«Чи звучатиме Яремчук через 30, 50 чи 100 років? Безперечно!», — музичний оглядач Філ Пухарєв у подкасті «Медіуми»

Документальна кінострічка «Яремчук. Незрівнянний світ краси» в кінотеатрахотримала касові збори, що в кілька разів перевищили витрати на виробництво фільму. Що стало каталізатором нового спалаху популярності співака? Як українська музика пережила радянську цензуру та чому молоде покоління сьогодні відкриває для себе спадщину, про яку колись забули — про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Філом Пухарєвим, українським журналістом і музичним оглядачем.

А також про роль державних радіо- та телевізійних платформ у популяризації української музики, чому оцифрування архівів української поп-музики є ключем до збереження нашої культурної пам’яті та як виживати в радянському просторі, зберігаючи автентичність.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, MEGOGO Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Люди почали шукати альтернативу: що ж може бути круте українське»;

03:38 «В українській поп-музиці радянського періоду небагато дисидентства, на відміну від літератури»;

06:48 «На концертах доводилося виконувати не свої пісні»;

09:29 «Говорити, що “дядько перевзувся” або став проросійським співаком — не дуже коректно»;

10:51 «А чия Софія Ротару? Вона — радянська»;

13:44 «Навіть коли вони вже стали всесоюзними зірками, їх усе одно утискали»;

15:58 «Основним каналом розповсюдження музики було “Українське радіо”»;

24:14 «Усі асоціюють “Червону руту” з Софією Ротару, хоча початково це була версія “Смерічки”»;

29:50 «Українці продовжують існувати й українцям потрібна українська музика, український контент, українці слухатимуть Яремчука».

«Люди почали шукати альтернативу: що ж може бути круте українське»

Наталя Соколенко: На момент, коли ми пишемо цей епізод, документальний фільм «Яремчук. Незрівнянний світ краси» показав касові збори вчетверо більші за суму, яку витрачено на створення фільму. Ця кінострічка розповідає про Назарія Яремчука — співака, якого давно вже немає в живих і його слава прийшлася на молоді роки наших батьків, а для когось із нашої аудиторії — бабусь і дідусів. Чому Назарій Яремчук знову став зіркою медіапростору?

Філ Пухарєв: Тут комплексне питання. З одного боку, інформаційний голод, бо російський контент пішов з українського ринку або принаймні його стало зашкварно споживати в пристойному товаристві. Люди почали шукати альтернативу: що ж може бути круте українське? Якщо ми говоримо про людей 30+ років — ідеться про контент, на якому вони росли. Звісно, почали пригадувати те, що було, почали зважати на весь пласт української музики, який стирали та вдавали, що його й не було.

«В українській поп-музиці радянського періоду небагато дисидентства, на відміну від літератури»

Наталка Соколенко: Виходить, що українська культура пізнього радянського періоду затерта і це несправедливо! Бо там були вартісні речі.

Філ Пухарєв: Там було багато вартісних речей. Звісно, там було багато комуністично-партійно-агітаційного шлаку, але це були вимушені дії для багатьох музикантів. Насправді в українській поп-музиці радянського періоду небагато дисидентства і протестності, на відміну від літератури та живопису. Писати можна і в шухляду, наодинці творити. А музика все ж таки була зав’язана на сторонніх речах — щоб тебе почули, твою пісню треба записати. Приватних студій звукозапису не було, тільки державні. Як на державній студії записати дисидентські пісні? Це неможливо.

Як людина, що працює з інформацією, шукає це все — все дуже погано з записами. З одного боку, ми маємо архіви, де це все зберігається. Але «прості смертні» до цього широкого доступу не мають, це все не оцифровано. І якщо ви зайдете на стримінги — офіційно дуже мало чого викладено.

Вадим Міський: Суспільне мовлення зараз активно працює над оцифруванням спадщини, що створювалася, зокрема, в Будинку звукозапису Українського радіо. Є вебсайт, називається він «Суспільне Медіатека», працює як стримінгова платформа.

Філ Пухарєв: До речі, хочу сказати дякую за такий проєкт, тому що послуговуюся ним як джерелом інформації архівних відео й аудіо.

