Кримінальні історії: пограбування, яке могло статися лише в Харкові

У Харкові було викрадено цінностей на дуже велику суму, але злочин залишився непоміченим не лише для ЗМІ, а й для офіційної влади

Але злочинців шукали всі – від пересічних постових до начальників управлінь і навіть представники організованої злочинності, згадує видання “Думка“.

Харків – велике та багате місто, потужний транспортний вузол та центр торгівлі. Звичайно ж, таке місто не може не мати потужної організованої злочинності, і така була, є і буде. Ось тільки, як казали у певних колах, “Харків – своєрідне, ментівське місто”, і організована злочинність у нас теж своєрідна. І кримінальна історія, що сталася восени 1998 року, є дуже показовою в цьому контексті.

Можливо, для звичайних громадян людина, причетна до злочинної спільноти, – це бандит із лиходійською зовнішністю, що живе на напівлегальному становищі, пересувається виключно темними провулками і будь-якими способами уникає зустрічі з владою.

Злочинність Харкова в 90-х – це організовані за “професійною” ознакою групи, які обов’язково мали сувору ієрархію, мали своє “місце”, які постійно і щільно контактували з правоохоронцями і, як і законослухняні городяни, що “ходять на роботу”. Саме так це й називалося! “Ломщики”, “купонщики”, “отворотчики”, “наперсточники”, “крамники”, “скупники” та інші називали свою діяльність “роботою”. Приходили та йшли одночасно, і навіть “брали відпустку”. І, звичайно ж, повністю контролювалися тодішню міліцію. Саме міліціонери різних звань, з різних відділів та управлінь вирішували, чи можна “працювати”, чи ж не можна.

У вересні 1998 року вся вулична злочинність у місті виявилася “без роботи”. “Червоне світло”, заборона, “працювати не можна”. Тих, хто на свій страх і ризик все ж таки виходили, люто та жорстоко “гвинтили”, тобто затримували максимально жорстко, а потім ще й “пресували” у райвідділах. Причому торкнулося це не лише тих, хто вів явно кримінальні справи, а й тих, хто раніше був у категорії “напівкримінальних бізнесменів”.

Пересічним співробітникам кримінального промислу годі було знати причини такого ставлення. Але поступово, не відразу, у кримінальних спільнотах стали прояснюватись деталі. Дані просочувалися через керівників. А ще через знайомих міліціонерів. Неформальне спілкування між представниками криміналу та правоохоронцями було завжди. І мова не про горезвісних “стукачів”. Справа в тому, що відпочивати і розслаблятися потрібно було і тим, і тим. І правоохоронцям, і злочинцям чомусь подобалися ті самі місця, де можна було “відпочити і душею, і тілом”. Це була “нейтральна територія”, як водопій у період посухи десь в Африці.

Були у Харкові злачні місця, де вечорами сходилися кишенькові злодії, вуличні шахраї, “кидали” та опера. І в таких зустрічах не було абсолютно ніякої агресії, і забували “принципи класової ворожнечі”, принаймні до наступних зустрічей, де “одні тікають, а інші наздоганяють”. В основному саме завдяки таким джерелам інформації прояснилася епопея із заборонами “на роботу” і жорстким пресингом для харківського криміналітету з боку влади.

Харкову “щастило” із кримінальними лідерами. Авторитети-вихідці з Харкова користувалися всесоюзним авторитетом та повагою у певних колах. Але ще більше місту “щастило” з міліцейськими/поліцейськими начальниками, влада яких була непорівнянна з владою кримінальних авторитетів. Вплив “людей у погонах”, їх жадібність і безпринципність дозволяли їм керувати злочинним життям міста, практично не ховаючись. А “подвигам” на цій ниві позаздрив будь-який кримінальний “генерал”.

В умовному рейтингу “найодіозніших і найбльших безпредельних” міліцейських начальників, безумовно, переміг би Микола Ч. На момент подій, що відбулися, він офіційно обіймав посаду начальника карного розшуку міста, а неофіційно – був найвпливовішою людиною в тіньовому Харкові. І саме з його діяльністю безпосередньо пов’язана ця історія.

У промзоні в районі Москалівки тихо працювало невелике АТП із автопарком менше десяти машин. Це непомітне автотранспортне підприємство займалося цілком легальною діяльність, обслуговувало якусь дрібну логістичну фірму. Але на території підприємства за окремим парканом та прохідною працювало інше, нелегальне виробництво. То був ювелірний цех, навіть невеликий ювелірний заводик. Ювелірні прикраси виготовлялися виключно для ринку Європи та Близького Сходу, в Україні не залишалося нічого.

