Як громадянському суспільству взяти владу в країні

Влада в Україні умовно належить народу.

Три Майдани, 10 років війни, калейдоскоп президентів — усього цього виявляється недостатньо, щоб 33 роки «блукання пустелею» вивели нас у світ держав модерну.

Де-факто влада в Україні — як і 33 роки тому — належить тим, хто «хакнув демократію», й тим, хто сліпо слідує за ними.

Тобто корупціонерам, бандитам, популістам і невігласам.

Комсомольці, об’єднавшись із бандитами, законсервували корупційно-силову частину держави, популісти балансують між ними, бюрократами (броня крихкої держави, яка запобігає будь-яким змінам) і вузеньким прошарком лібералів. Останнім виділено сектори реформ, які не зачіпають основ корумпованої держави та радше слугують тому, щоб ані громадянське суспільство, ані міжнародні партнери не мали достатньо аргументів для зміни політичної влади.

І, здається, корупційно-силова частина держави перемогла.

Розчароване суспільство більше не чекає нічого доброго від прийдешніх виборів. Маємо прогресуючу суспільну деградацію: невігластво, бажання молоді виїхати з України, відчуття відсутності світлих перспектив, скорочення очікуваної тривалості життя.

Час від часу лідери різних суспільних груп зустрічаються й розчаровано дивляться на порожні аркуші зі списком представників громадського сектору, які можуть реально перемогти на прийдешніх виборах.

А міжнародні партнери, якщо й не говорять про failed state публічно, водночас уже й не розраховують на наше швидке дорослішання.

Так — демократія. Так — неймовірна стійкість. Так — свобода слова. Навіть так — боротьба з корупцією, виконання структурних маяків у різних програмах. Проте від митниці до збройних баронів, від «Енергоатому» до ОП — у кожній сфері залишається відчуття, що все потрібно починати будувати з нуля.

Невипадково вже 10 років ми обговорюємо те, що Україні потрібно перезаснувати державу — починаючи від Конституції й закінчуючи побудовою принципово нових, компактних та інклюзивних інституцій.

Що буде, якщо ми не перезберемося?

Що буде, якщо… Якщо бізнес не почне фінансувати аналітичні центри та політичні рухи? Якщо громадські об’єднання не навчаться обстоювати спільну позицію — й передусім домовлятися про неї? Якщо ми не почнемо працювати над комунікацією: каналами, сенсами, громадянською просвітою? Якщо патріотичні, розумні, успішні люди не почнуть готуватися йти на державну службу й у політику в складі сильних, скоординованих і вмотивованих команд? Якщо успішні мери не навчаться мислити в масштабах країни? Якщо молоді люди не бачитимуть в Україні майбутнього для себе?

В такому разі Росія переможе. Навіть якщо не захопить наших земель. Навіть якщо ми не купуватимемо російського газу й не дивитимемося російськомовного КВНоподібного контенту.

Ми програємо нашу перемогу, якщо не зможемо модернізувати Україну.

Ми Майдан за Майданом змінюємо владу, а вона стає такою ж, як і попередня. Чому? Можливо, тому, що вона і є ми? Усвідомлення цього після розмови з однією мудрою людиною змушує мене ще раз повторити: або ми змінюємося самі як громадяни і як суспільство, або доморощені путіни-януковичі знищать Україну.

Напишу ще раз, щоб була чітко зрозумілою моя позиція. Інерційний сценарій для України — це бентега (повний п…).

Це територія ресурсів (землі, води, копалин) для спритних сусідів. Це територія варварів між двома цивілізаціями.

Якщо ми — громадянське суспільство — не навчимося не розходитися після перемог (на Майданах, на виборах, у війні), то «блукатимемо пустелею», знов і знов повертаючись до Майданів і воєн. Якщо ми не навчимося залишатися суб’єктами після перемог — нашими перемогами користуватиметься бандитсько-силова частина держави. Вся та якість влади — хоч і з іншими обличчями — відтворюватиме себе.

