Про розколоте суспільство, різницю досвідів і як нам із цим жити

«Я не зможу тебе зрозуміти. Я намагатимусь, але все одно не зможу. Бо твій досвід — тільки твій. І твої рішення — тільки твої. Я зможу лише прийняти їх або ні. Визнати твоє право на вчинки, які мені не подобаються, або ні. Тому що я теж маю свій досвід. І для тебе він теж буде незрозумілим».

В ідеальному світі я б могла сказати такі або подібні слова майже кожному, хто зустрічається на моєму шляху. І в тому ж ідеальному світі почути у відповідь: «Звісно. Ми пройшли дуже різний шлях. Але ми — у спільній ситуації, тож давай говорити чесно. Про те, де ми не можемо зійтися з принципових питань, а де — просто через різницю досвіду».

В реальному світі ми знищуємо себе й оточуючих, намагаючись мірятися тим, що взагалі виміряти неможливо, або навпаки — знецінюючи власні труднощі за принципом «комусь зараз іще гірше».

Колись, в іншому житті, нам було набагато легше. Бо були якісь поодинокі історії героїзму й окремі історії горя. Окремі непересічні особистості й окремі видатні події. На героїв хотілося рівнятися. Знедолених — рятувати всім світом. Події — обговорювати роками, створювати навколо них легенди й закарбовувати їх у кінострічках або книгах.

Велика війна принесла із собою таку кількість сюжетних ліній і таке розмаїття біди, що фактично розмила кожну окрему історію. Ми не встигаємо стежити навіть за глобальними подіями. А за долями людей навколо — тим більше. Найближчі люди перетворюються на незнайомців, бо найважчі наші кроки проходять непомітно для оточуючих.

***

— Я розумію тебе, — пишу я давній знайомій, яка несподівано виринула в моїй стрічці вперше за кілька років із постом про те, що їй складно з підлітком, який самостверджується й бунтує.

— Що ти можеш зрозуміти? Ти хоч уявляєш, як воно — з дитиною в чужій країні? Коли немає на кого покластись? Ти хоч уявляєш, як це — кинути все в одну мить і тікати в невідомість, бо один із перших снарядів у ніч на 24 лютого ліг у сусідній будинок? Мої батьки відмовилися виїжджати. Я на колінах благала. Заради малого. Я їх покинула. Розумієш? Своїх батьків. Посеред пекла. Бо обрала дитину. Я півтора року хапалася за будь-яку роботу. Аби тільки зачепитись. Аби він мав шанс жити без снарядів над головою. Аби вмовити батьків приїхати до нас. Батько помер без мене. Я навіть на похорон не змогла приїхати. Мама жаліється, що їй складно, але евакуюватися не хоче. А від нашого села майже нічого не залишилося. Ну, повернусь я кудись у іншу область — вона однаково до нас не переїде. А я не потягну малого під обстріли. Він щодня каже мені, що я їх зрадила. Зрадила. Розумієш? Що купа людей в Україні живуть, школи працюють, підлітки тусять. А він тут — як лох останній із мамою-зрадницею. Як ти можеш мене зрозуміти? Я жити не хочу.

***

— А чого Богдан не воює? Не воює ж? — питаю я в спільного з Богданом знайомого.

— А хто його зна. Я якось загубив його з початком повномасштабки. Бачу, що ніби працює на старому місці. Кілька разів проїжджав біля їхнього офісу — стояла його автівка. Але не питав. Я думав, він перший побіжить — із його досвідом із 2014-го. Але тепер і питати якось ніяково, бо всі спільні знайомі вже на фронті. Хтось загинув. Хтось — із пораненнями. Я он тільки вчуся на протезі стояти. Лише він там, де й був раніше. Не розумію. Та й не хочу. Побачу — краще зроблю вигляд, що не помітив.

…Із Богданом ми перетнулися кілька місяців тому випадково. За іронією долі — лише за тиждень після цієї розмови. Буквально стикнулися ніс у ніс у будівельному магазині.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти як?

— Та як усі. Нічого видатного. Відбудовуюся потроху.

