Чи досягнуть мети «Стріли півночі» Ізраїлю

Поточний виток загострення арабо-ізраїльського протистояння розпочався з«пейджерної атаки» проти бойовиків і командирів «Хезболли». Блискучої з технічного погляду, сумнівної з погляду міжнародного гуманітарного права, і поки що незрозуміло, наскільки успішної з воєнного погляду.

За «пейджерною атакою» негайно розпочалися масовані удари Армії оборони Ізраїлю по інфраструктурі терористичної організації. Першочергові цілі — склади та пускові установки ракет, які є основою військового потенціалу цієї, мабуть, найсильнішої у світі недержавної армії. Крім того, із вражаючою точністю знищуються командні пункти та персонально військове керівництво «Хезболли». Атаки, що почалися 23 вересня, Тель-Авів називає операцією «Стріли півночі», завданням якої є чинити на шиїтське угруповання тиск, що змусив би її припинити обстріли території Ізраїлю.

«Хезболла» намагається огризатися, але не дуже переконливо. Ефективність ізраїльської розвідки і масштаб авіаударів не дають можливості проіранським проксі заподіяти хоч скількись значних збитків, принаймні наразі.

Чи призведе інтенсифікація бойових дій між Армією оборони Ізраїлю та «Хезболлою» до повноцінного зіткнення на землі, яке можна було б порівняти з двома попередніми Ліванськими війнами?

Впадає в око те, що ініціатива останніми днями повністю в руках Тель-Авіва. Це саме ізраїльське військово-політичне керівництво обрало час, аби на порядок посилити інтенсивність протистояння.

Прем'єр-міністр Беньямін Нетаньягу висловлюється в тому дусі, що завданням операції є стабілізація ситуації на півночі країни, усунення загрози з боку терористів і повернення додому жителів евакуйованих раніше населених пунктів. «Хезболла» веде постійні обстріли ізраїльської території з 8 жовтня минулого року. Шиїтське угруповання, за словами його лідера Хасана Насралли, вступило в бій наступного дня після жахливої терористичної атаки ХАМАСу та початку операції Армії оборони Ізраїлю в Газі «Сталеві мечі». Відтоді взаємні транскордонні обстріли відбуваються щодня.

З ізраїльського боку на «північному фронті» загинули кілька десятків цивільних і військових. По інший бік кордону було вбито сотні бойовиків «Хезболли» та цивільних ліванців, яким не пощастило перебувати неподалік військових об'єктів угруповання. Інтенсивність бойових дій підтримувалася на рівні, який в Ізраїлі називають нижчим за поріг, тобто не доводячи ситуації до по-справжньому неконтрольованої ескалації.

Кілька разів за останні місяці протиборчі сторони наближалися до порога, за яким маячила регіональна війна, але не переступали його. Загалом ніхто не був у ній зацікавлений. Усі сили Ізраїлю були сконцентровані у Газі. Армія сигналізувала про нестачу солдатів і ресурсів для ведення війни на два фронти. «Хезболла» зі свого боку теж не була готова провокувати справді екзистенційне протистояння, в якому були б мінімальними шанси на виживання не лише самого угруповання, а й усього Лівану як держави. Сторони дозволяли численним посередникам, партнерам і союзникам «в останню мить» зупиняти себе, виторговуючи преференції за виявлену стриманість.

Спільними зусиллями «Хезболла» та Ізраїль розробили правила складної військово-дипломатичної гри. У ній комбінувалися постійні обстріли у фоновому режимі, дозовані символічні атаки, що демонструють бойову спроможність, справді болючі удари та погрози ще більш руйнівних наслідків у разі підвищення ставок. Будь-яка випадковість на кшталт обстрілу друзького селища Мадждаль-Шамс в Ізраїлі та блискавичної ліквідації другої людини в ієрархії «Хезболли» Фуада Шукра, що відбувалася у відповідь, могла запустити ланцюгову реакцію. Але до сьогодні контролю над ситуацією загалом втрачено не було.

Чому ж правила гри змінилися зараз?

Схоже, що, підвищуючи ставки, ізраїльський уряд керувався насамперед внутрішньополітичними міркуваннями.

Рік тому для забезпечення безпеки громадян Тель-Авів був змушений евакуювати десятки тисяч жителів півночі країни, які перетворилися на внутрішньо переміщених осіб. Для Ізраїлю це значна кількість, що створює постійну напругу в суспільстві. Ще більший тиск на уряд створювали критики як з боку політичної опозиції, так і з лав ультраправих партнерів по коаліції. Більш-менш прямо вони звинувачували прем'єр-міністра в нездатності ефективно протидіяти загрозі з Лівану, а то й у капітуляції перед терором «Хезболли».

Цими докорами можна було нехтувати в перший період після початку війни з ХАМАСом, коли суспільство згуртувалося навколо уряду. Проте майже рік руйнівної та малорезультативної війни у Газі неабияк позначився на рівні суспільно-політичної консолідації. Рішучою риторикою та імітацією переговорів складно приховувати відсутність досягнення цілей, поставлених на початку операції «Сталеві мечі», а саме — знищення ХАМАСу та звільнення заручників. Тим часом на горизонті замаячили дострокові вибори, напередодні яких тільки лінивий не спитає чинного прем'єр-міністра: чому 7 жовтня взагалі стало можливим?

