Ветерани, ПТСР і домашнє насильство: чому комплексний підхід є ключовим

За словами міністра внутрішніх справ Ігоря Клименка, домашнє насильство тільки з початку цього року зросло на 14%, і «десь на 60% — це військові». Чи є пряма кореляція між зростанням домашнього насильства та посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) у ветеранів, котрі повернулися з війни, як стверджує міністр? Адже такі заяви створюють у суспільстві хибне враження, що саме ветерани є головною причиною проблем із насильством у родинах.

Щоб адекватно оцінити ситуацію, важливо враховувати ці різноманітні аспекти, а не спрощувати проблему до стереотипів і швидких висновків. У розмові з психотерапевткою Центру психічного здоров’я та травматерапії Forpost HELP Олесею Ольховик ми прагнули не відшукати винних або виправдати насильство, а зрозуміти, що відбувається з тими, хто намагається повернутися до життя поза фронтом, та як близькі й суспільство можуть допомогти їм повернутися з війни в усіх сенсах.

— Пані Олесю, війна триває в Україні вже одинадцятий рік. І чи не відразу після її початку почали виникати розмови про те, що з поверненням ветеранів додому кількість випадків домашнього насильства збільшиться. Результати різних американських досліджень уже підкріплені історіями сімей українських ветеранів. На вашу думку, наскільки на зростання рівня домашнього насильства впливає війна? І наскільки — той факт, що за останні роки суспільство дізналося про це явище значно більше, зокрема й через ухвалення відповідного закону? Якою є роль соціальних змін у сприйнятті домашнього насильства?

— Домашнє насильство не завжди пов’язане з впливом війни. Проблеми могли бути в конкретній родині й раніше. Це ж не нова історія, коли в родині хтось із подружжя, частіше чоловік, займає місце «господаря», а жінку, крім офіційної роботи, «наділяють» хатніми обов’язками й доглядом за сім’єю. Раніше більшість навіть не усвідомлювала це як прояв насильства, а сприймала як звичний стан речей. Із ухваленням законодавчих змін ситуація змінюється. До цього моменту випадки домашнього насильства взагалі не фіксувалися поліцією, бо такої дефініції не було. За цей час зросла обізнаність населення, домашнє насильство було криміналізовано й, відповідно, зростає кількість виявлених і зафіксованих правопорушень.

Але справді серед військовослужбовців і ветеранів, які страждають від пов’язаного з війною ПТСР, дослідження за межами України виявляють на 14–15% вищий рівень поширеності насильства з боку інтимного партнера.

Тут варто зауважити, що не лише війна та суб’єктивні чинники впливають на поширеність явища. Критично важливими є соціальні умови, в яких опиняється ветеран. Якщо держава та суспільство створять умови безпеки, дотримання прав і задоволення потреб ветеранів, ми матимемо значно менше правопорушень, ніж зараз.

— Чи є межа між психологічною травмою ветерана та проявами насильства в сім’ї?

— Повернувшись із війни фізично, ветерани часто мають проблеми з регулюванням агресії. Їм бракує навичок і підтримки для ефективного контролю над емоціями. На жаль, підтримка, яку ветерани одержують, не завжди відповідає їхнім потребам.

Окрім того, часто ПТСР і труднощі з реінтеграцією виглядають як прояви домашнього насильства, але їх слід розрізняти.

Взаємозв’язок психологічної травми та домашнього насильства — складне й, на жаль, недостатньо досліджене явище. Нам слід розуміти його набагато ширше, ніж як пряму залежність симптомів агресії, гніву, нав’язливих спогадів, гіперзбудження ветеранів і вчинення ними протиправних дій. Є й інші значущі чинники, наприклад:

• Травматичний стрес ветеранів може впливати на членів їхніх родин і спричиняти в них вторинну травматизацію. Соціально-психологічні інтервенції мають фокусуватися не виключно на людях із бойовим досвідом та їхніх стосунках із близькими, а й сприяти досягненню психологічного благополуччя подружжя та дітей.
• Партнерки/ри, подружжя й діти ветеранів можуть страждати на ПТСР, тим більше в нашому контексті.
• ПТСР у ветеранів слід розглядати не лише як чинник ризику скоєння злочинів, а й як чинник вразливості до віктимізації. На клінічному рівні ми спостерігаємо це дедалі частіше, а от даних досліджень, які б описували поширеність, чинники тощо, бракує навіть за кордоном.

