Два роки без батька: Як родина героя бореться за визнання його подвигу

Разом із дружиною вони познайомилися в Києві, де почали своє спільне життя. Їхня донька Софійка народилася 21.01.21 року, і з перших днів Дмитро був люблячим і турботливим батьком. Родина мріяла про щасливе майбутнє, будувала плани на життя, насолоджувалася кожним моментом, проведеним разом.

Але все змінилося, коли Дмитро добровільно вирішив стати на захист України. Він вважав це своїм обов’язком як чоловіка і батька. 21 вересня 2022 року родина втратила Дмитра – він загинув у бою, захищаючи нашу країну. Тепер, два роки потому, вони продовжують жити з болем втрати, але також із гордістю за свого героя.

Після двох років болю та спогадів родина продовжує свою боротьбу за визнання його подвигу на державному рівні. Журналісти Upmp.news мали змогу поспілкуватися з його дружиною, яка поділилася теплими спогадами про чоловіка, їхні останні моменти разом та розповіла, як вони з дітьми зберігають пам’ять про батька. Це не просто історія про втрату – це історія про мужність, любов та невпинну боротьбу за справедливість.

Дмитро як чоловік і батько

Як ви познайомилися з Дмитром? Яким було ваше перше враження про нього?

Ми познайомилися в Києві через спільних друзів. Я одразу помітила, що Дмитро був людиною, яка випромінювала тепло і спокій. Він мав ту внутрішню силу, що притягує до себе людей. З першого дня він був дуже уважним і дбайливим, і це мене підкорило. Відчувалося, що це людина, яка готова завжди підтримати, незважаючи на обставини.

Чим Дмитро найбільше захоплювався до того, як пішов на службу? Чи були у нього улюблені заняття, які він ділив із вами чи донькою?

Дмитро дуже любив спорт і активний відпочинок. Він часто ходив у гори, займався бігом, і завжди мріяв, що коли наша донька підросте, вони разом будуть гуляти на природі, бігати парками. Він мав дар бачити красу у простих речах, і це передавав нам. Ми разом їздили на невеликі сімейні подорожі по Україні, і він завжди захоплювався нашими краєвидами. Навіть на війні він іноді надсилав мені фотографії з фронту, на яких були небо чи світанок – для нього це було важливим.

Як змінилося ваше сімейне життя після народження доньки? Як Дмитро проявляв себе як батько?

Народження нашої донечки стало найщасливішим моментом у нашому житті. Дмитро був надзвичайно турботливим батьком з першого дня. Він міг годинами тримати її на руках, колисати, читати їй книги. Він з нетерпінням чекав на кожен її новий етап розвитку. Коли вона почала робити перші кроки, його обличчя просто сяяло від гордості. Він завжди говорив, що хоче бути для неї прикладом справжнього чоловіка і захисника.

Військова служба і рішення піти на фронт

Коли Дмитро вирішив стати добровольцем? Як ви зреагували на його рішення?

Дмитро прийняв рішення піти на фронт майже одразу, коли почалася війна. Він сказав, що не може сидіти вдома і просто спостерігати, коли країна у небезпеці. Я розуміла його, але це було складно. Ми багато говорили про це. Я намагалася знайти аргументи, щоб він залишився, бо у нас була маленька донька, але Дмитро завжди повторював, що захищає її майбутнє. Він вважав це своїм обов’язком як чоловіка і батька.

Що він вам розповідав про службу на передовій? Чи ви відчували його страх або впевненість?

Він завжди намагався мене заспокоїти. Коли ми говорили телефоном, Дмитро був спокійний і впевнений, хоча я знала, що ситуація там небезпечна. Він ніколи не говорив про небезпеку прямо, але я відчувала в його голосі, що іноді було важко. Він казав, що бойові товариші стали для нього другою родиною, і це давало йому сили. Страху я в його голосі не чула – лише рішучість.

Як ви підтримували зв’язок під час його служби? Що допомагало вам долати відстань?

Ми часто переписувалися, коли він був на зв’язку. Він надсилав фото, короткі повідомлення, і навіть коли дзвонив, намагався жартувати, щоб я не хвилювалася. Я відправляла йому фотографії доньки, розповідала про наші будні, щоб він відчував, що завжди з нами. Це тримало нас разом, навіть на такій великій відстані.

Останній контакт і трагічна звістка

Чи пам’ятаєте ви вашу останню розмову з Дмитром? Якою вона була?

