Восьмий повірений, або Можливість Третього острова

Добре знайомих із Хорватією цей факт, можливо, й не здивує, і все ж таки звучить неймовірно: «Особливістю далматинського узбережжя Адріатичного моря є велика кількість островів, відомих також як Далматинські острови. Їх розміри коливаються від великих островів площею 405 км² до малих скель. Всього Хорватії належить 1185 островів. З них тільки 46 населені, 672 мають статус безлюдних островів, 389 є скелями, 78 — рифами» (з Вікіпедії).

Отже, доволі близька до нас Хорватія входить до списку екзотичних «країн тисяч островів», якими в туристичних довідниках називають далекі Індонезію, Філіппіни, В’єтнам. Не дивно, що ці адріатичні острови час від часу потрапляють у літературу. Так, на Довгому острові (Дугі оток) проводять медовий місяць герої роману словенського письменника Драґо Янчара «Безіменне дерево». Найбільший і найвідоміший острів Крк, але в нетуристичний зимовий сезон, описує у своїх балканських замальовках «У пошуках варварів» Андрій Любка.

На одному з таких островів, щоправда, вигаданому, відбуваються й події роману «Восьмий повірений» Ренато Баретича. Цей хорватський письменник і журналіст (1963 р.н., Загреб) вважається одним із найпопулярніших авторів у себе вдома й напрочуд непогано представлений перекладами в Україні. 2006 року він потрапив до збірки «Хорватська мозаїка» (видавництво «Фоліо»), опинившись в одній компанії з такими авторами, як Міленко Єрґович, Дубравка Угрешич та півтора десятком інших. Протягом наступних років у серії «Карта світу» цього ж видавництва вийдуть «Восьмий повірений» (2010), «Розкажи мені про неї» (2011, «Хаотична повоєнність дев’яностих у Хорватії...» — з анотації) та «Готель «Гранд» (2011, «…все було гаразд, доки «Ґранд» не відкриває свій інший бік — публічний дім, повний проституток з України»). Попри навколоукраїнську тематику «Готелю «Гранд» (на жаль, як водиться в західній літературі, знову з неприємного для нас боку; тут можна згадати й скандальну «Історію тракторів по-українськи») для кращого ознайомлення з творчістю Баретича варто детальніше зупинитися на його «Восьмому повіреному», який на батьківщині автора критики назвали однією з найбільших подій у сучасній хорватській літературі.

За сюжетом роману, молодий політик Сініша Месняк із керівної партії потрапляє в скандальну пригоду за участю повії. Щоб зам’яти справу та зберегти партійну репутацію, керівництво відправляє Сінішу в тривале відрядження зі складним завданням. Необхідно підготувати на острові Тречич усі передумови для майбутніх місцевих виборів. Для цього слід загітувати місцеве населення створити осередки принаймні двох конкуруючих партій. На острові, про який якщо хтось у Хорватії й чув, то «лише з кросвордів. … шість літер: «наш найвіддаленіший населений острів». Тречич настільки віддалений і від континенту, і від сусідніх островів Первич і Другіч, що тут досі немає ані мобільного, ані жодного іншого зв’язку. Місцеве населення його єдиного села — це жінки, серед яких нема жодної молодшої за 65 (одна молода, втім, згодом таємничим чином знайдеться; зате з немолодих є одна справжня австралійська аборигенка), та й чоловіків, молодших за пенсійний вік, лише декілька. Є дві церкви, але жодного священника. Є кози та вівці; є маяк, до якого підпливають «морські ведмеді» (рідкісні середземноморські тюлені, популяцію яких у минулому завзято винищували чоловіки Тречича — за псування рибацьких сіток). Є дивні звичаї, які навряд чи зрозуміли б і схвалили в цивілізованій материковій Європі, — як-от приготування до різдвяного столу недозрілого ягняти, якого передчасно, але точно до свята викидає відгодована спеціальним набором трав вівця. Є зв’язок із італійськими контрабандистами, які забезпечують мешканців усім необхідним. І зв’язок із Австралією, яка залишила на острові найбільший відбиток за всю його історію. Адже, як і українці, хорвати з кінця ХІХ століття шукали й знаходили заробітки в США, Канаді, Австралії… Предки аборигенів Тречича поголовно побували на шахтах країни-континенту, хтось повернувся, а хтось залишився. Один, найудачливіший, зміг казково розбагатіти і з вдячності заснував «Фандейщу», що забезпечує землякам відносно заможну, з урахуванням вимушеної ощадливості, старість. Принаймні на пиво всім вистачає — виключно австралійське, іншого на острові не визнають.

Найдивовижніше ж на Тречичі — мова його нечисленних мешканців. Звичайна хорватська мова попри скромну чисельність населення має три визнані діалекти. Мова ж острова Тречич сформувалась із суміші хорватської й австралійської. Щоб передати українським читачам цей вигаданий Баретичем суржик, перекладачці Наталії Чорпіті (в її доробку — переклади Мілорада Павича, а також менш прославлених авторів хорватської, сербської, верхньолужицької та польської літератур) довелося добряче попрацювати. Щоб вони одночасно й розуміли суть сказаного місцевими, й напружувалися разом із головним героєм. Приміром, у такому вигляді урядовий повірений Сініша Месняк чує аргумент проти створення на острові партійних осередків: «Сі, то не є пуотріба, ал є пуотріба за сварки, за ствуорит партії, газети, за обманичит суосіда, за пуоділит село! Ач но! А ноащ? Онлі за сидіт із туими другичоанми, яких є більш фор тайм від ноас і які зоавсід будут мат більш войсез». Важко буде цьому повіреному навернути острів’ян до «нормального життя» сучасної Хорватії. Недарма семеро попередніх із урядовим завданням не впоралися. Чи вийде щось у восьмого? Варто додати, що 2018 року роман Ренато Баретича було екранізовано в однойменний художній фільм.