Пам’яті тої «Червоної Рути»

Навесні 2021 року я почав писати книжку про нашу семирічну «фестивальну епоху» (1987-1994) – не те щоб мемуари й аж ніяк не документально-історичну студію, а радше щось таке, що включатиме й мемуарну, й документальну компоненту, в остаточному вигляді явивши собою доволі розгорнуту, хоч і переважно суб’єктивну хроніку означеного часового відтинка. Однак до остаточності не дійшло: свою роботу я мусив перервати десь на середині, сягнувши 1990–91 років. Разом із дедалі відчутнішим наближенням російського вторгнення частішали й сильнішали мої сумніви в потребі й доречності такого дослідження тут і тепер. У лютому 2022-го я вирішив той work in progress чи то заморозити, чи назавжди зупинити.

Втім деякі сторінки свого покинутого рукопису я досьогодні часом перечитую і не знати з якою метою підкориґовую. Напевно, маю надію, що все недописане ще десь, колись і комусь знадобиться.

Й от вам привід для публікації: цими днями виповнюється 35 років першій, чернівецькій «Червоній Руті». Пропоную вашій увазі присвячений їй фрагмент.   

Фестивалем, який фактично відкрив епоху, став луцький «Оберіг» – з 9-го по 11 червня 1989-го. Той факт, що він відбувався в кіноконцертному залі «Москва», вже тоді здавався курйозом. А коли при цьому згадати, що за словами причетного до фестивалю Олександра Ірванця, фестивальні гості з-поза Луцька ще й мешкали в готелі «Росія», то мимоволі виникне спокуса узагальнень на тему культурної колонізації. Йдеться, однак, радше про рішучу спробу її, колонізації, долання: затиснений у пізньорадянській реальності між «Москвою» та «Росією», «Оберіг» заповзявся ту реальність змінювати і – в риму до своєї назви – переміг. Сформульовані й озвучені на ньому (як того першого, так і наступних років – аж до кінця «фестивальної епохи») сенси передавалися, за тим-таки Ірванцем, мов поцілунки – з уст в уста, й так народжувалася леґенда співаної поезії в Україні.

Та все ж безумовною подією року виявилася чернівецька «Червона Рута» (17–24 вересня).

Концепцію «всеукраїнського молодіжного фестивалю сучасної пісні та популярної музики» почали обговорювати ще попереднього року музиканти й музикознавці Тарас Мельник, Анатолій Калениченко, Кирило Стеценко, Олег Репецький та – як без поетичного наповнення? – Іван Малкович. Реалізувати фестивальну ідею – а йшлося про хоч би часткове оновлення (тепер це назвали би перезавантаженням) музичних і загалом естетичних цінностей через ламання радянської пісенної ієрархії та відкриття нових неконвенційних для УРСР музичних тенденцій – видавалося ділом вельми непростим, приреченим на заборони й перешкоди. Ту без перебільшення ідею-фікс можна було втілювати лише із залученням великого й дуже офіційного партнера. Цей Великий Чужий мав на ім’я комсомол. Амбівалентність такого штибу альянсів цілком очевидна.

З одного боку (великий плюс) – організаційний дах, леґітимний доступ до концертних залів, офіційна фінансова та інша підтримка, успішне замилювання ідеологічно стурбованих очей.

З іншого (великий мінус) – нав’язування Чужим власної аґенди, настогидлої «комсомольсько-молодіжної» естетики (проти якої й повставала «Червона Рута»), намагання перехопити, очолити і знівелювати. Ці намагання, до речі, бували навіть не завжди усвідомлені – сама природа комсомолу така, що його участь могла знівелювати і спотворити будь-яку найчудовішу ініціативу.   

Для ініціаторів «Червоної Рути» це вилилось у доволі гібридну форму співпраці та боротьби з Великим Чужим. Наприклад, уже на початковому етапі (конкурсні відбори майбутніх фіналістів у реґіональних центрах) слід було дуже пильно продавлювати свою більшість у журі – й це загалом вдавалося. Не хочеться навіть уявляти, яким міг би вийти той перший фестиваль, якби кількісно в реґіональних журі переважали комсомольські функціонери.

Проте сьогодні можна з певністю стверджувати, що не комсомол використав «Червону Руту», а «Червона Рута» – комсомол.

Якось улітку, коли організаційні приготування фестивалю вже сягали свого апогею й робилося гаряче, мені вдалося потрапити всередину сталінського ампіру – будівлі цека комсомолу (нині там МЗС України), де на той час один-два кабінети щедро віддали рутівському штабу. Зустрітися з одним із авторів сценарію, моїм другом-бубабістом Олександром Ірванцем, у ті дні й ночі можна було лише там. І там-таки час від часу виникав ще один друг – головний режисер фестивалю Сергій Проскурня. Олег Зам’ятин, актор не так давно заснованого Проскурнею театру-студії «Будьмо!», там-таки, в одному з цековських кабінетів, став моїм новим безцінним знайомством. Уже хоча б тому, що в його помешканні я ночуватиму зовсім невдовзі, на початку вересня, коли приїду з Москви на установчі збори Народного Руху.

