Територіальні суперечки в НАТО: Як інші країни подолали перешкоди і що це означає для України

Однією з основних причин, чому Україні відмовляють у членстві в НАТО, є її триваючий конфлікт з Росією, що є значною перешкодою. Проте територіальні суперечки можуть також ускладнити процес приєднання до Альянсу. У цьому контексті, варто поглянути на досвід країн НАТО, які мають подібні проблеми і змогли успішно інтегруватися в Альянс.

У північноатлантичній родині є не один приклад членства країни, яка ділить територію з сусідом. Чи мають країни НАТО суперечки за землі та води і чи є серед них приклад для України, — читайте в огляді RFI. 

Гарантувати свободу та безпеку з використанням політичних та військових засобів — основна мета найбільшого та найвідомішого військово-політичного союзу у світі. Головний принцип НАТО — система колективної безпеки: якщо один з його членів зазнає загрози ззовні, то протидіяти їй мають усі учасники організації. Саме ці прописані норми і приваблюють країни, які прагнуть долучитися до Альянсу.

Особливо актуально це для України, яка з року в рік отримує відмови в членстві. І тільки 2024-го Київ запевнили, що його шлях до НАТО є незворотним. А поки повномасштабна війна та нерозв’язані територіальні питання стають на заваді швидкому вступу в Альянс. Хоча на друге питання, напевно, країни НАТО можуть заплющити очі, бо немало з них і досі мають суперечки чи то за землю, чи то за води. А деякі із таких тривають навіть століття.

Зараз членами Північноатлантичного альянсу є 32 країни. Окрім того, 19 держав беруть участь у програмі військової співпраці з НАТО під назвою «Партнерство заради миру», ще 15 є учасниками інституціоналізованих програм діалогу. План дій щодо членства в НАТО має одна країна — Боснія і Герцеговина.

Хто і що ділить

Хорватсько-словенський спір

Неузгоджене територіальне питання не змогло стати на заваді членству в НАТО Хорватії та Словенії. Після проголошення незалежності 1991-го обидві країни, що входили до складу Югославії, не могли поділити між собою морський кордон у Піранській затоці в Адріатичному морі завдовжки два кілометри. Це ледве не зірвало вступ Хорватії до НАТО. 2009 року Загребу все ж таки вдалося долучитися до Альянсу, повноправним членом якого вже п’ять років була Словенія.

Любляна змогла стати учасницею Північноатлантичного альянсу ще 2004-го. Це була перша країна зі складу колишньої Югославії, що увійшла як до НАТО, так і до ЄС. Словенія потрапила в блок ще до того, як регіональні суперечки Західних Балкан набули геополітичного статусу.  Бо саме останнє стало перешкодою для вступу як до ЄС, так і до НАТО для інших країн півострова.

Щоб задовольнити територіальні претензії, Любляна та Загреб підписали арбітражну угоду, якою погодилися розв’язати суперечку вже в суді. 2015-го Хорватія вийшла із домовленостей, бо в колегії суддів, які мали розглядати справу, був і словенець. Хорвати сумнівалися в його неупередженості. Але 2017 року арбітражний суд поділив Піранську затоку у співвідношенні 3/4 до 1/4 на користь Словенії. Загреб заявив, що рішення не виконуватиме, а кордон не демаркований і досі.

Суперечки в Америці

Претензії одна до одної мають і засновниці НАТО. Між Канадою та США — п’ять нерозв’язаних територіальних суперечок, які, щоправда, аж ніяк не псують їхніх добросусідських відносин. Стосуються вони проток Діксон-Ентранс, Хуан-де-Фука, Північно-Західного проходу, маленького острова Мачайас-Сіл та моря Бофорта. Наприклад, Північно-Західний прохід у Канаді вважають частиною внутрішніх вод країни, у Штатах — міжнародною протокою.

Що ділить Іспанія

Іспансько-англійський конфлікт тягнеться ще з 1713 року. Тоді за Утрехтською угодою Іспанія офіційно передала півострів Гібралтар Англії. Проте в XVIII столітті іспанці кілька разів брали його в облогу, сподіваючись повернути собі.

Блокаду півострова влаштував у 1950-ті роки й іспанський диктатор Франко, який вимагав повернення Гібралтару Мадриду. Утім, два референдуми 1967 та 2002 років показали, що мешканці півострова хочуть бути підданими британської корони. І в першому, і в другому випадку за це висловилися 99% гібралтарців.