«На концертах доводилося виконувати не свої пісні»

Вадим Міський: Ти згадав про те, що артисти повинні були йти на певні компроміси під час життя свого в радянському періоді. Я частенько люблю переглядати музичний фільм «Червона рута». Це українськомовний фільм радянського періоду, в якому є одна російськомовна пісня про «дівчину, яка нещаслива в коханні». Її співає така собі Раїса Кольца — людина, про яку навіть сторінки в російській Вікіпедії немає. Цю пісню вочевидь додали з партійних міркувань, а виконавицю помістили у перелік головних ролей поряд із Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем і Софією Ротару. Цю пісню я завжди перемотую, натомість уся решта пісень фільму — хіти. Це завжди так відбувалося — радянщина і партійні вимоги зрештою оберталися тим, що всі помічали умовні «пісні для партії» та пропускали їх?

Філ Пухарєв: Насправді так і було. Треба віддати належне українським артистам того часу. Якщо ми послухаємо їхні платівки — там таких речей, «пісень-паровозів», їх не так багато. Вони там у меншості, очевидно, що все-таки артисти, звукорежисери, які над цим працювали, розуміли мистецьку вартість цих пісень і не поспішали їх на платівки давати. Інша справа, що на концертах доводилося виконувати й не свої пісні. Валерій Вітер, вокаліст ВІА «Кобза», мені розповів історію про гастролі на Кубі. У них була вимога — починати концерт із «пісень-паротягів». Потім підходить до них за лаштунками аташе з культури посольства СРСР і каже: «Хлопці, навіщо ви цю фігню співаєте, у вас стільки пісень хороших!» А співаки «Кобзи»: «А що, так можна було?!». І все, на наступному концерті вони вже не співали тих пісень.

«Говорити, що “дядько перевзувся” або став проросійським співаком — не дуже коректно»

Наталка Соколенко: Я читала, що в Назарія Яремчука була пісня про Афганістан.

Філ Пухарєв: Це хороша пісня. До речі, це похмурий Яремчук, це пізні 80-ті, її випустили після поїздки в Афганістан. Узагалі — це нетиповий Яремчук, такого Яремчука навряд хтось знає та пам’ятає. Це похмурий вайб, як то кажуть, та й тема така. Але справді в репертуарі Яремчука я нарахував близько 20 пісень російською. Втім, говорити, що «дядько перевзувся» або став проросійським співаком — це не дуже коректно. З кожною російськомовною піснею пов’язані різні історії, але це теж були історії з розряду «ну треба, значить заспіваю».

«А чия Софія Ротару? Вона — радянська»

Наталка Соколенко: Були пісні, що прославляли партію?

Філ Пухарєв: Ні! Якщо ви послухаєте ці пісні, вони абсолютно абстраговані, типові романтичні пісні Яремчука про кораблі, про батьків, родинний мотив, який у нього почав такою золотою ниткою проходити крізь творчість. Яремчук не став людиною російської культури на відміну від тієї ж Софії Ротару, яка після смерті Володимира Івасюка у 1979-му році розвернула свою кар’єру на 180 градусів і почала активно співати російською. Але при цьому в неї в репертуарі залишалися українськомовні пісні, вона не забувала про українську мову, про українську пісню. Коли мене запитують: а чия Софія Ротару, мені дуже важко відповісти на це запитання. Я відповідаю, що вона — радянська. Тому що незрозумілий синтез і українського, і російського, і румунського, і всім догодити.

Наталка Соколенко: А Яремчук?

Філ Пухарєв: Яремчук однозначно український музикант. Він при цьому не став всесоюзним артистом. Йому пропонували й у Київ переїжджати, й у Москву. Як і всім видним зіркам того часу, їх намагалися перетягувати. Яремчук, Івасюк, навіть Софія Михайлівна, яка в Москву не переїхала, приїхала в Ялту, обережно ставилася до цієї метрополії. Яремчук на пропозиції переїхати в Москву, в Київ відповідав дуже просто: «Чернівці, Буковина — це моя земля, це місце сили. Якщо я звідси поїду, я перестану бути собою».