В цілому ж поєднання закам’янілого сталінізму, його суворо охоронюваної режимності – й анархо-артистичного стилю раптово допущених у володіння Чужого фестивальних діячів виглядало доволі сюрреалістично. Черговий прапорщик внутрішніх військ, що пильно чергував на вході коло бюро перепусток, на очах робився дедалі отетерілішим: кого, ну кого вони сюди наприводили?         

***

«Червона Рута» виникла зі згаданого вище симбіозу, але й – це значно важливіше – зі ще не згаданої синергії музики й поезії.

І якщо такі гурти, як «Кому Вниз» або «Зимовий сад» вийшли з композиціями до класичних віршів, то «Брати Гадюкіни», Сестричка Віка, ВВ або «Квартира № 50» тішили текстовою продукцією власного виготовлення. «Квартира», зрештою, не тільки тішила, а й відчутно дратувала, тож напоролася на щільну обструкцію з боку юних патріотів (кажуть, переважно зі Львова), які супроводили її виступ скандуванням «свині!». Таким ефектом панки мали би бути цілком задоволені.

До речі. Не мине й року – як той самий київський химерний гурт, що його з таким обуренням зустріли на чернівецькій «Червоній Руті» і ледь не гнали зі сцени, вже на першому львівському «Вивиху», виконуючи фактично ту саму програму при фактично тій самій чи дуже подібній публіці, мав доволі пристойний успіх.

Повертаючись до Чернівців, а відтак до поезії й музики. Остання була майже завжди авторською музикою виконавців, тексти натомість охоплювали значно ширший діапазон: від Шевченка, Тичини й Антонича або, наприклад, Самійленка до знов-таки власних, і ці другі й донині являють собою дуже цікавий зліпок тодішнього поточного мовлення – з діалектизмами, сленґом, з усією, так би мовити, вуличністю тих і пізніших часів.

Радикальний Novum «Червоної Рути-89» полягав у тому, що пісенний фестиваль-конкурс неочікувано виявився успішним проривом у стаґнаційній ментально-звичаєвій атмосфері як пізньорадянської України в цілому, так і її провінційного «обласного центру» (Чернівців) зокрема. Активісти фестивального дійства переконалися, що добиватися перемог можна не лише на площах Києва та Львова. Долаючи системний саботаж місцевої влади і санкціонований з Києва тупий опір кагебе й міліції, організатори, учасники та, не в останню чергу, публіка зробили неможливе.

Фестиваль не просто відбувся, що вже само по собі означило певну незворотність: процес ішов. Він, фестиваль, ще й доволі відчутно переформатував уявлення багатьох сучасників про те, якими можуть бути українська музика й поезія. А також запровадив у щоденний обіг українців «касетну культуру» й десяток нових, учора ще цілком не знаних імен.

Молодь, передусім студентська, пропонувала решті суспільства інший стиль життя, слухання, музикування, одягу й політичної активності. Було трохи як у Парижі 1968-го, трохи як у Вудстоку – постмодерна репліка з України.

Цю останню фразу я написав, ще тільки готуючи перші начерки до цього тексту. Сьогодні я перечитав її дещо скептично. Париж? Вудсток? Чи не забагато? Можливо, доречніше означити так, як усе й було: Чернівці-89? Без жодної претензії на глобальний контекст, зате правдиво?

Чернівці – місто військових частин, ув одній із яких я й сам на той час не так давно відмучив був пів року. Місто радше неактивне, щоб не сказати успішно деактивоване, тобто байдуже, без жодного «екстремізму», зате з дуже пильними органами правопорядку й отриманою в нагороду за лояльність алопецією. Чи не вона, зрештою, й почала розхитувати ту сонливість?

Гості. Їх уже давно не наїздило аж стільки. І яких!

Мабуть, саме тоді в Чернівцях уперше явився такий собі юкрейніан гіпі стайл: поєднання вишиванки з потертим джинсом, козацького оселедця з ірокезом, автентичного фольку з електропопом, пост-панку з арт-роком. 

Молодь, місцеву, це притягувало. До того ж Чернівцям нагадали про їхнього героя –  Володимира Івасюка. 1989 року йому виповнилося б 40, і на той час він без сумніву настворював би ще багато пісень, ліричних рядків, можливо, опер чи симфоній – якби його тіло не знайшли десятиріччям раніше у Брюховицькому лісі неподалік Львова. «Червона Рута-89» виконувала, отже, й таємну, ніким не оголошену місію: це була відповідь Системі на його вбивство.