Остаточно суперечку не розв’язано й досі. Мадрид стверджує, що Британії за договором передали «лише місто і замок Гібралтар разом із його портом, оборонними спорудами та фортецями, що належать йому». Натомість перешийок, прилеглі води та повітряний простір залишилися під іспанським суверенітетом.

«Саме тому Іспанія завжди наголошувала, що окупація перешийка є незаконною та суперечить міжнародному праву, і тому завжди вимагала його беззаперечного повернення», — йдеться на сайті іспанського МЗС.

Земельні суперечки Іспанія має і з Португалією. Вони стосуються Олівенса, муніципалітету та міста, розташованого в невизначеній ділянці іспансько-португальського кордону. Де-факто населений пункт належить Іспанії, яка окупувала його 1814 року. Португальці намагалися повернути собі Олівенсу на Віденському конгресі 1815 року. Але іспанці інтерпретували текст як дорадчий та міста не повернули. Договір про дружбу і співробітництво Мадрид і Лісабон підписали 1977 року, Олівенське питання залишили замороженим.

Питання сусідки мають одна до одної й щодо безлюдних Диких островів. Вони є володінням Португалії, але Іспанія стверджує, що це скелі, а значить, згідно з міжнародними морським правом, держава над ними суверенітету не має.

Греція VS Туреччина

Проте одними з найбільш ворожих сусідів у НАТО є Греція та Туреччина. Їх і без того історично напружені відносини ускладнює нерозв’язане питання щодо суверенітету країн в акваторії Егейського моря. Там всі острови, за винятком Гьокчеади та Бозджаади, належать Греції. А втім, частина з них (а це великі острови Лесбос, Хіос, Самос та архіпелаг Додеканес. — Ред.) дуже близько розташовані до материкових кордонів Туреччини, що не дозволяє останній розширити ані морські, ані повітряні зони впливу.

Підкидає дров у вогнище і суперечка Греції, Туреччини із Кіпром. 20 липня 1974 року у відповідь на державний переворот на острові Анкара ввела туди свої війська під приводом захисту турків-кіпріотів. Окупація третини території не тільки розколола Кіпр на дві частини, а й стала постійним тригером у грецько-турецьких відносинах.

Хто вже домовився

Чи не найбільш незвичними є територіальні претензії між Данією та Канадою. Маленький безлюдний острів Ганса у протоці між Гренландією, що належить Данії, та канадським островом Елсмір спричинив те, що називають «алкогольними війнами», або війною «віскі та шнапсу».

Річ у тім, що острів Ганса розташований за 18 кілометрів як від данських, так і канадських володінь. Коли 1973 року сторони дійшли згоди про кордони, долю острова так і не визначили. Згідно з міжнародним правом, обидві країни претендували на нього справедливо, бо мають рівнозначну відстань. Але чим так цінний клаптик безлюдного суходолу, площа якого лише 1,2 км²? Його омивають води Баффінової затоки, де можуть бути поклади нафти.

Перші «зіткнення» між Данією та Канадою розпочалися 1984 року. Втім, хто саме «оголосив війну», точно невідомо. За однією з версій, на острів Ганса спочатку висадилися канадські військові. Вони встановили на ньому прапор Канади, залишили пляшку віскі та записку зі словами «Ласкаво просимо до Канади».

Данці з відповіддю не забарилися. Кілька тижнів потому на острів прибув міністр країни в справах Гренландії. Тоді прапор змінили на данський, канадський віскі — на шнапс, а в записці написали «Ласкаво просимо на данський острів». Такі обміни стали традиційними й тривали довгі роки. 2005-го сторони домовилися почати переговори та розв’язати цю суперечку. І лише 13 років потому Копенгаген та Оттава створили спільну робочу групу.

Урешті-решт угоду, яка поставила крапку у війні «віскі та шнапсу» підписали 14 червня 2022 року. Острів розділили по ущелині в його центрі. 60% території відійшло Данії, 40% — Канаді. Уже за усталеною традицією сторони обмінялися алкоголем. Поштовхом до завершення конфронтації стала повномасштабна агресія Росії проти України. Міністр закордонних справ Данії Єппе Кофод заявив тоді, що «зараз це важливий сигнал, коли у світі багато воєн».

