ООН пропонує “Пакт для майбутнього”: задовольнити агресора чи знайти компроміс?

У рамках 79-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, що відбулася 22 вересня, організація провела “Саміт майбутнього”, на якому представила нову ініціативу — “Пакт для майбутнього”. Цей документ викликав неоднозначну реакцію, зокрема у зв’язку з конфліктом в Україні та питанням агресії з боку Росії.

Він прийняв 66-сторінковий документ під гучною назвою “Пакт для майбутнього” (Pact for the Future), зазначає видання “Ділова столиця”. Як описує ABC News, президент генасамблеї Філемон Янг (Philémon Yang) поставив пакт на голосування і вдарив молотком, що означало консенсус усіх 193 країн-членів ООН, необхідний для схвалення.

Хибні цілі

Коли щось приймається консенсусом, за згодою навіть країн-антагоністів, таких як Росія та Україна, легко припустити, що це черговий набір прекрасних побажань “за все добре і проти всього поганого”. Але ж ні.

Якби “Пакт для майбутнього” був просто марним документом, про нього можна було б взагалі не згадувати. Однак він шкідливий і небезпечний, бо пропонує хибні цілі.

“Саміт майбутнього” розпочався з виступу генсека ООН Антоніу Гутерріша, який залишився вірним своїй звичці називати російську війну проти України “конфліктом в Україні”.

“Я закликав до проведення цього саміту, тому що наш світ сходить з рейок — і нам потрібні жорсткі рішення, щоб повернутися на правильну дорогу. Конфлікти вирують і множаться, від Близького Сходу до України та Судану, і кінця їм не видно”, — розповів Гутерріш.

І які ж “жорсткі рішення” він запропонував? Гутерріш закликав лідерів країн світу “реалізувати “Пакт для майбутнього”, віддавши пріоритет діалогу та переговорам, поклавши край війнам, що розривають наш світ на частини”.

Що це означає конкретно, можна прочитати у прийнятому документі. “Пакт для майбутнього” включає п’ять розділів, що складаються з 56 дій. Другий розділ “Міжнародний мир та безпека” складається з 15 дій, з 13-ї по 27-му. Найшкідливіші для нас (і корисні для Росії) дві: 13-тя та 16-та.

Проблема не у війнах, а у військових витратах?

“Ми подвоїмо наші зусилля для… усунення корінних причин конфліктів”, — обіцяє 13-та дія. Це звучить як цинічний глум. Якби ООН справді збиралася усунути корінну причину російсько-української війни, вона виробила б план усунення Росії або, як мінімум, план ліквідації російського імперіалізму.

Натомість ООН ставить хибну мету. 13-та дія зображує “причиною конфліктів” зростання військових витрат у світі. Це формулювання може увійти до підручників софістики як зразок притягування за вуха та висмоктування з пальця.

Наведемо її дослівно: “Ми стурбовані потенційним впливом глобального збільшення військових витрат на інвестиції в сталий розвиток і підтримання миру. Ми ухвалюємо: (a) Посилити стійкість і всебічно усунути рушійні сили та першопричини збройних конфліктів, насильства та нестабільності та їхні наслідки, зокрема шляхом прискорення інвестицій у Порядок денний на період до 2030 року та Цілі сталого розвитку та їх реалізацію; … c) Забезпечити, щоб військові витрати не ставили під загрозу інвестиції в сталий розвиток і побудову стійкого миру, і попросити Генерального секретаря надати аналіз впливу глобального збільшення військових витрат на досягнення Цілей сталого розвитку до кінця 79-ї сесії”.

Тобто для ООН проблема не у війнах, проблема у військових витратах. Не війни заважають сталому розвитку, а воєнні витрати.

Це саме той випадок, коли віз ставлять попереду коня. І робиться це з конкретною метою: поставити Росію та Україну на одну дошку, зробити агресора та жертву агресії однаково винними, адже вони обоє нарощують військові витрати і тим самим відволікають світову спільноту від сталого розвитку.

Не покарати агресора, а задовольнити?

16-та дія робить пріоритетом не покарання агресора, а якнайшвидше припинення війни. Це саме те, що анонсував Гутерріш, коли закликав “віддати пріоритет діалогу та переговорам, покласти край війнам”.

Робиться це, знову ж таки, з конкретною метою: відвернути увагу від вини агресора, тобто Росії, позбавити агресора перспективи покарання і дати йому те, що він хоче, тобто легалізувати захоплення ним чужих територій.

