Не ти володієш російською, але вона володіє тобою: українські письменниці з Харкова та Запоріжжя про русифікацію та важкий перехід на українську

Події обох Майданів та 2022 року супроводжувались масовим переходом на українську. Втім, щоразу за патріотичною ейфорією слідує певний відкат. Як тільки емоції згасають, частина людей втрачає мотивацію говорити українською.

У когось це викликає обурення, сум чи навіть зневіру. Втім, Україна тут не унікальна. Крізь процес повернення власної мови проходила й Чехія, де відродження після колоніального впливу німецької відібрало близько 100-150 років. Відкати і соціальна інерція – звичайні виклики на подібному шляху і вони не повинні лякати.

Як зробити перехід більш стійким, підбадьорити тих, кому не вистачило мотивації, допомогти перейти на українську друзям чи родичам? Про ці питання ми вирішили поговорити з харківською письменницею Каріною Саваріною, та романісткою із Запоріжжя – Каріною Армлос. Обидві авторки походять з регіонів, що вважаються російськомовними, обидві перейшли на українську в дорослому віці. Тож, ми запитали їх про русифікацію, особисті причини переходу, мотивацію та складнощі на цьому шляху.

Почнімо з точки відліку. Якою була мова вашого дитинства? Ставлення до неї у місті та школі.

Каріна Саваріна (далі КС). Я виросла в Харківській області у Валківському районі й до шістнадцяти говорила суржиком. Українська була мовою напруження, адже це була мова уроків і якихось установ. Той момент, коли вчителька заходить у клас і ти переходиш на українську, 45 хвилин сидиш у напруженні, а щойно настає перерва, усі розслабляються і переходять на суржик. Переїхавши в Київ я взагалі перейшла на російську, бо так там говорила більшість. Тож, до анексії Криму в мене ніколи не було бажання переходити на українську. Це видавалось чимсь складним і неможливим.

Каріна Саваріна

Каріна Армлос (далі КА). У нашій родині мовою спілкування була російська. Родичі, що жили в області – моя бабуся з дідусем, двоюрідні сестри, говорили українською, але тоді я над цим не замислювалась, якщо чесно. Потім, коли вступила в інститут, у нас були україномовні з області. Наприклад, хлопець з Бердянська, котрий принципово не переходив з української. І, звісно, існував стереотип – україномовний, значить з області, значить селюк. І, авжеж, це було не престижно. Не скажу, що я когось утискала за мову. Але, звертала увагу. Наприклад, навряд у мене був би україномовний хлопець, чи щось таке.

Каріна Армлос

Ви намагались дізнатись – коли в родині почали говорити російською? Тобто, як давно відбулося зросійщення?

КС. Харківська рідня розмовляла «харківською мовою», як я це називаю. Одне слово українське, друге російське, третє харківське. Але мій батько з міста Турка на Львівщині. У Харків приїхав аби навчатися в університеті. І він – людина, що все життя розмовляла красивою українською, раптом почав говорити як і всі – суржиком. Зараз я не розумію як це могло статись.

Мабуть, бо російська дуже липуча. Тож, в нашій родині на російську з 16 років перейшла тільки я і до 35 з половиною нею говорила. Тож, можна сказати, що в моїй родині повністю зросійщена була лише я – у першому поколінні.

КА. Я розпитувала у мами, бо мені було цікаво – коли ми всі почали говорити російською. Мама казала, що в школі уроки були російською, але діти говорили суржиком. Загалом вона вважає, що все життя спілкувалася суржиком, хоча я думаю – вони говорили українською. Скоріш за все, їм просто нав’язували оце відчуття суржиковості, цієї недомови. Чому я так думаю? Бо бабуся говорила питомо українські слова, які я досі не можу запам’ятати. Наприклад – «натщесерце». Звала мене «шуліченя» чи «вишкварок». Слова, які з російською і близько не лежали.

Звідки у людей, котрі знають лише суржик, багаж слів, котрі настільки не схожі з російськими? Тож, хоча нам часто говорили, що Запоріжжя – традиційно російськомовний регіон, російськість тут не така і глибока. А відповідь на ваше питання, в якому поколінні я зросійщена – виходить, що наша родина зросійщена лише в другому поколінні.

То коли і як ви перейшли на українську? Що було мотиватором?

КС. Я перейшла на українську 5 років тому. Це було важливо, бо моїй дитині виповнилось півтора року. Перед тим анексували Крим і я не розуміла як люди продовжують вести бізнес в росії, нащо популярні блогери туди їздять, зірки там співають. Я думала, що усі ми одразу мали зрозуміти, що по сусідству ворог і треба відмовитись від російського – контенту, музики, книжок. І звісно я не хотіла, аби моя дитина розмовляла цією мовою.

