«Я відчуваю колективне забуття»

«Невагома» починається з закадрової розповіді головної героїні на ім’я Христина про її прабабусю, яка, давши відсіч домаганням бригадира в колгоспі, була змушена втекти в гори в Бистрицю, де заробляла на життя, шиючи одяг і розмальовуючи пічки, а повернулася додому, коли змінилася влада. На екрані й постають ті гори — зелена сонячна долина. Місця довгого відчайдушного спротиву, що місцеві жителі чинили безжальній і безглуздій імперії.

Марта Гринюк (1991 р. н., Польща) та Нік Томас (1990 р. н., Великобританія) — художники й режисери, що мешкають у Роттердамі. Працюють разом із 2019 року. Раніше представляли переважно відеоінсталяції. «Невагомість» — їхній повнометражний кінодебют.

Протагоністка фільму Христина Буній — антропологиня-самоучка з Надвірної на Івано-Франківщині. Марта й Нік подружилися з Христею під час екскурсії Україною у 2019 році. Вона, своєю чергою, познайомила їх зі своїм приятелем-мікологом і громадськими активістами у Надвірній, влаштувала візит до спільноти художників, що мешкають у горах, показала приклади гуцульської архітектури. Після цієї поїздки й зародилася ідея фільму.

Нік і Марта відстежують, як Христина подорожує Прикарпаттям. Ведучи своє дослідження, вона зустрічається з людьми й оцифровує їхні фотоархіви, всі ці потріпані альбоми з чорно-білими картками, де старі й молоді в національних строях старанно позують перед камерою, або справляють весілля, або йдуть у похоронній процесії. Архівні кадри складають значну частину фільму. На екрані з’являються так само краєвиди сучасної Івано-Франківщини, вулиці містечок, шосе, ліси, епізоди живого спілкування Христі з селянками й селянами під час сканування фото.

Співрежисери утримують оповідь за допомогою різних типів мовлення. Найважливіша частина — звукові послання, які Христя надсилає Ніку й Марті, а також їхні відповіді — свого роду аудіощоденник. Саме через голос дослідниці можна відчути глибину травми цих місць, де ще надто добре пам’ятають радянські репресії:

«Люди неохоче відкриваються… Деякі моменти вони все одно замовчують. Я ніби відчуваю якесь колективне забуття. Усі охоче говорять про певні речі, наприклад, про гуцульську традицію, про свою власну ідентичність, але далі цього не йде. Зрештою, і ця ідентичність була репресована».

Ці рефлексії, поєднані з фотографіями 1930—50-х років (деякі, до речі, з казахстанського або сибірського заслання), дають сильний емоційний ефект.

Інші голоси — спогади місцевих про кляте минуле, в якому саме традиції допомогли зберегтися, вижити. Ще один ракурс — власне погляд Ніка й Марти на Христю, яка сама є плоть від плоті Карпат, теж має потребу інколи «зникати в лісах» і «не зв’язана цими почуттями провини або сорому», що дозволяє їй неупереджено й проникливо досліджувати дуже непросту історію свого краю.

У «Невагомій» немає драматичних спалахів, загострених конфліктів, він радше схожий на уривок подорожі, починаючись і закінчуючись трьома крапками. В Ніка, Марти й Христини вийшов поетичний і співчутливий есей про Гуцульщину — великий моментальний знімок заходу України напередодні чергового раунду війни з надто близьким, надто давнім ворогом.

Марта Гринюк і Нік Томас, пряма мова:

— Нас цікавлять складні переплетіння східноєвропейських країн — ми хочемо знати, чого можна навчитися і що можна винести з цих історій і наративів, і як вони формують досвід. Ми розглядаємо ці оповіді як частину спільного політичного простору та як каталізатор для уявлення альтернативних способів життя і спільної роботи. Практика Христини є прикладом написання історії знизу, у її рідному регіоні. Вона працює в людському масштабі, а її методи — нетоталізаційні, зосереджені на житті звичайних горян. Її архівування формує колективну пам’ять і закликає не забувати минуле, жити з радістю і труднощами історії Гуцульщини.

Христя — ентузіастка традиційних ремесел і вільна користувачка сучасних технологій, прихильниця збереження певних традицій і людина, яка веде нестандартний спосіб життя, кидаючи виклик гендерним ролям і соціальним очікуванням. Живучи й працюючи в районі, який можна вважати провінційним, вона віддана своєму народові, хоча й не позбавлена критичності. Знайомлячись із нею та її однолітками, ми почали помічати відмінності між поколінням людей, які народилися в 1990-х, одразу після розпаду Радянського Союзу, та їхніми батьками. Молоде покоління впевнене в собі та критично налаштоване, чинить опір необхідності економічної міграції до великих міст або за кордон. Турбота про інших і про довкілля регіону є ключовими у тому, як вони хочуть прожити своє життя.