«Навіть коли вони вже стали всесоюзними зірками, їх усе одно утискали»

Наталка Соколенко: Мене, коли я бачила виступи Яремчука ще у легендарній «Смерічці» й зараз у документальному фільмі «Назарій Яремчук. Незрівнянний світ краси», вражають гуцульські строї, в яких артисти виходили на сцену. Як радянська влада пропускала цю маніфестацію української етніки на телевізійний екран?

Філ Пухарєв: ВІА «Смерічка», в якому Назарій Яремчук був повноправним солістом разом із Василем Зінкевичем у перший період, а потім став головним солістом, — їм усім дуже сильно «прилітало» навіть у той період, коли вони вже стали всесоюзними зірками. Вони виступили на «Пісні року» у 1971 і 1972 роках. Їх усе одно місцеві буковинські партійні чиновники утискали, чіплялися, зокрема до костюмів. Є історія, яку розповідав Левко Дудковський, художній керівник «Смерічки», що був відгук у буковинській газеті на те, що «Смерічка» вийшла на сцену в червоних сорочках, мовляв, тільки дурень любить червоний колір. Артистів викликали на офіційні збори, процитували цю статтю та запитали: що ви можете на це відповісти? І Левко викрутився і сказав: а прапор Радянського Союзу якого кольору?

Вадим Міський: Серйозний аргумент.

Філ Пухарєв: Треба розуміти, що це була тонка межа між зовнішнім декоративним українством і українством в сенсі якихось меседжів. Тобто тобі б не дозволили співати пісень про ОУН чи УПА, але у вишиванці — будь ласка, виходь, це національний костюм, національний стрій. Головне, щоб ти не транслював якісь «самостійницькі, незалежні меседжі». А так — «потішні хохли» в вишиванках, шароварах вийшли, поспівали — ну та й що з них буде.

«Основним каналом розповсюдження музики було “Українське радіо”»

Вадим Міський: Але ця музика не була музикою «потішних хохлів». Вона захоплювала мільйони людей у всьому Радянському Союзі, пізніше в них були гастролі за межами Радянського Союзу. І я би хотів у цьому контексті торкнутися ролі «Українського радіо» як платформи, яка допомагала створювати цю музику, записувати. У 1972-му році в нас з’явився Будинок звукозапису «Українського радіо», який записував платівки на рівні студії «Мелодія» — тут відбувався на найвищому рівні звукозапис, можна було створювати цей контент в Україні. З іншого боку, «Українське радіо» допомагало поширювати ці пісні, ці записи на велетенську аудиторію в межах радянської України. У 60-х роках з’явилося Радіо «Промінь», окрема радіостанція, яка діяла в межах УРСР. Далеко не кожна радянська республіка мала радіостанцію для місцевої музики. І все це стало майданчиком для того, аби розкручувати нових зірок української естради та вивести їх із формату «потішних хохлів» на рівень абсолютно професійної поп-музики, яка претендує на велетенську аудиторію. Що ти думаєш про цю роль «Українського радіо»?

