Актор і воїн Яків Ткаченко: «Я точно знав, що обов’язково буду у війську, поки йтиме ця війна»

До повномасштабного вторгнення Яків Ткаченко працював у театрі та знімався у кіно, де зіграв ролі у фільмах «Червоний», «Припутні», «Безславні кріпаки», «Ціна правди». Також актор виконав роль у фільмі Олеся Саніна «Довбуш». У перші дні великої війни з Росією Яків Ткаченко вступив до лав територіальної оборони Дніпра. У складі 128-ї бригади ТрО брав участь у боях на Донеччині, був двічі поранений, але після лікування повертався в стрій. Демобілізувавшись у 2023 році, знявся у кількох серіалах. Але згодом вирішив повернутися на фронт. І обрав для подальшої служби Третю окрему штурмову бригаду.

— Якове Михайловичу, якщо не помиляюся, то вас свого часу демобілізували з війська після другого поранення за станом здоров’я. Чому вирішили знову долучитися до лав ЗСУ і як це вам вдалося?

— Ні, я був звільнений за сімейними обставинами. Поранення були, так, але після лікування я знову повернувся до своєї бригади. Так що за станом здоров’я я служив би й далі. Але тоді так склалися обставини, що моїй мамі потрібна була операція і крім мене ніхто не міг за нею доглядати. Я у неї один і других близьких родичів у неї немає. Так що я був змушений звільнитися.

— Знову долучитися до лав ЗСУ — це ваше добровільне рішення?

— Звісно, що це моє усвідомлене рішення. Якщо чесно казати, то я коли звільнявся, був упевнений, що тимчасово знімаю військову форму і через якийсь час повернуся до армії. Я не знав, куди саме повернуся — чи до своєї частини, де починав службу, чи до якоїсь іншої, — але я точно знав, що обов’язково буду у війську поки йтиме ця війна.

Яків Ткаченко з побратимами

— Тоді чому ви вирішили продовжити службу саме у 3-й штурмовій бригаді?

— Це дуже цікаве питання і для мене самого… У мене був час і тому я ретельно вибирав собі частину. Це на початку повномасштабного вторгнення нам було все одно, де служити, аби тільки зброю дали в руки. Тоді треба було йти, куди брали. Саме так я й опинився у 128-й бригаді ТрО. А тепер у мене була можливість підібрати підрозділ, у якому я міг би максимально реалізувати свої навички. Кудись мене запрошували, але я не хотів туди йти сам. Десь мене не брали, тому що там такі спеціалісти, як я, їм не потрібні. А з третьою штурмовою все склалося. Я вважаю, що це справді елітний і один із найкращих підрозділів в Україні, який дуже ефективно нищить ворогів. Куди ж іти, як не сюди?

Правда у мене були побоювання, що за віком я можу не «потягнути» тут службу. Знову ж таки поранення і травми — вони теж безслідно не минулися. І тому у мене були певні сумніви, що мене туди не візьмуть і що якщо я туди звернуся, мені скажуть: «Дядько, куди ти лізеш?». Але сталося як сталося. У цій бригаді служать дуже класні хлопці й бригада завжди за своїх стоїть горою. Це дуже круто.

— Ви звернулися до рекрутингового центру 3-ї штурмової бригади?

— Так, я спочатку звернувся до них через сайт. Після чого мене запросили на співбесіду у рекрутинговий центр і буквально в той же день ми розв’язали всі питання і наразі я проходжу ВЛК. Тобто мені там сказали, що зацікавлені у тому, щоб я служив саме у них.

— Ви будете служити у бойовому підрозділі чи десь у штабі або тилових підрозділах?

— Я наразі точно не знаю, де буду служити. Мене питали, де б я міг служити з урахуванням моєї військово-облікової спеціальності. Я відповів, що можу виконувати обов’язки, які виконував і в ТрО, де я був кулеметником і обіймав посаду головного сержанта взводу. Але, в принципі, якщо у мене буде час, щоб навчитися, то я зможу виконувати й інші обв’язки, наприклад, марксмена (піхотного снайпера).