КА. Я пробувала перейти на українську двічі. Мій чоловік перейшов ще у 2021 і авжеж я намагалась зробити це разом із ним. Вже тоді я розуміла важливість переходу, але мені не вистачило мотивації. Другий раз, це сталось після поїздки в Італію. Дівчинка в аеропорту виявилась українкою. Вона побачила мій паспорт і каже – «Вітаю, а я зі Львова». І я, замість сказати «доброго дня», на автоматі сказала їй «здравствуйте». Пам’ятаю, я вийшла і сама не розуміла, чому ми з нею, дві українки зустрілися за кордоном і я сказала російською. Мене тоді це тригернуло. Досі пам’ятаю цей випадок як травмуючий досвід. Тож, я знову спробувала говорити українською. І знову не вийшло. Ну й авжеж, найсильнішим мотиватором стало повномасштабне вторгнення. Після цього я перейшла остаточно.

Що було найважчим при переході?

КС. Коли ти звик говорити до коханої людини російською, казати ніжні слова, проговорювати почуття, переходити на іншу мову дуже важко.

Російська – це була мова нашого знайомства і зародження кохання. Тому при переході здавалося що і я і він перетворюємось на трошки інших людей.

КА. Це схоже із тим, коли я говорила англійською, мешкаючи в Америці. Те відчуття, коли ти приходиш до дому і не можеш ані говорити, ані думати, бо твій мозок настільки втомився через необхідність цілий день говорити іншою мовою. Майже те саме було і з українською. Хоча, на той час я непогано її знала, навіть писала нею.

Але говорити, це зовсім інша річ. Це дуже виснажливо.

Як ви мотивували себе, аби не повернутись до російської?

КС. Я ніколи не переходила назад на російську. Бо одразу вирішила, що навіть з друзями говоритиму українською. При тому, що до цього у 16 я перейшла з ними на російську, вони трохи підсміювались. Чекали поки я заспокоюсь і знову повернусь до «нормальної мови», але я не переходила.

Тому, хтось може шукати мотивацію, виправдання, але це не мій вибір. Я зробила інший.

КА. З плеканням української допомагає розуміння, що ти зрусифікований. Ти не просто з нізвідки заговорив російською – тебе примусили. Твоїх бабусь, дідусів, або в якомусь іншому поколінні. Примусили прямо, або через страх і сором. Адже у СРСР російська була мовою престижу, безпеки, мовою, що не викликає підозр. Тому треба усвідомити цю травму і рухатись до зцілення.

Зараз дехто позиціонує мовне питання як примус. Коли з російської, типу їх рідної мови, змушують переходити на українську. Втім, з історичної перспективи усе як раз навпаки. Вірніше розглядати це як повернення до свого.

Цікаво, як ви ставитесь до типових виправдань, котрі використовують люди, аби не переходити на українську. Я наведу лише пару таких. Перше звучить наступним чином: «Я не говорю українською, бо мені вже пізно. Але обов’язково навчу свою дитину». Сьогодні можна зустріти батьків з такою позицією. На вашу думку – чи можна виростити україномовну дитину якщо батьки російськомовні?

КС. Я не уявляю, щоб ми з чоловіком продовжувала говорити російською, а дитину змушували українською. Мені здається, так не можна робити. По-перше, з розумінь етики. Як можна вимагати від дитини чогось, чого не робиш сам? Якщо ти кидаєш сміття повз бак, а дитину просиш не смітити – навряд вона робитиме так, як просять батьки. По-друге, це буде роздвоєнням свідомості й складним для самої дитини. Тому я не уявляю, як це можна зробити.

КА. У мене є один приклад. В російськомовній родині мого чоловіка був україномовний хлопчик. Українська – це його особисте рішення. Мабуть, бо бабуся, котра була до нього близька, говорила українською. Втім, настільки послідовна позиція дитини це супер виняток. Адже переважна більшість дітей не прийме рішення говорити інакшою мовою, якщо родина російськомовна. І виключення підтверджують це правило. Всі мої знайомі діти, у яких батьки не спілкуються українською вдома, усі вони російськомовні.

«Русский не принадлежит Путину, россии. Русский принадлежит миру. Проблема не в языке» – що ви відповіли б людям, котрі використовують подібні аргументи аби лишатись російськомовними?

КС. Коли я повністю перейшла на український контент – помітила одну річ. У тік-токах, подкастах, навіть розповідаючи про техніку на ютубі, росіяни завжди закидають гачечки про росію – чому там класно, що у них краще, які у них бренди, знаменитості, чутки. Навіть якщо людина ремонтує ноутбуки, вона буде використовувати такі вирази як «у нас в росії», «а от ми – росіяни». Слухаючи, ми можемо цього не відмічати, але на підсвідомому рівні це завжди діє як прив’язка. Коли я перестала слухати російськомовний контент, на якийсь час він повністю випав. А потім подумала – а ну, увімкну, послухаю як мені. І я відчула оцю різницю – як вони нав’язують думку, що вони неймовірні, розумні, найкрутіші, все російське прекрасне.

Тож, може російська й не належить путіну, але вона належить росії, котра простягла руки по всьому світу і веде пропаганду російського.

КА. Ми живемо в часи, коли все дуже чорно-біле. Є країна росія з росіянами, російською мовою, путіним і купою військових, які вбивають. Усе це зараз на одному щаблі. Виправдання одного пункту, в очах світу, певною мірою виправдовує, пом’якшує ставлення до всіх одразу. Тож, копатися у цьому варто після перемоги. І то тим, у кого стане наснаги й часу. Адже інакше ресурсу може не вистачити на своїх.