Філ Пухарєв: Тут можна бути хорошим поліцейським і поганим. Я почну з хорошого і скажу — дякую таким особистостям як Віктор Герасимов, Володимир Кудрявцев, які працювали в структурі «Українського радіо», були музичними редакторами, працювали як поети-піснярі. Вони були не лише посередниками, але й безпосередніми учасниками цього процесу, вони багатьох артистів «за ручку» вивели на радійне й телевізійне світло того часу. І їм за це треба сказати «дякую». З іншого боку, багато в чому радіо заважало цим артистам. Що я маю на увазі? Бо на радіо були художні ради, й для того, щоб записати пісню для радіо, треба було пройти художню раду — цензуру. І в ранній період, особливо в 60-ті, багато шлягерів, які ми знаємо сьогодні, цю художню раду не проходили. Наприклад, пісня «Два кольори» композитора Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка. Чому не пройшла? Бо питали «цензори»: «Оці два кольори, це ж червоне і чорне, а ви ж знаєте, що таке червоне і чорне? Це ж бандерівський стяг!». Плюс вони причепилися до цього «згорточка старого полотна», мовляв, як радянська людина може додому нічого не привезти, крім згорточка старого полотна, він що, зек? Він у тюрмі сидів? Що, у нього нічого немає? Радянська людина нічого за своє життя не заробила, ви що? На що Павличко сказав: «Я нічого міняти не буду». Автори пісні подумали, що з нею можна попрощатися. А потім на цю пісню звернув увагу відомий нам співак, я його називаю Монатиком 60-х — Дмитро Гнатюк, який у той момент мав статус і своїм словом міг багато вирішити. У нього була хороша чуйка на хіти, будь-який хіт 60-х візьми — все співає Гнатюк. Тобто він співав, що дадуть, але міг обирати. Він звернув увагу на цю пісню, і по суті він її витягнув. У 1964 році, коли у нього запитали, що ти хочеш записати до «жовтневих свят», він каже: «Є тут одна пісня, ви її, правда, на худраді завалили, але я хочу заспівати». Йому сказали: «Гаразд, тобі можна». І в 1964-му році пісня «Два кольори» прозвучала у виконанні Дмитра Гнатюка, яка стала хітом і шлягером. А уявіть, якби не було Гнатюка, наприклад — усе крутиться довкола якихось особистостей, персоналій, які розуміли художню цінність цього і могли витягнути це з якогось цензурного болота.

Наталка Соколенко: Як ці пісні ставали хітами, завдяки «Українському радіо», телебаченню?

Філ Пухарєв: Завдяки радіо, позаяк у 60-ті роки ще не видавалися платівки й телевізорів було мало. Основний канал розповсюдження цієї музики — звісно, було «Українське радіо». До речі, тут треба згадати, що до 1972 року українським пісням простіше було потрапити на радіо, тому що керував Україною Петро Шелест, а він був українським комуністом, і він нормально ставився до того, щоби звучала українська музика.

Вадим Міський: За часів Шелеста з’явилося Радіо «Промінь».

Філ Пухарєв: Потім прийшов Щербицький і сказав: ні-ні-ні, все з натяком на націоналізм ми просто будемо випалювати, й максимум, що може звучати на радіо, — це народний хор. Ніяких ВІА «Кобза», бо це, мовляв, паплюження українського фольклору. Власне, після 1972-го ВІА «Кобза» зникла з радіо і гастрольний графік обрізали. У той період радіо було для музикантів найпопулярнішим медіа, велику роль зіграв Будинок звукозапису «Українського радіо», який відкрився у 1972-му. Тому що це була перша професійна студія звукозапису, де можна було прийти й записатися. Причому там велика зала, де писатися можна було з оркестром. І більшість платівок того часу записували саме в цій залі.

«Усі асоціюють “Червону руту” з Софією Ротару, хоча початково це була версія “Смерічки”»

Вадим Міський: Зрештою, всі ті люди, які виросли на музиці Івасюка, Яремчука, пішли в 91-му році та проголосували за Незалежність України. Потрібно не забувати, що якраз перед цим 20 років вони активно слухали дуже популярну українську музику, яка вихлюпнулася за межі маленьких, дрібних осередків на рівень всієї країни.

Наталка Соколенко: «Червону руту» співали навіть російськомовні українці. Співали на весіллях, на днях народження, де завгодно. Поговорімо про саму пісню, яка в неї історія?

Філ Пухарєв: Івасюк доволі швидко писав пісні, але «Червона рута» — це той випадок, коли він дуже довго працював над піснею. Річ у тім, що його батьку подарували на день народження збірник фольклорних пісень. І якось Володимир узяв погортати цю книжку, його увагу привернула саме коломийка про «червлену руту». Він довго шукав золоту середину, як поєднати фольклорний вайб і якийсь рок-н-рольний підхід. Усе-таки в 70-му році він цю пісню дописав та подарував її своїй подрузі Марії Соколовській. І тоді ж у 70-му році він її виконав в прямому ефірі в Чернівцях із Театральної площі. Тоді він виконував дві пісні — «Червону руту» і «Водограй». Ставив більше, що «Водограй» стане хітом, а вийшло — навпаки. Ось так воно завірусилося.