Ми не мали сотень років безперервної державності, в нас обмаль професійних державних менеджерів і немає справжніх політичних еліт.

Іван Франко і Андрей Шептицький, Сергій Жадан і Євген Глібовицький — в усі часи є непересічні особистості. Але сторіччя за сторіччям не формується справжня політична еліта. «Візію» формує і спускає до виконання метрополія. А нашим сенсом стає «просто залиште нас у спокої».

В інерційному сценарії наша деградація — це людський ресурс (який уже неможливо назвати капіталом), що краде на всіх рівнях, розуміє лише силу, жебракує, живучи на подачки влади. Це місцеві барони, які заміщують собою справедливість. Це забронзовіла влада, яка підживлює патерналізм суспільства і міняє свободу слова на право кожному дрібно красти (трошки в податках, трошки в іншому).

Але ми можемо зламати інерційний сценарій

Що робити? Яку країну ми маємо побудувати, хто такі ми і як нам це вдасться?

Тим, хто полюбляє через метафори про «рожевих поні» руйнувати прагнення інших здійснювати справжні прориви, пропоную на пів години дозволити собі конструктивно помріяти. Мені кілька разів у житті пощастило робити прориви, коли оточення скептично називало мене мрійником. Так, я першим в Україні 1991 року почав продавати програмне забезпечення й фактично сформував ринок ПЗ (до речі, це була програма перевірки українських текстів — тоді це ще не було затребувано). І ще 1994 року продавав Apple свої розробки. Ми першими в Україні почали для всього світу переносити софт із платформи на платформу. Ми спромоглися запустити Prozorro та земельну реформу. І таких команд в Україні — десятки. Біда радше в нашій зневірі й у тому, що переважна більшість талантів реалізується за межами держави.

Якщо вкласти візію України в чотири короткі пункти, то ось вона:

1. Країна можливостей — творення, інновацій, розвитку, підприємництва; з глобальною суб’єктністю, розвиненим людським капіталом, підприємницькою й інновативною культурою.
2. Людиноцентрична держава — сервісна, з інклюзивними інституціями та рівними «правилами гри», така, що турбується про тих, хто не може потурбуватися про себе, й гарантує можливості для решти.
3. Безпечне середовище захищених прав і свобод.
4. Відповідальні громадяни — відповідальні за власний розвиток, добробут, освіту та здоров’я родини.

Така Україна варта того, щоб до неї повертатися, щоб у неї інвестувати, в ній народжувати дітей, прагнути долучитися до неї талантам та інноваторам із усього світу.

В такій країні будуть великі проєкти. Великі проєкти, значущі для всього світу.

Україна експортуватиме безпеку, буде центром формування нової світової архітектури безпеки та центром протидії кібервійнам. Контроль над ШІ-зброєю — складніший, але надійніший, ніж контроль над розповсюдженням ядерної зброї — народжуватиметься в Україні. Так само, як і технології й засоби дистанційної війни — ОПК, що ґрунтується на роботах, БПЛА тощо.

Центр нової зеленої енергетики, зокрема перетворення України на зону енергобезпеки ЄС.

Ми втрачаємо території для традиційного сільського господарства. Відповідно наш шлях — нові агротехнології та принципово новий foodtech — нова їжа, від «людського корму» на нових протеїнах до їжі з програмованими властивостями (coloring food, технології 4D-друку їжі тощо). Партнер із продовольчої безпеки для Саудівської Аравії, Катару та ОАЕ.

Логістично-виробничий центр для азійських країн в орієнтації на ринок ЄС. Спільний із партнерами з ЄС стратегічний вектор постачань до Африки.

Ракетобудування. Не тільки балістичні ракети, які нищитимуть ворожу інфраструктуру, а й повернення в космос із комерційним ракетобудуванням легких і середніх ракет.

Нова економіка. Україна стане майданчиком для економічних експериментів із віртуальними активами, новими бізнес-моделями: все як сервіс (EaaS), прибуткова безкоштовність (freemium, F2…), новий рівень партнерств (кластерізація, D4C, HwH тощо).