“Ми сприятимемо … пошуку мирного врегулювання спорів та вирішення конфліктів. Ми підтверджуємо нашу відданість … мирному врегулюванню спорів та важливості діалогу між державами. … Ми ухвалюємо: … активізувати та впровадити існуючі інструменти та механізми мирного врегулювання спорів; c) розробляти та впроваджувати необхідні механізми для мирного врегулювання спорів… на субрегіональному, регіональному та міжнародному рівнях…”

Тобто свідомо та цілеспрямовано здійснено підміну понять: щоразу, коли потрібно було написати “невідворотне покарання агресора”, це формулювання замінено на “мирне врегулювання спорів”. І це означає, що ООН дає карт-бланш усім агресорам: захоплюйте територій, скільки зможете, а ми потім дружно закликатимемо агресора і жертву до “мирного врегулювання”.

Фактично на прикладі України відпрацьовується алгоритм спільних дій ООН та агресора: винною виявляється жертва, якщо чинить опір і відмовляється прийняти “мирні пропозиції” агресора.

Тобто вийшов “Пакт для такого майбутнього, де немає місця для України”.

Реформа не в той бік

Ще один розділ, який теоретично міг би бути корисним для нас — п’ятий, останній. Він називається “Перетворення глобального управління” та говорить, зокрема, про реформу ради безпеки ООН.

“Я закликав до проведення цього саміту для розгляду глибоких реформ, які зроблять світові інститути більш легітимними, справедливими та ефективними на основі цінностей Статуту ООН”, — заявив Гутерріш у своєму вступному слові на “Саміті майбутнього”. Далі він наголосив: “Рада безпеки ООН застаріла, і її авторитет слабшає. Якщо її склад і методи роботи не будуть реформовані, вона зрештою втратить будь-який авторитет”.

З погляду України, головна необхідна реформа — прибрати Росію з постійних членів ради безпеки ООН, щоб вона втратила право вето. Це як мінімум, а взагалі Росія заслужила на те, щоб її вигнали з ООН і сказали: так буде з кожною державою-агресором. Ось це було б ефективним заходом для запобігання війнам.

І це дійсно посприяло б тому, щоб рада безпеки ООН стала більш легітимною, справедливою, ефективною та авторитетною. Адже Росія посідає місце в радбезі нелегітимно, присутність держави-агресора в цьому органі абсолютно несправедлива, наявність у держави-агресора права вето робить радбез ООН абсолютно неефективним, і саме тому він повністю втратив авторитет.

Однак “Пакт для майбутнього” говорить про геть іншу реформу. Як пояснив Гутерріш, щодо миру та безпеки він “обіцяє прорив у реформах, щоб рада безпеки краще відображала сучасний світ, розв’язуючи проблему історичної недостатньої представленості Африки, Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки”.

А щодо права вето пакт взагалі не каже нічого конкретного. Формулювання максимально абстрактне: “Питання про право вето є ключовим елементом реформи ради безпеки. Ми активізуємо зусилля щодо досягнення угоди про майбутнє права вето, включаючи обговорення щодо обмеження його сфери застосування та використання”.

Але якщо Росію не вигнати з Ради безпеки ООН, то добровільно вона від права вето не відмовиться і не погодиться якось його обмежити.

Навіщо знадобився “Пакт для майбутнього”

За словами Гутерріша, робота над пактом тривала три роки. У своєму листі до президента генасамблеї Філемона Янга він зазначив, що пакт є “результатом багатьох місяців переговорів під умілим керівництвом постійних представників Німеччини, Намібії, Нідерландів, Ямайки, Швеції та Замбії”. Тобто це результат спільної творчості країн Заходу та країн Глобального Півдня.

ABC News розповідає, що 18 місяців переговорів щодо пакту велися Німеччиною та Намібією. Президент Намібії Нанголо Мбумба сказав, що лідери повинні залишити саміт, віддані шляху до миру, а не того, що веде до “екологічної катастрофи, зростаючої нерівності, глобального конфлікту та руйнування, а також зростання небезпечних технологій, які загрожують нашій безпеці”. Канцлер Німеччини Олаф Шольц попередив, що якщо країни не об’єднаються і не реалізують понад 50 дій пакту, “не лише історія судитиме нас, а й молодь у всьому світі”. “Шлях тернистий, — сказав він. — Але хіба колись було інакше?”

Намібія у 1884-1915 pp. була колонією Німеччини. Напевно, Німеччині та деяким іншим країнам Заходу хотілося за допомогою цього пакту виправдатися за старі гріхи колонізаторських часів.

А інтереси України усі дружно проігнорували. Мабуть, Банкова не захотіла псувати стосунки з Глобальним Півднем і тому не виступила проти пакту, а промовчала. Можливо, це плата за участь низки країн Глобального Півдня у саміті миру у Швейцарії.

Юрій Вишневський, політичний оглядач