Хто може бути прикладом для України

Федеративна Республіка Німеччина в сучасному вигляді існує вже майже 34 роки. 3 жовтня 1990 до складу ФРН увійшла так звана НДР — маріонеткова Німецька Демократична Республіка, яка була під контролем СРСР. А ось членом Північноатлантичного альянсу ФРН стала задовго до цього — ще 9 травня 1955 року. І це попри те, що східнонімецькі землі були під радянською окупацією.

«У Конституції ФРН була передбачена можливість приєднання інших німецьких земель. Звісно, ніяких там натяків на використання сил НАТО для об’єднання не було. Це положення не завадило прийняти країну до Альянсу. Коли в 90-му році таке об’єднання відбулося, то з основного закону ФРН ця стаття була прибрана. Тобто на теперішній час ніяких навіть теоретичних претензій до інших країн, де, можливо, жили або живуть німці, ФРН не має», — звертає увагу професор Ужгородського національного університету та директор Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції Ігор Тодоров.

Цю історію вважають показовою та часто називають саме тим прикладом, за яким до НАТО можуть взяти Україну. Однією з останніх стала заява чеського президента Петра Павела, яка пролунала в інтерв’ю національним виданням у середині серпня. Він висловив думку, що повне відновлення Україною контролю над усією територією не є обов’язковою умовою для вступу до НАТО.

«Якщо буде демаркація, навіть якогось адміністративного кордону, то ми можемо прийняти цей адміністративний кордон як тимчасовий і прийняти Україну в НАТО на тій території, яку вона буде контролювати на той момент», — сказав тоді Павел.

Президент Чехії — далеко не перший західний посадовець, який розмірковує про ймовірність такого варіанту. Торік таку ідею озвучив колишній генсек Альянсу Андерс Фог Расмуссен. За його словами, гарантії п’ятої статті утримали б РФ від ударів по українській території під «парасолькою НАТО». А Київ завдяки такій протекції зміг би вивільнити сили для самостійного відвоювання окупованих земель.

«Для того, щоб приймати Україну до НАТО частинами чи без тимчасово окупованих територій, то для цього має бути консенсус усіх країн-членів. Я звертаю увагу, що процес прийняття рішень в НАТО відбувається шляхом консультацій», — зазначає Тодоров.

Чи можуть Україну взяти до Альянсу частинами? Уявити собі, що буде досягнутий консенсус із цього приводу, поки що нереально, — пояснює експерт. Прецедентів, щоб до НАТО взяли країну у стані війни, немає. Але є рух в правильному напрямку.

На завершення 75-го саміту НАТО у Вашингтоні ухвалили Український договір © Yves Herman / Reuters

«Якщо перечитати декларацію Вашингтонського саміту та й попередніх самітів НАТО, то вони всі, принаймні останні роки, кажуть про те, що Україна буде членом НАТО, що ніяких альтернатив немає і що безпека в Європі без України не є завершеною. Виходить так, що рішення таке прийняте консенсусом», — наголошує Тодоров.

Угорський нонсенс

На цьому тлі абсолютним нонсенсом  позиція Угорщини, — підкреслює експерт. Під час консультацій у НАТО Будапешт не каже «ні» вступу України, про що свідчать декларації блоку. Проте згодом після їх оприлюднення угорський прем’єр Орбан заявляє, що України в Альянсі не буде.

Та ще й дозволяє собі публічно гуляти у шарфі з мапою «Великої Угорщини», яка охоплювала частини сучасних територій Румунії, Сербії, Словаччини та України. Утім, такі угорські провокації жодним чином не оформлені в офіційні територіальні претензії.

«Угорщина і Україна уклали великий договір про добросусідські відносини 6 грудня 1991 року. Тобто зрозуміло, що підготовка цього договору велася ще в умовах, коли Україна не мала офіційно визнання міжнародного. (…)

У цьому договорі є унікальний запис про те, що Україна і Угорщина не мають і не будуть мати територіальних претензій одна до одної. Тобто коли цей договір проходив ратифікацію в угорському парламенті, були заперечення, що “так, ми не маємо, але ж ми не можемо казати про майбутнє, може будемо мати”. Але, тим не менш, саме з таким формулюванням договір був ратифікований», — каже історик.

Тож попри іноді провокативну поведінку угорського прем’єра, офіційних зазіхань на українські землі Будапешт не має. До того ж, як вказують основні безпекові документи держави, саме НАТО Угорщина бачить гарантом власної безпеки.

Тетяна Цуркану, опубліковано у виданні RFI