— Тобто у будь-якому вигляду ви плануєте служити саме у бойовому підрозділі, а не у штабі?

— Звичайно, тільки бойовий підрозділ! При штабі мені набагато гірше, ніж десь на «передку». У тилу, у штабах, там панують закони кадрової армії. А в кадровій армії по її уставах і законах я ніколи не хотів служити. Я не знаю, як усе це відбувається в 3-й штурмовій бригаді, можливо, там зовсім інша ситуація. Але те що я бачив, те, що я знаю, — то чим ближче до штабу і чим більший штаб, то тим більше там бюрократії. А я не та людина, яка може постійно жити за статутом. Знаєте, наразі є два поняття: «служити» і «воювати». Служити державі можна у різних структурах. І в армії теж є люди, які просто «служать». Це ні для кого не секрет, що є люди, які дуже гарно десь «пристосувалися» у війську й отримують звання, навіть не знаючи, що таке справжня війна.

У нас у Дніпрі я виходжу на вулицю і бачу людей, які у військовій формі зранку виїжджають на службу і ввечері повертаються з неї додому. Тобто для них це просто робота. Я розумію, що багато з тих, хто служить у ТЦК, — це люди, які вже мають бойовий досвід і через поранення їх перевели на тилові посади. Але є й такі, які знайшли варіант піти в армію, щоб отримати якісь пільги й при цьому гарантовано не опинитися на фронті.

— А ви як ветеран із пораненнями та бойовим досвідом могли б служити в ТЦК?

— Я розглядав декілька подібних варіантів. Мені також пропонували працювати в ТЦК у нас у Дніпрі. Але вся ця офісна робота — сидіти за комп’ютером, вносити якусь інформацію, – це не для мене. Офіцер, який проводив зі мною співбесіду, подивився мою справу і сказав: «Якове Михайловичу, судячи з того, де ви були та що ви знаєте, то, мабуть, наша пропозиція вас не зацікавить, ви тут у нас не зможете всидіти». Я відповів йому: «В принципі, так. Мені це нецікаво — сидіти, як в офісі»… Хоча я розумію, що хтось повинен і цю роботу робити. Але, повторюся, це не для мене.

— А чому після демобілізації не залишилися працювати у сфері кіно? У вас же були пропозиції зйомок. Тобто ви могли займатися своєю основною акторською професією і не повертатися до армії.

— Так, я намагався не просто сидіти рівненько, а щось робити. Бо якщо ти нічого не робиш, то ти вже й не живеш. Але що стосується зйомок, я вважаю що це зараз не на часі. Я розумію, що й кіно також потрібне. Суспільство не може існувати без мистецтва. Але якщо подивитися на те, що у нас зараз знімають, і на те, що показують у телевізорі — це все здебільшого непотрібне. Починаючи від телемарафону й закінчуючи більшістю серіалів, зокрема вже і «воєнними». Я одного разу почав дивитися такий серіал — і мене ледь не вивернуло від того, що я побачив на екрані. Я дивлюсь і думаю: «Боже! Хто ці люди й що вони роблять?!». А найстрашніше, що це «хавають» наші українці, які, дивлячись на це, думають, що так само воно на фронті й відбувається. Нічого подібного. Там не така красива картинка, яку нам показують, і не всі наші воїни герої й не усі вони супермени… Війна — це некрасиво. Війною не можна пишатися.

— А що ви скажете про фільм «Довбуш»? Він хоч і знімався до повномасштабного вторгнення, але, як мені здається, зараз це дуже актуальне кіно для України. І ви, наскільки я знаю, брали участь у його просуванні, брали участь у допрем’єрних показах й інших акціях.

— Щодо участі у просуванні фільму, то я не планував нічого подібного. Але Олесь Санін запропонував мені кудись з’їздити з ним, показати десь цей фільм військовим, презентувати його у нас в області. Я залюбки підтримую подібні заходи. Бо, по-перше, я сам довго чекав його виходу на екрани — і бути причетним до цієї події мені було дуже приємно. А по-друге, я розумію, що участь у подібних заходах, — це також частина моєї професії.

