Рильського, Білгородського, Короченського повітів – носії української мови.

При цьому в самій Суджі кількість українців становила майже 60%. Зазначимо, що перепис 1897 року не оперував поняттям "нація", а рахував носіїв мови, тобто, логічно буде припустити, що насправді українців було більше, але не всі оголосили себе носіями "малоросійської мови". Підстави так вважати дають наступні переписи населення та самі історичні події.

З початком революції 1917 року Курщина стала ареною національно-визвольних змагань українців. Південь тодішньої Курської губернії увійшов до складу УНР, а згодом Української держави гетьмана Скоропадського. Офіційно про це було проголошено 14 серпня 1918 року.

Привіт від істориків:

Спершу на українськість південної Курщини не зазіхали навіть більшовики – саме Суджа стала першою столицею Радянської України (а не Харків). Тоді ж, до речі, її частиною був також Бєлгород.

Цікаво, що ця квазі-держава першою назвою мала на УСРР, а Українська Народна Республіка, тобто повний клон української держави часів Грушевського. Втім, вже у 1919-му році більшовики забрали Суджу й віддали її росіянам.

Північний кордон УНР, фрагмент мапи 1918 року / "Радіо Свобода"

Після поразки Української революції та перемоги більшовиків українські комуністи намагалися закріпити етнічні землі в складі Радянської України – з цього приводу точилася дового жорстка дискусія, з 1924 по 1925 роки працювала спеціальна комісія з територіального розмежування.

Українці відстоювали своє право на Суджу та Грайворон, комісія їх вимоги підтримала, проте, більшовицьке керівництво все проігнорувало та залишило Суджу та майже всю південну Курщину в складі РСФСР.

Допис історика Геннадія Єфименка про війну за Суджу серед російських і українських комуністів:

З того часу починається процес знищення всього українського на Курщині – його наслідки бачимо зараз.

Нині трохи більше одного відсотка населення Курщини вважають себе українцями. На Курщині немає жодної української школи чи класу (як і в усій Росії, де мешкає декілька мільйонів українців), заборонені українські громадські організації, а донедавна ще можна було отримати реальний тюремний строк за синьо-жовті кольори чи українські пісні.

Українська спеціальна операція, що почалася 6 серпня 2024 року цей ганебний стан речей змінила – українці в Курській області нарешті отримали право говорити рідною мовою. Сподіваємось, цей приклад незабаром буде масштабовано й на інші етнічні українські землі, що перебувають під владою Росії.