Те, що ми вміємо робити круто на рівні малого бізнесу (кав’ярні, крафтові продукти, персональні та професійні сервіси) та в IT, з відповідними стратегіями зможе стати предметом глобальної конкурентоспроможності.

Наша підприємливість і адаптивність — значна конкурентна перевага в Новому світі.

І саме це дає нам підстави нарешті перестати наздоганяти й почати формувати нову реальність.

Гейміфікація, масова персоналізація, вибудовування горизонтальних звʼязків — те, що ми вже вміємо, — стає затребуваним у глобальній економіці, бізнесі, політиці, побудові спільнот.

Але хтось має стати суб’єктом творення нової України.

Фактично суб’єктну позицію щодо модернізації України заявило на Майдані 2013 / 2014 громадянське суспільство. Але що 2014-го, що 2019-го здобутки, прагнення й активізм суспільства утилізували політики та їхні технологи.

За чинних інерційних сценаріїв те саме станеться навесні / восени 2025 року (чи хоч коли б відбулися наступні вибори).

Віяло квазіветерансько-волонтерських партій, кволість середнього бізнесу, атомізованість антикорупційних рухів, молодь за кордоном, голосування за солодкі обіцянки — і ось «несподівано» партії «Дія», «Мрія», «Армія+», «блок Зе» і «блок При» формують начебто коаліцію на чолі з мономеншістю.

І це найкращий сценарій порівняно з тим, який малює динаміка поточної соціології розчарувань і суспільної деградації.

Але неймовірне диво України — нам вдається уникати найгірших сценаріїв. Горизонтальність суспільства, прагнення волі, самоактивація унеможливлюють програш минулому.

Але й не гарантують перемоги майбутнього.

Для цієї перемоги потрібен суб’єкт, яким може стати лише саме громадянське суспільство.

Багато моїх колег не вірять у це, вказують на те, що більш як 60 тисяч українських ГО неспроможні об’єднатись, атомізовані, давно перетворилися на «грантожерів», слабкі, інфантильні, не розуміються на складнощах державного управління тощо. Що, мовляв, «вайбер-чатики ОСББ» і є відображенням нашої неспроможності.

Але якщо подивитися на громадянське суспільство не крізь призму його інституцій (ГО), а через поняття «візія» та «співдія», то уявлення може змінитися.

Ми спромоглися вже двічі узгодити спільну візію України — 2014 і 2023 року.

Спромоглися знайти механізми ухвалення спільних рішень — не у форматі «найрозумніший», а у форматі «Дельфи», коли важливими є аргументи, а не історія тих, хто їх наводить.

Так з’явилися спільний Маніфест «Луганська декларація», Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України з єдиним розумінням економічних політик, Альянс провідних аналітичних центрів із механізмом узгодження економічних реформ, Коаліція ветеранських організацій.

Отже, домовлятися та співдіяти громадянське суспільство навчається й тому точно ставатиме спроможнішим.

Звісно, його намагатимуться розсварити.

ОП вже показав такий підхід, створивши Раду з питань підтримки підприємництва при президентові України — нехтуючи наявною інституціоналізацією бізнес-середовища: інститут бізнес-омбудсмена, Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України (а це 98 бізнес-спільнот, таких як CEO Club, СУП, ТПП, Board), ФРУ, УРБ, ACC, EBA.

Але ці спроби послабити бізнес наразі не спрацювали. Бізнес-спільноти всупереч цьому не допустили ухвалення регресивного законопроєкту про БЕБ, не погоджуються на інші антиреформи, які влада пробує легітимізувати через Раду (до персонального складу якої, до речі, в підприємців позитивне ставлення — але ж ідеться про створення інклюзивних інституцій, а не про зручність для менеджерів президента).

Тож, що потрібно зробити, щоб громадянському суспільству стало однаково, хто наразі є президентом, хто сформував коаліцію у Верховній Раді й кого призначено прем’єр-міністром? Щоби будь-яка влада в країні реалізовувала інтереси саме проактивної прогресивної патріотичної частини суспільства?