Яків Ткаченко у фільмі «Довбуш»

А фільм — дуже класний! Тут є чим пишатися. Цей фільм знятий на вищому голлівудському рівні. Я був приємно вражений, що у нас в Україні наші українські митці можуть зробити такий високоякісний продукт, якій не соромно показувати у будь-якій країні світу. Я розумію, що за кордоном людей може цікавити щось інше й у них там свої проблеми, але це кіно точно буде їм цікаве. Бо знято воно дуже професійно. І дуже добре, що його прем’єра все-таки відбулася під час війни, що продюсери не стали чекати перемоги, щоб тільки потім його показати. Мені здається, що те, що цей фільм вийшов на екрани рік тому на День Незалежності, — це було дуже круто. Це була неймовірна моральна і духовна підтримка для всього суспільства. Хай як пафосно це не звучить, але я вважаю, що ця прем’єра саме у той час наблизила нашу перемогу. Так, ми не знаємо, коли буде ця перемога, але те, що вона стала трішечки ближчою, — у цьому є заслуга і цього фільму. А перемога точно буде. Я не просто в це вірю, я це знаю.

— Лесь Санін спромігся зібрати для фільмування цієї стрічки не тільки високопрофесійну команду, але й команду справжніх патріотів України. І зараз хтось з учасників зйомок воює, хтось волонтерить, хтось досить продуктивно діє в інформаційному полі.

— По-перше, Лесь сам дуже великий патріот. І тому він напевне знав, яких людей треба брати до себе у команду. Людей, які, як і він, будуть віддаватися на знімальному майданчику на 100 відсотків і навіть більше. Тому йому не треба було бігати, когось умовляти, когось переконувати. Вся команда фільму працювала на максимумі своїх фізичних і професійних можливостей. І це великий талант режисера — зібрати разом таких людей. Я вже якось казав, що Лесь Санін затвердив більшість акторів на ролі у цьому фільмі без проб. І мене, і багатьох інших акторів він затвердив на ролі, навіть не знаючи особисто.

Він довірився кастинг-директору Аллі Самойленко, він подивився якісь попередні матеріали з цими акторами й дав ролі людям, з якими він до того навіть ні разу не спілкувався. І при цьому стовідсотково влучив у всі образи.

Яків Ткаченко у фільмі «Безславні кріпаки»

— Узагалі повернутися після війни на знімальний майданчик було складно? Які у вас були відчуття?

— Перший проєкт, у якому я знявся після демобілізації, був серіал «Перевізниця». Запропонували мені у ньому знятися майже одразу після того, як я опинився вдома. Я дуже обережно тоді поставився до цієї пропозиції. Бо не знав, що і як тут відбувається у відносно мирному житті, й головне, чи не втратив я на війні якісь свої навички акторської професії. Але команда мені тоді дуже допомогла. І саме завдяки цій підтримці у мене все вийшло і результатом своєї роботи у цьому серіалі я залишився задоволений. А надалі вийшло так, що я зіграв саме військового. Тобто ця тема мені була дуже добре знайома. Наскільки я знаю, на цю роль спочатку було затверджено іншого актора, який не служив і не воював. Але саме той актор сам порадив молодому режисерові взяти на цю роль мене. Він знав, що я прийшов із війни, адаптуюся до цивільного життя, майже нічим не зайнятий, і запропонував, щоб саме я зіграв цю роль. Він як людина мудра розумів, що краще за все цю роль зіграє саме той, хто все це пережив. Той, кому все це ще болить. Можливо згодом, років через 20—30, ситуація буде зовсім інша. А от наразі, поки йде війна, не може актор, який не має цього жахливого досвіду, правдиво зіграти військового. Бо ти не просто граєш. Ти точно знаєш, як усе це відбувається, зсередини. У нас тоді все склалося і я йому дуже вдячний за таке його чесне рішення.

Яків Ткаченко у фільмі «Припутні»

— Ви говорили, що не просто вірите в перемогу, а точно знаєте, що вона буде. Після перемоги повернетеся до акторської професії?

— Обов’язково. Я не уявляю свого життя без акторства. І воюю зокрема й за те, щоб мати можливість спокійно займатись улюбленою справою.