Принцип передозування

Ранній доступ: Patreon

З огляду на те, як українці ставляться до власного життя та, зокрема, до власної держави, хочеться зробити простий висновок. Шановні, будь-який лікар у такій ситуації пропише вам лише одну річ — БЗВП. Або КМБ, якщо по-старому. Однак все це вже на рівні держави.

Чому та навіщо?

Питання «Чому?» насправді дуже болісне. Україні доведеться пройти курс молодого бійця, бо вона сама до цього довела ситуацію. Коли треба було тримати курс на максимальну боєздатність — залила себе асфальтом за завищеною ціною. Коли треба було поповнити військо — боялась ухвалити рішення на рівні керівництва.

На курс молодого бійця заслуговує будь-яка держава, яка в разі необхідності виявилась неготовою не лише до війни, а й до заходів з підвищення цієї готовності. Те, як цей курс буде пройдено — і визначить, чи ця держава взагалі лишиться на карті світу згодом. Були як позитивні, так і негативні приклади.

Так ми переходимо від причинно-наслідкових зв’язків до питання «Навіщо?». Мовляв, чому не можна просто прийняти поразку та змиритись зі втратою держави, тікаючи з чергової Польщі до чергової Хорватії в міру просування проблем у ці держави. Навіщо? А щоб ви запитали, навіщо ж ще.

Будь-яка держава, погана чи хороша, завжди старається себе вберегти. Як механізм, але водночас і як організм — також. Тобто є певні закони та алгоритми, які працюють автоматично. Погано чи добре, але ось так. А є реакція організму — лихоманка, больовий шок, адреналін та інші не дуже механічні штуки.

Як механізм Україна дуже кепсько працює. Як організм — доволі непогано, оскільки рівень загрози на наших кордонах зашкалює. І ми все ж тут.

Ми самі себе загнали в ситуацію, коли зберегти мирний тил і комфортне життя для неохочих впрягатись у проблеми на фронті — не дуже реалістичне завдання. Звісно, неохочі можуть вимагати відкрити кордони. Окремі кадри навіть відкриють ці кордони собі персонально, ризикуючи під час перетину кордону. Решта переконається на практиці, що інакше ніяк.

Що таке БЗВП (чи КМБ) для держави

Був шанс зібратись докупи, коли війна у нас була маленька та гібридна. Проте дехто був дуже розумний, дозував собі зручну інформацію. Догрався до того, що тепер готовий із країни тікати світ за очі. Але його вже не питають.

Передусім Україна буде змушена використати весь свій ресурс. І тут я б не радив прибічникам переговорів потирати пальчики в очікуванні: коли ж упаде чергове місто, коли нарешті Київ буде змушений здатись.

Звісно, потирати ніхто не забороняє. Тільки є один нюанс, як у анекдоті: ви ще спробуйте пережити те, про що так сильно мрієте. Бо в моменти найвищих ризиків держава вживатиме будь-які заходи, доступні та не дуже. І поки ті, хто готові до дорослих рішень, зустрічатимуть такі новини в повній готовності, уявний світ легких рішень ставатиме все менш реалістичним.

Грубо кажучи, хочеш переговорів — мрій про наше посилення, бо інакше Росії ці переговори в одне місце лобом не вперлись. Хочеш не побувати в армії — молись, щоб не було проривів на фронті, бо вони твою появу у Збройних силах роблять якомога більш імовірною. Начебто прості речі кажу.

Передозування низькосортною аналітикою вбило у головах мільйонів розуміння доволі логічних і нескладних конструкцій. Роками вбивало, і ось результат.

На будь-які переговори держава йде, коли суперник виявляється міцним горішком. Росіяни час від часу хитають наше суспільство цими вкидами, але більше з огляду на спробу покачати саботаж чи протести в Україні. Насправді переговорів вони захочуть лише тоді, коли побачать, що ситуація для них склалась дуже невигідна.

Зрозуміти реальність

Як кажуть любителі простих рішень, все просто. Хочеш переговорів — роби все, щоб посилити себе, інакше їх не може бути. Бо їх не запропонують. Ось ми в 2019–2021 роках погрались у відчайдушне послаблення своєї боєздатності, і чомусь замість чергових великих переговорів на нас напали.

Звісно, розуміти цю сумну реальність доведеться, стоячи в ній уже мінімум по коліно. Комфортні часи, коли влада ховала війну десь далеко на Донбасі, минули. В тому числі й завдяки тим, хто проштовхував геніальні рішення стосовно дипломатії. Тоді можна було ховатись від військового обліку та кумекати про Нормандію. Тепер, завдяки попереднім кумеканням, не вийде так.

Розуміти реальність варто, згадавши для початку свій вік та стать. Якщо ви чоловік цілком призовного віку — подумати, що зі спорядження собі можна купити наперед. Так, щоб не витрачатись шалено, просто малими порціями брати. І молитись, щоб воно таки не знадобилось, але бути готовим до іншого — що таки знадобиться.

Молитись на переговори теж можна. Тільки це не звільняє від відповідальності за свої вчинки — тож, у міру просування ворога на фронті, зростають чиїсь шанси помолитись на дипломатію вже в камуфляжних штанях. Або у в’язниці — тут уже від вас залежить.