Агресивна поведінка в контексті домашнього насильства має ознаки контролю — одна людина намагається контролювати іншу, нав’язуючи їй певні норми, вимоги та обмеження. Наприклад, це може проявлятися в контролі над фінансами, обов’язками або особистим, інтимним життям. Агресор може пояснювати свою поведінку тим, що «любить» і «турбується», й водночас перекладати відповідальність за власні емоції на іншого члена родини, мовляв, саме він і «спровокував» цю агресію.

Щодо ПТСР. Із його діагностикою є певні труднощі. Діагноз може бути встановлено вже за місяць після того, як подія/події минули й людина потрапила в безпечне середовище. До речі, певна кількість людей за такої умови подолають ПТСР без спеціалізованої допомоги. Й це повертає нас до питання суспільства, здатного до прийняття. Бо психологічні травми, отримані від своїх, набагато важчі, оскільки нівелюють сенс виконаної ветеранами роботи.

— Чи правильно я розумію, що якщо людина не була схильна до проявів насильства в сім’ї до участі у бойових діях, то не буде схильна до них і після повернення? І випадки неконтрольованих проявів агресії можуть траплятись, але не як повторювана дія, і саме тому це не можна називати домашнім насильством?

— Травматичний військовий досвід і пов’язаний із ним ПТСР можуть сприяти проявам насильства в родині. Так само як цивільний травматичний досвід і пов’язаний із ним ПТСР. Важливим є розуміння направленості цієї агресії. Чи вчиняється вона як контроль над життєвими сферами членів родини, чи є, приміром, реакцією на тригер (уявну небезпеку)? В другому випадку, якщо людина не отримує релевантної допомоги, агресивні прояви можуть повторюватися, та це не означає націленості на контроль і домінантність над членами родини. Як ми знаємо, люди з ПТСР щосили прагнуть уникати тригерів і можуть бути вельми агресивними стосовно спонукань оточення залучити їх до ситуації, що сприймається як небажана. Наприклад, регулярні прохання дружини припинити бути гіперпильним (не зачиняти дверей на всі замки й ланцюжок на додачу або прибрати з-під подушки ніж) можуть викликати у ветерана з ПТСР роздратування й вербальну агресію (бо від нього вимагають дій, які роблять його вразливим), але це не буде проявом домашнього насильства. А от якщо людина з бойовим досвідом вимагає від членів родини зачиняти двері на всі замки й ланцюжок на додачу навіть удень, жорстко це контролює й карає за невиконання — тоді йдеться про прояв домашнього насильства, спричиненого ПТСР.

— Але навіть у такому разі однаково є агресор і жертва. Тобто з цим однаково щось потрібно робити. Чи можна цьому запобігти і як? І на рівні сім’ї та близького оточення, і на рівні суспільства. Зараз я маю на увазі саме прояви неконтрольованої агресії травмованої людини, яка повернулася з війни, а не систематичні дії домашнього насильника.

— Передусім — багаторівнева система державної підтримки, яка на всіх етапах залучає неурядові ініціативи. Консенсус у суспільстві щодо ролі ветеранів і ветеранок. Суворе й не відтерміноване покарання тих, хто порушує права людей, які брали участь у захисті України та її населення.

— Чи звертаються ветерани по психологічну допомогу з власної ініціативи?