Щоб у безпечній глобальній Україні можливостей людиноцентрична держава дбала, сприяла та співдіяла з відповідальними громадянами?

План спільних дій — 12 тез

А. Субʼєктивізація

1. Міжнародне представництво. Формування горизонтальних зв’язків із міжнародними організаціями, аналітичними центрами, бізнес-спільнотами. Формування зв’язків із міжнародними партнерами на рівні державних і міжнародних інституцій.
2. Реалізація протестних дій — не заплющувати очі на дії та рішення влади, які суперечать інтересам громадянського суспільства, не вибачати порушення суспільних червоних ліній. Не мовчати, не боятися, не відкладати протест на «кращі часи».
3. Формування коаліцій та узгодження позицій між коаліціями: бізнесу, ветеранів, громад, антикорупційних громадських об’єднань, медіа, аналітичних центрів, волонтерів, професійних спільнот тощо.
4. Захист громадських активістів, журналістів і підприємців від ризиків — розгортання єдиної системи швидкого реагування, фізичного та репутаційного захисту.

Б. Вплив на владу

5. Розгортання медіамайданчиків. В умовах обмеженого ресурсу побудова мережі каналів перевірки та поширення інформації. Фінансування незалежних медіа — аби вони залишалися незалежними.
6. Реалізація системних проєктів на кшталт «Візія України-2035», нової національної економічної стратегії, ліберальної податкової реформи, адміністративної реформи, стратегії розвитку людського капіталу тощо — інклюзивно, в конструктивній взаємодії з президентом, урядом і Верховною Радою.
7. Формування громадського уряду. Не у форматі «тіньового уряду», який можуть створювати опозиційні політичні сили. А у форматі платформи аналітичних центрів, здатних аналізувати поточну ситуацію, формувати й узгоджувати державні політики, моніторити їх виконання чинним урядом.
8. Сприяння формуванню реальної коаліції у Верховній Раді. За наявності 240 патріотичних прогресивних депутатів, які спроможні домовлятися й не готові більше бути інструментом в іграх «ефективних менеджерів», — сприяння формуванню парламентської коаліції, яка б включала різні фракції. Фактично об’єдналася б заради формування не «клаптикового» Кабміну, а професійного Уряду національного порятунку та модернізації. На першому кроці достатньо мати підтримку 100 депутатів, які зголосяться розпочати процес формування коаліції.

В. Здобуття влади

9. Об’єднання регіональних громадських організацій. Недопущення чергової утилізації суспільної енергії через олігархічні проєкти, реінкарнацію дискредитованих політичних проєктів чи проєкти місцевих баронів. Для цього необхідна міжрегіональна координація та виконання наступного пункту.
10. Запровадження інституту праймеріз. Зокрема запровадження амністії довіри в умовах атомізації суспільства та конкурсу проєктів на заміну пріоритету медійності.
11. Інтелектуальне, організаційне, кадрове сприяння формуванню нових політичних партій. Підтримка тих партій, які погоджуються базувати програми на візії й державних політиках, розроблених у громадянському суспільстві. Для реалізації плану — забезпечення консолідації фінансового ресурсу бізнесу (мережа фондів).
12. Медіація створення коаліцій у середовищі політичних партій. З урахуванням майбутнього ландшафту виборів — забезпечення проходження до Верховної Ради широкого спектру політичних сил, спроможних виконати довиборчі обіцянки та сформувати коаліцію заради модернізації України (візія).

Повноцінна реалізація плану з огляду на брак лідерства в ГС малоймовірна. Проте навіть хаотична сукупність правильних дій наближає нас до того моменту, коли громадянське суспільство стане справжнім замовником політики в Україні.

Робимо те, що маємо, а прогресивний «чорний лебідь» з’явиться в уже підігрітому політичному озері.

Нам більше немає чого втрачати. Україна має стати The Next Big Thing (новою великою можливістю) для світу. Провідником до Нового світу — хоч як амбітно це звучить. Це єдина стратегічна переможна альтернатива для нас.