Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.
На презентації були присутні Марина Супрун із Ягідного на Чернігівщині, яка 16-річною школяркою пережила понад 30 днів полону в підвалі разом із односельцями, та Тетяна Товстокора, директорка школи, вчителька української мови та літератури з села Яковенкове Балаклійської громади на Харківщині, яка перебувала в окупації і була незаконно позбавлена волі за відмову почати освітній процес за російськими програмами.
Презентувала видання також Надія Нестеренко з громадської організації “Східноукраїнський центр громадських ініціатив”, яка реалізувала створення книги від ідеї до друку.
“Ми визначили 11 авторок - різного віку, з різних областей України. Після цього зібрали їх на навчання, яке проводила письменниця Слава Світова. Хоча сама Слава вважає це не навчанням, а говорить, що створила простір, який допоміг написати про свої емоції та переживання. Книга вийшла дуже чуттєва, і читається, як художній твір. Окрім того, що це збереження пам’яті, фіксування історії, це певна терапія для самих авторок, і вони це відзначають, оскільки дуже важливо проговорювати травматичний досвід”, - сказала Нестеренко.
Книга завершується розділом із порадами психолога та цитатами авторок про те, що їх підтримувало під час окупації та в полоні.
“Це не значить, що все описане перестало боліти, ні. Це значить, що людина шукає спосіб, як жити з цим далі, як знаходити ресурс, допомагати іншим і цим також наповнюватися”, - зауважила Нестеренко.
Тетяна Товстокора наголосила, що лише з початком повномасштабного наступу вона переосмислила все життя.
“Для нас війна була десь там… Ми звикли до того, як пролітають гелікоптери (на Донеччину, – ред.), гуляли весілля, святкували, слухали музику… А зараз я розумію всіх тих людей, які на собі перенесли цю війну з 2014-го”, - говорить Товстокора.
За її словами, ніхто з її колег не погодився на співпрацю з окупантами, педагоги планували навчати дітей “підпільно” за українською програмою. У серпні 2022-го Товстокору забрали з дому в Балаклії та кинули в катівню, яка розміщувалася у відділку поліції. Після чотирьох днів там її примусили взяти участь у записі пропагандистського відео. Потім жінку вивезли за місто, вона мала йти на підконтрольну ЗСУ територію разом з іншими звільненими з катівні. В цей час росіяни почали обстріл.
“Моя історія не така трагічна, як у жінок, які втратили дітей, не знають досі, де вони, як у дівчат, які з Криму, Маріуполя… Коли Слава навчала нас, як писати, було важко вислухати кожну цю історію. Це був для нас, мабуть, психологічний “клуб”, який допоміг якось видихнути, пережити. Це нам допомогло, ми маємо розповідати світові про цю війну”, – говорить вчителька.
Марина Супрун зауважила, що сама дещо здивована, що у свої 18 років вона вже стала співавторкою книги.
“На жаль, про трагічний досвід. Ця книга не фантастична і не романтична, це історичний документ, щоб наші нащадки пам’ятали, хто наш ворог. Моя історія про полон, я не можу назвати це окупацією, і мені неприємно стає, коли це називають окупацією. Це був саме полон. Коли вони (російські війська - ред.) зайшли і 367 людей запхнули в один підвал, і ми там існували місяць”, - зазначає Марина.
У підвалі, говорить дівчина, найбільше потерпали від задухи.
“Люди помирали від неї, але до того - сходили з розуму”, - розповідає Супрун.
Книгу “Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022” поширюють безкоштовно. Також доступна безоплатна онлайн-версія.