Так, це було в день його загибелі. Розмова була коротка, але дуже тепла. Ми говорили про майбутнє, обговорювали наші плани, і Дмитро, як завжди, питав про донечку, її успіхи. Він завжди був зацікавлений у її житті, навіть у найменших досягненнях. Він казав, що все буде добре, і скоро вийде на зв’язок. Його останні слова до мене були: “Я Вас люблю”. Це була наша остання розмова…

Як ви дізналися про загибель Дмитра? Які були ваші перші емоції?

Мені зателефонував його друг, хрещений Софії і сказав, що є підозра, що Дмитра більше немає, але стовідсоткової інформації тоді ще не було. Він перестав виходити на зв’язок, але в мене надія не згасала. Наступного дня я почала дзвонити в усі прифронтові госпіталі, шукаючи хоч якусь інформацію і надіючись на краще. Але до вечора командир зателефонував і підтвердив ту страшну звістку… Це був момент, коли всі мої надії остаточно розбилися.

Як ваша родина, зокрема доньки, сприйняли цю новину?

Старша донька, для якої Дмитро був як рідний тато, одразу розридалася разом зі мною. Ми просто не могли стримати емоцій. Маленька Софійка тоді ще нічого не розуміла. Вона плакала лише тому, що бачила, як плачемо ми. Це був один із найважчих моментів у нашому житті, і я досі пам’ятаю той відчай.

Пам’ять і боротьба за визнання подвигу

Як ви зберігаєте пам’ять про Дмитра у вашій родині? Що найбільше нагадує вам про нього?

Ми зберігаємо пам’ять про Дмитра кожного дня. Вдома багато його фотографій – з нашого спільного життя, з моментів, коли він був щасливий з доньками. Ми часто говоримо про нього, особливо з дітьми. Кожна дрібниця нагадує про його присутність і те, якою чудовою людиною він був.

Чи розповідаєте ви донькам про Дмитра? Як вони зберігають пам’ять про свого тата?

Так, ми постійно говоримо про Дмитра. Старша донька пам’ятає його, хоча їхній час разом був недовгим. Вона завжди згадує, як вони гралися разом, і як сильно він її любив. Я намагаюся розповідати маленькій Софійці про тата, щоб вона знала, яким він був хоробрим і відважним. Ми разом переглядаємо його фотографії. Я хочу, щоб вона виросла, знаючи, що її тато – справжній герой.

Що для вас означає присвоєння Дмитру звання “Герой України”? Чому це важливо?

Для мене присвоєння Дмитру звання “Герой України” – це визнання його жертовності і відваги. Він поклав своє життя заради нашого мирного майбутнього, і для мене це більше, ніж просто нагорода. Це символічний акт, який показує, що його подвиг не був даремним. Це важливо не тільки для нашої родини, але й для всіх, хто знав його і хто бореться за свободу нашої країни.

Як ви вирішили почати боротьбу за визнання подвигу Дмитра? Що вас до цього підштовхнуло?

Я відчула, що повинна зробити це заради нього і заради наших доньок. Дмитро віддав своє життя за нас, і його подвиг має бути визнаний. Багато людей, які знали його, підтримали мене в цьому рішенні. Ми всі розуміємо, що пам’ять про таких людей, як Дмитро, повинна жити, і це мотивувало мене боротися за його визнання на державному рівні.

Я хочу звернутися до кожного з вас – будь ласка, не залишайтеся байдужими. Кожен підпис – це крок до того, щоб пам’ять про Дмитра та таких, як він, була вшанована. Це не просто формальність чи звичайна процедура. Це спосіб сказати “Дякую” тим, хто віддав своє життя заради нашого миру та свободи. Ваш підпис – це визнання його героїзму, знак того, що ми пам’ятаємо і цінуємо його подвиг.

Пам’ять про Дмитра та його жертовність повинні жити, і я прошу вас підтримати петицію на присвоєння йому звання “Герой України” (посмертно). Це не просто нагорода – це визнання його самовідданості, яке так багато означає для нашої родини і для всіх, хто знали Дмитра.

Кожен ваш підпис важливий. Це наш спільний спосіб вшанувати тих, хто поклав своє життя заради нашого майбутнього. Підтримайте петицію і допоможіть зберегти пам’ять про Дмитра як справжнього героя.

Підпишіть петицію тут: https://petition.president.gov.ua/petition/234144

Дякую вам за вашу підтримку і небайдужість.