Цех процвітав: матеріали для роботи, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння надходили в роботу прямо з митниці контрабандою, а готова продукція, до речі, високої якості та вартості, так само контрабандою вирушала до закордонних ювелірних магазинів. Але головна причина процвітання була в тому, що ця контора належала найвпливовішому міліціонеру міста – Миколі Ч.

Причому саме належала. Він не “кришував” це підприємство, як тоді було прийнято, а був єдиним власником, звичайно, через підставну особу. За чутками, цех приносив дуже добрий прибуток у відповідній валюті, звичайно. Ось на це місце і було здійснено бандитський наліт.

Як розповідали тоді, сам процес вилучення цінностей був зовсім не кіношним. Вночі двоє невідомих перелізли через паркан, оглушили та зв’язали охоронця та отримали доступ до приміщення, де зберігалися діаманти, які лише напередодні привезені для ювелірного виробництва.

У цеху зберігалися ще значні цінності, зокрема, золото, але грабіжники не витрачали час на отримання доступу до інших приміщень. Забравши діаманти, вони швидко зникли. Чому так легко все пройшло? Можливо, авторитетний “господар” ювелірки просто розслабився. Або безмежна влада та безкарність власника зіграли з ним злий жарт. Але вже наступного після пограбування ранок Микола Ч. показав всю свою силу та владу в місті.

Усі більш менш значущі злочинні авторитети Харкова були повідомлені про пограбування, деяких “господар” відвідав особисто. Умови були озвучені прості: доки не буде “повернення”, “роботи” у вас у місті не буде. А з іншого боку, було “поставлено на вуха” все міліцейське начальство міста. Залежно від посади та значущості було оголошено винагороду, за чутками, від десяти тисяч доларів великим начальникам до двох-трьох тисяч американських грошей простим “операм”.

Незважаючи на те, що операція з повернення діамантів була грандіозною, про реальну ситуацію було відомо не всім співробітники поголовно, а лише особливо досвідченим та безпосередньо причетним до оперативної роботи, з відділу боротьби з організованою злочинністю, з відділів карного розшуку, особливо корумповані співробітники та деякі дільничні (наприклад, дільничний Центрального ринку). І жодної заяви чи офіційного слідства, жодних офіційних документів!

Особливо хвилювала всіх, хто чув про цю подію, сума вкраденого. Точно не знав ніхто. Господар ювелірного цеху теж особливо не говорив про кількість вкраденого. Серед харківської “братви” чутки ходили про якісь неймовірні цифри. Але була інформація, що заслуговує на довіру.

Якось один корумпований начальник від МВС у чині полковника проводив у сауні “нараду” з кількома харківськими авторитетами та панночками легкої поведінки. Добре підпивши, полковник розповів, що вартість вкраденого каміння – близько двохсот тисяч доларів, усі “брюлики” великі, від двох каратів кожен, і що ювелірам у цеху такої кількості вистачило б на місяць ударної роботи.

Можливо, зараз, на тлі регулярних скандалів та кримінальних справ щодо зловживань нашими чиновниками, ця сума і здається незначною, але 1998 року це була колосальна та нереальна купа грошей.

А закінчилася ця детективна історія “чисто по-харківськи”. Приблизно через півтора місяця молодий чоловік прийшов під скупку біля ресторану “Старе місто” з діамантом у два карати і запропонував його купити місцевим скупникам. Більше дурного вчинку зробити було неможливо.

Весь кримінальний Харків знав, що всі скупники (це була суперприбуткова справа) “стукають” у міліцію і таким чином заслуговують дозвіл “працювати”, і що речі з явно кримінальною історією не можна нести скупникам. А головний харківський скупник Гена “Горбатий”, який контролював усі нелегальні міські скупки, ще й доводився родичем тому самому Миколі Ч.!

Саме тому казали, що камінчик приніс не сам “виконавець”, з ним просто таким чином розрахувалися. Але історія у цьому різко завершилася. Буквально наступного дня кримінальне та напівкримінальне життя Харкова повернулося у звичне русло.

Звичайно, без розповіді про долю спійманих зловмисників ця історія видається неповною. Звичайно, було безліч чуток і припущень про їхню долю, але жодного навіть приблизно благополучного. Вони просто зникли. Репутація головного у цій історії Миколи Ч. елементарно не залишала шансів на позитивне закінчення історії…

І це могло статися лише у Харкові.

Автор:  Костянтин Май

Джерело: ДУМКА