36 часов до объятий: дорога домой через фильтрацию и границы

Сьогодні незвична розповідь. Наша найактивніша дописувачка циклу Юлия Капитан зʼїздила до дітей у Польщу, по дорозі назад посиділа в студії новин, і от сьогодні повернулася в рідний Херсон. Це насправді - мандрівні записки крізь призму нашої війни.

Ну, що, Київ і Польща, зустрічай незламний Херсон! Нарешті я побачу своїх діточок - доньку і двох онуків, старшому сім років, молодшій чотири. Виїжджали вони через Крим в перших числах вересня минулого року. Я думала, посивію, поки вони дістануться Польщі. Херсон-вокзал-фільтрація -блокпости і краса нашіх безмежніх ланів. В голові одна лише думка: ДІТИ. Але все минулося.

Я набрала подарунків 3 торби як справжня бабуся)))) звісно, розумію, що в них в Польщі все є ,але ж не таке, не українське. Донька знайшла в Познані магазин з українським товаром і іноді ходить туди душу відвести.

Маршрут Кіровоград-Умань-Київ, ''як тебе не любити ...'' Я де буваю, приглядаюсь, як на військових звертають увагу, по дорозі бачу, практично ніяк. А в Херсоні це буквально янголи кольору хакі, ейфорія, звісно, пройшла, але шалена повага є й досі.

Житомир. Діти чим ближче підїжджаю тим частіше дзвонять ''Як ти? Де ти?''' На їхні торічні фото в телефоні не можу й досі без сліз дивитись - вдома під час обстрілів малі одягнені сплять на підлозі в коридорі, мала в касці, казала, буде воювати. Потім під час виїзду як вони сплять на вулиці на чужих валізах на кордоні раzія - Латвія і нарешті відео, де малі співають Червону калину вже в Польщі.

Ще в окупацію не виходили на двір без папірця в кишенях у кожного зі всіма даними, вчили на пам'ять імена, адреси, родичів про всяк випадок. Рік лише відеодзвінків це дуже сумно… Крається серце, що їхнє зростання проходить десь далеко і повз мене. Можливо, ви скажете, буває і гірше, але це суто моя історія.

Рівне. Склалося враження, що війна тільки в Херсоні, така велика разюча відмінність. Як спеціально, по дорозі - шикарнючий ресторан, гуляють весілля, гості разодягнуті, кульки, янголи, купа дорогих автівок. А Херсон зараз - 4 авіабомби на місто за день.

Львів, ніч, дощ. Кордон проходили 11 годин, це капець) людей пропустили без проблем, а от автобус перетрусили до кісточок. Ще десь годин 10 і я нарешті побачу своїх діточок.

Краків. Чистенько, гарненько, все по правилам, дороги, це все відразу кидається в око. Європа))))

Катовице,Вроцлав. Дуже красиві міста, але дика виснаженість вже не дає мені радіти красі, 36 годин в дорозі і їхати ще далі.

І от - Познань, ураааа скоро я побачу своїх кошенят! Зустріч з донькою була ДУЖЕ чутлива, ридали обидві. А малюки раділи подарункам, обіймали, розповідали, як живуть. Вранці повели малого до школи.

Місто дуже гарне, багато зелені, дітячі майданчики, будівлі вишукані, маленька річка, мальовничі мости.

А я ловлю себе на тому, що якийсь гучний звук, і я здригаюсь, летить літак (а їх тут дуже багато, ми поруч з аеропортом), і в мене серце зупиняється, починається паніка, жартували, хто присів, той українець(((

Їде транспорт, а мені чується початок сирени, скільки років нам буде потрібно, щоб нас хоч трохи попустило?

Мої діти потоваришували з польско-українською сім'єю, вони їм дуже допомагають та підтримують. Раніше ця родина возила ліки до границі для України, перевозила людей до Польщі, збирала гроші для біженців, поставила намети для мам з маленькими діточками, роздавала їжу та памперси, допомагала нашим жінкам облаштуватися в Польщі…донька в Пшемека запитувала, кажуть, ніби поляки вже втомилися від нас та ображаються, що ми роботу в них забираємо. А він відповів, не вигадуй, поляки їздять заробляти в Німеччину. Мовляв, мало хто з поляків піде працювати в Бедрьонку та на завод.