— ?

— Та ми ж купили будинок на Житомирській трасі. Років п’ять тому. Все, що було, вклали. А потім — ну, ти ж в курсі. Я не встиг вискочити, як почалося. І своїх — нікого поруч. Зброї немає. Намагався прорватись, але з лежачим батьком не дуже прорвешся. Машиною не ризикнув. На собі тягнув, скільки зміг. Дружина допомагала. Вперся в орків. Дивом не помітили. Спробував назад, бо в лісі з батьком узимку не заночуєш, а нашого будинку вже немає — одні руїни горять. Воно й на краще, мабуть. Бо в мене там форма, наплічник складений, бронік були. Знайшли б — шансів не було б узагалі.

Пощастило. Сусіди до себе пустили. В них льох міцний. Крили сильно. Думали, ніхто не виживе. А потім я по воду виходив — мене й зачепило уламком. Добре, що дружина щось пам’ятала з курсів. Не дала померти. Але про це я вже потім дізнався. В лікарні. Я там майже тиждень без свідомості провалявся.

Батько помер у тому погребі. Дружина каже, пневмонія, напевно. Незрозуміло. Вони його нагору витягли, а закопати не змогли — стріляли сильно. Дружина потім його ховала. Я вже в лікарні був.

Легеня в мене одна залишилася. Ну й іще трошки «ліверу» довелося викинути. Нічого. Я завжди хотів трохи схуднути. Добре, що друга автівка в Києві на ремонті була — хоч щось залишилося. Працюю там, де й раніше. Живемо поки в друзів, але потроху будую якусь халабуду. Як у всіх, коротше. Нічого видатного.

Мені страшенно хочеться сказати: «Я розумію». Але я не розумію. Мій будинок цілий, мої батьки живі, в мене дві легені, дві ноги й дві руки. Й усе, що я можу, — щосили його обійняти й подумки просити вибачення за те, що за майже три роки жодного разу не запитала: «Бодь, що ти там?». Бо мої власні випробування витіснили все інше на другий план.

***

«Ти розумієш, що я тут потрібен? Тут, а не м’ясом в окопі. Я можу зробити для країни хєрову купу корисного. І я не про гроші. Про технології. Я не можу те саме робити в армії. Бо навіть якщо знайду місце, де мої знання потрібні, то де гарантія, що завтра там не треба буде закривати діру в штурмі? Ти ж сама там була. Ти ж розумієш, як це буває. От від тебе де більше користі — тут, де ти можеш врятувати купу життів, чи там, де ти була просто статистичною одиницею без прав? Ні, мені не соромно ховатися. Хай країні буде соромно, що на мене немає резервування. Вони навіть не розуміють, над чим я працюю. Це інший рівень. Розумієш?»

Я намагаюся зрозуміти. Щосили намагаюся. Бо він справді з когорти «божевільних учених», які з рівною ймовірністю можуть або винайти машину часу, або витратити все життя на повну фігню. Розумію, що на нулі він, найімовірніше, не протримається й місяця. Але я там була. І бачила, як воюють інші, ще менше пристосовані до війська. Ще більше обдаровані в різних сферах. Ще більше потрібні суспільству і зараз, і в перспективі. Як вони сточуються й гинуть. Бо нема кому стати поруч. Не кажучи вже про замінити. І я не маю відповіді ні про нього, ні про себе. Я не розумію, де й хто зараз виявиться кориснішим. І як цю користь вимірювати.

***

«Чому, виходячи в парк зі своєю дитиною, я бачу там дітей, які гуляють із батьком? Я ж бачу, що це — не військовий у відпустці. І не інвалід. І не батько-одинак, бо мама теж поряд. Чому моя дитина не має права бути зі своїм батьком? Вона ж його тільки в телефоні бачить. А коли той приїздить у відпустку, то лише спить і мовчить. Які там парки та ігри?.. Я не розумію. Ти можеш мені пояснити? Ми ж в одному місті живемо. Як мені з ними спілкуватись? І для чого?»