— Ситуація змінилася, і зараз радше ні, аніж так. Вони не звертаються по допомогу самостійно через відчуття внутрішнього тиску та суспільні очікування. Є хибне переконання, що справжній «герой» має впоратися зі своїми проблемами самотужки. До того ж часом вони відчувають провину за те, що фізично або психологічно не готові чи не здатні повернутися до виконання бойових завдань. Загальна ситуація в суспільстві не сприяє довірі ветеранів до державних сервісів, а люди навкруги настільки виснажені, реактивні й заклопотані своїми проблемами, що хтозна, чого від них очікувати, — краще не перетинатись.

— Як має реагувати і як реагує поліція на випадки домашнього насильства, особливо коли йдеться про ветеранів із ПТСР?

— Поліція має перевірити по АРМОР (Автоматизоване Робоче Місце Оперативника — інтегрована інформаційно-пошукова система МВС) осіб, які проживають за цією адресою (до речі, приналежність до силового відомства — ЗСУ, поліції тощо кривдника розглядається як чинник ризику під час оцінки ситуації); з’ясувати суть конфлікту; опитати заявника, свідків, сусідів. Надати допомогу постраждалим особам із особливою увагою до дітей (навіть якщо вони були лише свідками насильства, вони є фактично постраждалими); за потреби викликати швидку, скласти протокол. Це, звісно, не повний перелік дій поліції, але навіть із цього ми можемо бачити, що вони мають реагувати миттєво й мати ґрунтовну підготовку, що допоможе їм визначити обставини та ризики. З огляду на те, про що ми говорили раніше, це нелегке завдання. Воно ускладнюється браком кадрів — багато поліціянтів беруть участь у відсічі збройній агресії щодо України, чимало з них травмовані або загинули. Мобільних груп «Поліна», створених для реагування саме на домашнє насильство, не вистачало й до лютого 2022 року.

— Як забезпечити ефективну допомогу постраждалим від насильства в родині?

— Передусім — вчасним реагуванням поліції та свідків. Маємо пам’ятати, що ознаки насильства, яке коїться за зачиненими дверима приватного помешкання, дає нам не лише право, а й обов’язок звернутися до правоохоронців. Бо може йтися про злочин. Для постраждалих на першому місці в алгоритмі допомоги — безпека, потім — засоби для існування, і вже опісля — соціально-психологічна допомога та інші послуги, які можуть бути необхідні. До речі, з цим на сьогодні в країні більш-менш, завдяки, зокрема, титанічній праці неурядового сектору й донорським коштам. Державні установи, які надають прихисток і послуги постраждалим, теж працюють, і часом досить якісно. Це дає надію.

Психологічна допомога може допомогти людині усвідомити власні кордони та гідність. Але без знання своїх прав і доступу до соціальної підтримки ситуація залишиться нерозв’язаною.

— Один військовий, який воює з початку повномасштабної війни, на своїй сторінці у Фейсбуці написав про те, що для нього та його побратимів війна не закінчиться, «навіть коли відгремлять останні залпи і настане мир». «Наші тіні вернуться додому і будуть здивовано споглядати на життя, в якому нам більше немає місця, — пише він. — …хтось буде ночами пити в порожніх квартирах, бо більшість сімей цього не переживе. Інші, кого сім’я дочекається, намагатимуться щось склеїти і навчитись спілкуватися з рідними, бо в 2022 році на війну йшла одна людина, а повернулася зовсім інша».

Як склеїти? Як навчитися спілкуватись? Обом сторонам — ветерану й сім’ї та суспільству?

— Нам попри виснаженість доведеться навчитися приймати з повагою чужий, відмінний від нашого досвід — не лише ветеранський, ми всі тепер інші. Й відмовитися від байдужості. Прийняти як норму: ветерани мають виняткові заслуги перед суспільством. Інакше нам не сподобається «мир», у якому ми опинимося. Тепер гіперпильними та контролюючими в питаннях дотримання державою й нами самими прав та інтересів ветеранів маємо стати ми, цивільні.