Ще про Пшемека - дуже приємно, що він знає про Херсон, Антонівський міст, про багато з того, що коїться у нас. Розповів, що його друг-поляк поїхав воювати до нас, був поранений, приїздив до Польщі й повернувся воювати. То казав, що дуже багато поляків воює за Украину. Домовились, що Пшемек після перемоги обов'язково приїде в Україну в гості. Він часто запитував, чи подобається пані у Польщі? Чи хоче пані залишитися? Кажу, все подобається, але пані їде додому скоро) Як би там не було але дома і трава зеленіше, і небо блакитніше…

Я балакала з донькою, як планують жити далі, вона сказала, при першій змозі - тільки додому.

Читаю ж Телеграм постійно, після обстрілів дзвоню подрузі, питаю, як ти?Каже, ой, така зайнята - закатую. На другий день шашлики з сином готує, потім печиво пече. Херсонці, ви неймовірні))

Гуляли в Познані, побачила на вулиці машину з українськими номерами - свої) йду усміхаюсь, і дівчина за кермом помітила, теж зрозуміла, що свої, їде сміється. Взагалі по всьому місту багато наших прапорів.

В магазинах уже декілька разів було подібне, почули рідну мову, усміхнулись один одному і розійшлись. Ще я познайомилась із господарем квартири, що винаймають мої діти, спитав, звідки я приїхала, кажу з Херсона. А він хапається за голову і каже, як ви там виживаєте під обстрілами? І що, ви хочете їхати зараз додому? Кажу, обов'язково буду за декілька днів, а він мені: ви божевільні люди. А коли дізнався, що я ще й ремонти роблю під обстрілами, знов схопився за голову. Ми не божевільні, ми вільні, незламні люди своєї країни!

Їздили сьогодні дивитися "козьолки". Це на центральній ратуші є великий годинник, щодня опівдні чоловік виходить, грає на трубі, і виїжджають козлики та б'ються рогами. Зараз в них на шиї жовто-блакитні стрічки. На площі ще бачила чоловіка, він грає на цимбалах українську музику, від Червоної калини накотилися сльози. Їздили до парку Цитадель, в 2 світову там була брама з 18 фортів, після війни їх розібрали і висадили 100 тисяч дерев! Зараз там музей озброєння і музей армії Польші.

Скільки я розмовляла з поляками, усі кажуть, де росіяни, там смерть, бруд і війна.

За ці 2 тижні встигла познайомитися з цікавими людьми, побачити красу Познані, наобійматись наперед (хоча це неможливо) зі своїми малюками, зробити їм ремонт на кухні (як же ж без цього), посумувати за свій Херсончик, який знову і знову обстрілюють і ОХРІНІТИ, що коїться в Ізраїлі.

Онучка рвала мені серце, залазила в валізу, збиралася в Україну, а як я поїхала, не хотіла вставати з ліжка, на якому я спала. Вона багато говорить про війну, хоча з нею ніхто про це не розмовляє, але ж діти все навколо чують.

Вокзал і знов сльози. Хто знає, коли я знов побачу своїх діточок. Хіба так повинно бути? Хіба можна пробачити, що твориться з нашими сім'ями?

Я знаю одне - нашій перемозі бути обов'язково і пташечки повернуться додому, до рідної України. 

В потязі зі мною їхала сім'я з Миколаєва, ми розмовляли, і я розповіла, як будучи в окупації, ми співчували і переживали за постійно обстрілюваних миколаївців. Поїзд до Миколаєва приїжджає ж на годину раніше, то коли вони виходили, попросили передати привіт Херсону. Мовляв, тепер їхня черга переживати за нас, і Миколаїв з нами.

Все, я в Херсоні нарешті. Приїхала в тишу, та поки мене не було, гепало дуже гучно й багато нових руйнувань, згоріла стоянка з машинами.

Остаточно зрозуміла, що я вдома, тільки перед дверима своєї квартири. Нарешті скінчився мій шалений марафон і можно видихати. Нарешті я вдома - ці слова дуже хоче сказати кожен наш переселенець.