Я її розумію. Принаймні мені так здається. Бо це до біса несправедливо — вивозити війну на плечах невеличкого й украй виснаженого відсотка тих, хто міг би стати в стрій.

Але насправді я не уявляю, як вона це вивозить. Вона зовсім юна. Її подружнє життя тривало лише кілька місяців до того, як він пішов до війська. Вся вагітність, народження донечки, перші кроки, перші слова — все це вона не мала змоги з ним розділити.

Вона це ділила з подругою, яка народила свою дитину майже одночасно з нею. Другу дитину від коханого чоловіка, з яким прожила майже десять років. Щодня вони підтримували одна одну. Щодня в подробицях розповідали одна одній, як ростуть діти і як справи в їхніх чоловіків. Куди перекидають, які командири, що покласти в посилку, коли обіцяли дати відпустку. Навіть кілька разів вибрались одна до одної в гості, хоча жили в різних містах. А потім чоловік подруги припинив виходити на зв’язок. І за місяць повернувся додому в закритій труні.

— Ти не розумієш! Не розумієш! Я бачити тебе не можу. Бо твій — живий. Ти страждаєш, що він тобі два дні не телефонував? Мій уже ніколи не зателефонує! Радій, що він є. Не чіпай мене. Чуєш? Вважай, що я разом із ним померла.

***

— А ти бачила, що Сергій публічно заявив про СЗЧ? Ти розумієш, як людину дістали?

Я розумію. Хочу вірити, що розумію. Бо п’ять років у війську з двадцяти чотирьох — це майже все умовно доросле життя. Життя серед смерті, втрат, холоду та спеки. В напівзруйнованих хатах і порожніх спортзалах. У бліндажах і ямах. Із хорошими командирами й поганими. З надійними побратимами й аватарами. Без жодних шансів повернути собі бодай частку свого життя. Я до неба вдячна йому за ці п’ять років. І за чесність теж вдячна. Мій особистий шлях у піхоті був майже втричі меншим за його. Проте він переважив усе моє цивільне життя за багатьма пунктами.

Але біда в тому, що я розумію й інших — тих, хто продовжує воювати п’ять, сім, десять років. Хто не залишить побратимів за жодних обставин, керуючись затертим «якщо не ми, то хто?». Й тих, хто подивиться на цей крок і запитає себе: «А чому мені так не можна?», я розумію теж. Якщо можна одному, то, напевно, можна всім. Але як умістити в собі всі ці різні розуміння, я гадки не маю.

На самому початку повномасштабної війни нам здавалося, що ми всі — єдиний організм. Моноліт, який неможливо пробити. Але війна не дала нам єдності. Вона дала нам напрямок руху. А шлях у цьому напрямку доводиться торувати кожному окремо. І збираючи на цьому шляху власний досвід, ми все далі й далі одне від одного. Йдеться навіть не про «великі» групи — тих, хто поїхав, хто залишився, хто воює, хто волонтерить або донатить, «не народжених для війни». Всередині кожної групи з’являється ціла купа дрібних і не дуже градацій. Окрім власних переконань, кожен тягне за собою ще й вантаж обставин і нового болючого досвіду. Власного. Унікального.

Тут мав би бути якийсь рецепт, як нам із цим жити. Не після Перемоги, до якої доживуть далеко не всі. А сьогодні. Бо справжня єдність нам потрібна просто зараз. Але в мене немає рецепту. Бо справжня єдність — це приблизно як тотальна мобілізація: гарно звучить, але нереально за жодних обставин. Я знаю тільки те, що нам доведеться якось продовжувати рух. Підтримуючи одне одного або хоча б не добиваючи. Бачити й чути одне одного або хоча б намагаючись. Бо хочемо ми того чи ні, а відкриті рани гоїтимуться дуже довго. Якщо взагалі колись загояться. І ми мимоволі чіплятимемось оголеними душами одне об одного, об війну, несправедливість і безпорадність, корупцію й договорняки, нерішучість світу й знов одне об одного. Але нам однаково доведеться рухатись в один бік. Інакше ми просто зникнемо.