У цій ситуації уряду, який хоче і надалі керувати країною, нічого не залишається, крім як продемонструвати якщо не ефективні, то ефектні дії для повернення суспільству почуття спокою (і для задоволення потреб у помсті, звичайно, якщо називати речі своїми іменами). Кілька місяців тому для цього було достатньо персональної ліквідації лідерів терористів. Млява реакція Тегерану дозволяє Тель-Авіву цього разу підвищити ставки.

Здається, обраний для рішучих дій момент частково пов'язаний саме із сигналами, які подає Іран. Через деякі обставини, серед яких — побоювання повернення Дональда Трампа до Овального кабінету, Тегеран скористався формальним перезавантаженням свого політичного керівництва для того, щоб повернути до порядку денного «розрядку» із Заходом. Новий президент країни Масуд Пезешкіан з ентузіазмом витягнув з архіву Спільний всеосяжний план дій (тобто ядерну угоду). Ізраїль, очевидно, вирішив скористатися моментом, коли ймовірність прямого втручання Ірану в конфлікт є мінімальною.

Чи означає це, що Тель-Авів обмежиться дистанційним завданням максимальної шкоди бойовому потенціалу «Хезболли», а примара великої регіональної війни знову не матеріалізується?

Розмірковуючи логічно, можна припустити, що повторення сценаріїв двох попередніх ліванських кампаній не є наміром ізраїльського керівництва. Арсенал ракет і дронів становить значну частину військового потенціалу «Хезболли», але раніше її бойовики виявили також вражаючу здатність протистояти Армії оборони Ізраїлю в прямих зіткненнях. Відтоді вони лише накопичили досвід у Сирії та інших конфліктах, де Тегеран використав їх як ударну силу.

Крім того, за минулі з 2006 року майже два десятиліття угруповання буквально вгризлося у землю Південного Лівану. Фахівці попереджають, що фортифікації «Хезболли», що утворюють повноцінні укріпрайони, значно перевершують за масштабом та інженерним рівнем тунелі ХАМАСу, які не вдалося повністю ліквідувати за рік на значно меншій за площею території. «Хезболла» тільки й чекає миті, коли ізраїльські сили потраплять у цю пастку. Тель-Авів, навпаки, не має жодних раціональних причин пхати армійський черевик у цей капкан.

Проте складно забезпечити безпеку північних районів Ізраїлю без того, щоб фізично відсунути «Хезболлу» від кордону. Єдиною опцією тут є примус керівництва угруповання до відмови від тактики постійних обстрілів. Очевидно, це і є реальним завданням операції «Стріли півночі». Чи можна досягнути цієї мети дистанційно, важко сказати. Оголосивши рахунок відкритим, «Хезболла» просто не може дозволити собі залишити таку істотну шкоду, якої їй завдали, без хоча б символічної відповіді, яку можна було б проголосити достатньою. Ізраїль, схоже, не має наміру надавати Хасану Насраллі можливість зберегти обличчя. Це означає, що «Хезболла», попри втрати, наполегливо демонструватиме Тель-Авіву, що тиском той свого не досягне.

До того ж наївно розраховувати, що ізраїльське суспільство задовольниться кадрами руїн південних кварталів Бейрута. Занадто часто за 15 років, що передували 7 жовтня 2023-го, ізраїльтяни були свідками того, що уряд, вдосталь відбомбившись по Сектору Гази, оголошував, що потенціал терористів підірвано. Тепер, щоб переконати жителів півночі країни в безпеці, потрібні вагоміші докази, що «Хезболла» не становить загрози. Важко уявити їх без наземної операції.

Коли Беньямін Нетаньягу стверджує у зв'язку з початком операції проти «Хезболли», що «ми не чекаємо на загрози — ми їм запобігаємо», складається враження, що насамперед він намагається заднім числом виправити катастрофічний провал 7 жовтня. Така поведінка прем'єр-міністра по-своєму раціональна. Досягнення угоди з ХАМАСом призвело б не лише до звільнення заручників і припинення операції в Газі, а й до розвалу коаліції та дострокових виборів. Натомість Беньямін Нетаньягу кардинально змінив порядок денний, водночас заробляючи очки у спраглої до рішучих дій правої частини електорату.

Залишається тільки сподіватися, що ізраїльський уряд зуміє досягнути своєї мети без втягування регіону в неконтрольовану ескалацію, яка не обіцяє нічого доброго нікому, включаючи Україну. Велика війна на Близькому Сході неминуче призведе до зростання цін на нафту. Значні ресурси наших союзників, насамперед, звичайно, США, буде спрямовано до регіону, а не до нас. Глобальна консолідація всіх антизахідних сил через війну в Газі й так уже призвела до зменшення симпатій до України у значній частині світу, особливо у країнах так званого Глобального Півдня. Нова, можливо, масштабніша війна, ініціатором якої в очах міжнародного співтовариства буде Тель-Авів, ще більш згубно позначиться на перспективах підтримки України на міжнародній арені.

На жаль, на війні дуже складно все розрахувати наперед. Коли Тель-Авів починав 1982 року операцію «Мир Галілеї», ніхто не думав, що війна закінчиться відходом із території Лівану лише 2000 року і серед іншого призведе до появи «Хезболли».