До речі, першим, хто взяв до репертуару «Червону руту», був саме ВІА «Смерічка», а не Софія Ротару, вона в 72-му році в мюзиклі «Червона рута» жодної пісні Івасюка не співає. Це факт. Уже після цього вони на зйомках зблизилися, вона перезаписала, і вже всі якось почали асоціювати «Червону руту» з Софію Ротару. Хоча початково це була версія «Смерічки».

«Українці продовжують існувати й українцям потрібна українська музика, український контент, українці слухатимуть Яремчука»

Вадим Міський: Як тобі як музикознавцю Re:Yaremchuk — сучасні переспіви пісень Яремчука, які з’явилися в один час із фільмом?

Філ Пухарєв: У мене однозначного ставлення нема. З одного боку, я розумію, для чого ця збірка була записана. Якщо розглядати її як промопродукт для просування фільму, то це класний проєкт і комунікаційно, й іміджево. Як до суто музичного твору в мене є до нього питання. На мою думку, це доволі посередня збірка. Там є непогані пісні, там є погані пісні, там є хороші пісні, їх не так багато. Я можу відзначити Tember Blanche і Джамалу. Щодо інших, мені здається, що ці артисти не дуже глибоко знайомі з творчістю Яремчука та з його біографією як людини, як творця. Щоб це зробити дійсно мегаякісно, треба пройнятися цією особистістю. Очевидно, не було або бажання, або можливості, або часу. Наскільки це може стояти на одному рівні з оригіналом — для мене питання.

Наталя Соколенко: Коли мине 30 років, 50, 100 — чи буде звучати Яремчук в нашому музичному просторі?

Філ Пухарєв: Однозначно буде! Буде звучати Яремчук, тому що будуть українці, буде українська нація, вона буде такою, якою вона є зараз, — згуртованішою. Ми повернулися до себе і ми вже себе не загубимо. Ми багато разів себе губили, віднаходили знову як нація. Я на сто відсотків переконаний, що більше ми себе не загубимо. Попри те, які будуть настрої у світі, що буде відбуватися на мапі. Українці продовжують існувати й українцям потрібна українська музика, український контент, українці слухатимуть Яремчука.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Крістіною Гаврилюкпро те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Аліною Елєвтєровою про виклики та можливості, що приносить штучний інтелект у медіаіндустрію, Катериною Городничою про проблеми з українськими late night show, Святославом Загайкевичем про сучасний український стендап, його розвиток, виклики та роль в українському культурному просторі, Кирилом Передрієм про те, як наймолодший журналіст України готується до інтервʼю з провідними політиками країни, Олексієм Мандзієм про контент каналу «Суспільне Спорт», підготовку до Олімпіади та промоцію масового спорту, Тетяною Лебедєвою про журналістський конкурс «Честь професії» та роботу Комісії з журналістської етики, Романом Колядою про вихід Першого каналу з марафону, 100-річчя «Українського радіо» та неймовірні історії, що відбуваються в прямому ефірі, Тетяною Трощинською про премію імені Георгія Ґонґадзе, токшоу «Новий відлік», телемарафон та виклики перед майбутніми поколіннями журналістів, Альоною Яциною про «Кордон.Медіа», що висвітлює події Сумщини, війну та історії неймовірних людей, які має бачити весь світ, Наталією Курдюковою про Kharkiv Media Hub, що допомагає підтримувати роботу українських і іноземних медіа у Харкові, Катериною Котвіцькою про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Сергієм Гнезділовим про творчість на війні, цензуру і (не)ефективні державні комунікації, Галою Котовою про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї pedan|buro, Дмитром Хоркіним про те, як вплинула війна на розвиток радіо в Україні, Вікторією Мурованою про «моркву в шоколаді» як принцип виготовлення контенту для дітей.

Також рекомендуємо: Подкаст «Детектор медіа говорить», у якому ми начитуємо найцікавіші статті та рецензії, що виходять на сторінках нашої групи онлайн-видань. Якщо у вас не вистачає часу на читання, ви можете просто слухати нашу аудіоверсію. Підписуйтеся на подкаст та отримуйте доступ до найцікавіших матеріалів «Детектора медіа» у зручному для вас форматі.

Колаж: «Детектор медіа»