Курочка на ім’я Сем

Ранній доступ: Patreon

Як кажуть у академічних колах, курочка встала — місце пропало. Це дуже універсальна приказка, яка зараз найбільше стосується збройного ринку. Скажімо так, курочка там сиділа ого-го яка. Але вона кудись пішла.

І зробила це максимально невчасно. Американська курочка роками брала на себе будь-які серйозні замовлення. Танки? Авіація? Артилерія? Та скільки завгодно, якщо маєте гроші та натхнення. Цей факт не лише наповнив кишені власників американських збройових заводів. Він змусив інших розслабитись.

Коли одні не хочуть, а інші не можуть, навіть порно не знімеш. Що тут казати про більш серйозні речі.

Річ у тім, що американське лідерство на ринку зброї взагалі не підпадало під сумніви. Який би не був президент. Хто б не сидів у Сенаті чи Конгресі, які пісні не співають там на вулицях — це був залізобетонний факт. Майже аксіома.

Коли 2022 рік приніс світу виключно погані новини, з’явився попит на зброю. Ми й самі думали, що задовольнить його той самий верстат, що обслуговував усі попередні покоління в разі потреби. Смужечки, зірочка, орел. Проте це ми так думали (підозрюємо, не лише ми), а на практиці все пішло трохи за іншим сценарієм. Грубо кажучи, надворі вже друга половина 2024-го, а американська промисловість мовчить.

Насиджене місце лідера, воно таке комфортне. Щоправда, інколи доводиться попрацювати, аби його втримати.

І тут раптово пішло-поїхало. Небажання вмикати хоч якийсь станок, окрім друкарського для банкнот, призвело до небачених політичних рухів. Раптом виявилось, що бізнес — це святе, але зброярі якось потерплять. Що одна держава хоче танки, ну то перехоче. Бо бізнес зіштовхнувся з політикою.

Підприємець звик реагувати на запит покупця.

Політик формально має підтримувати підприємця. Однак із причин, вигідних не бізнесу чи державі, а йому особисто, починає відчайдушно заважати.

Грубо кажучи, деескалація стала надто зручною відмазкою при банальному небажанні щось робити. Ти не робиш танки, коли їх готові з руками відірвати? Артилерію? Боєприпаси? Хлопче, то ти ідіот? А, перепрошуємо — ти просто проти ескалації. Окей, ППО. Дуже мирна штука, яка не дає можливості бомбардувати терористам мирні міста. Як успіхи? Тут теж ескалація? Чи просто забув знайти собі іншу причину?

Це все моралізаторські верески двох авторів у редакції. Бізнесу на це чхати.

Бо, поки ми вправлялись у гарних формулюваннях, риночок порішав. Він пішов шукати тих, хто танки може робити, а головне — хоче цього. Так на арену вийшла Південна Корея, яка навіть до американського демаршу міцно трималась на ринку зброї.

Чому вона так знахабніла? Цьому є гарне пояснення.

У листопаді 2023 року стривожилось видання Defense Express. Воно повідомило дуже сумний факт: якщо у 1980-х Штати випускали по 75 танків M1 Abrams за місяць, то зараз — максимум 12. М’яко кажучи, в дуже важливий час. І не лише політично чи з військової логіки важливий. Передусім це бізнес.

Звісно, росіяни побігли верещати, як американцям хана насниться. Дарма. Ніхто не каже, що в США бізнес понад усе любить банкрутувати.

Інша річ, що так конкуренцію не виграєш. Курочка встала. Все.

Південна Корея — один із топ-експортерів зброї. Поки американський ВПК тужиться, випускаючи 1/6 обсягу продукції — комусь хочеться зробити та продати решту. Тобто ті 5/6, на які дядько Сем забив міцного і товстого.

А потім ви читаєте новини: Польща рубається на переговорах за танки з Південної Кореї. Хоче їх збирати. Готова будувати завод.

Поки поляки списи ламають та краватки послаблюють, румуни зайнялись тим самим. Спочатку планували брати південно-корейську техніку, зібрану в Польщі. Потім у сусідів щось пішло не так. І тоді румуни увімкнулись на повну, бігом знайшли та домовились із потрібними постачальниками. Як результат — їм уже байдуже, про що там домовляться поляки. У них точно буде своє.

Вже окремо від Польщі чи ще когось. І без криків про ескалацію.

Відповідаючи на запитання «Так чому ж Південна Корея?», хочеться розповісти ще одну історію. Про танк, який Туреччина дуже довго хотіла створити. Ви ж уже знаєте, хто їй допоміг, правда?

Концепцію власного танка турки виплекали вже далекого 2007-го. Так з’явився проект Altay. На нього пішли цілі роки, сам танк майже розжився українськими запчастинами та все ж лишився без них. І проблема була не в стволах чи калібрах. Насправді дуже довго Туреччина шукала надійне рішення щодо ходової. Зокрема, трансмісії й двигуна.

Двигуни для турецьких танків могла постачати Німеччина. Кілька зразків Altay навіть мали під капотом… Тобто під бронею. Так, під бронею вони мали німецькі дизельні двигуни. Але далі була політика. Держави полаялись.

Також двигуни могла організувати австрійська компанія з мальовничою назвою Anstalt für Verbrennungskraftmaschinen List GmbH (давайте далі її називати AVL GmbH). Вона була готова навіть надати технології, аби турки все робили самі. Але що? Правильно, знову політика. Євросоюз прикрився спробою державного перевороту в Туреччині, який на той момент уже успішно загнувся. І заборонив продавати Анкарі низку технологій. У тому числі й цю.

Як ви зрозуміли, Південна Корея вміє провести межу між політикою та бізнесом. Тому Європа дуже розумна і за правильні цінності, а в Туреччини нарешті буде свій танк. Корейці ж задоволені грішми, які за це отримають.

За даними, які ми одержали з дуже специфічних кіл, зараз ці гроші йдуть на лобіювання інтересів Південної Кореї у світі.

Причина проста. Коли західні держави так люблять зробити собі шибарі з політичних інтересів, правильним постачальникам хотілося б уникнути цієї долі. Наприклад, щоб американці не лізли зі своїми деескалаціями за ціною вимкненого станка. І щоб ЄС не дуже колупався в темі державних переворотів десь колись у когось, а просто давав працювати. У принципі, логічно.

На жаль, Україна не має контактів із Південною Кореєю. Хочеться вірити, що вони з’являться. Треба дружити і просто так, і гривнею.

Бо стара курочка встала, а нова — така нічогенька.