Сільська староста, яку катували росіяни, втекла з окупації з Луганщини

— А ви українка?

— А хто я ще можу бути? Подивіться в мій паспорт, там написано “українка”. Оце прожила 58 років, в житті нічого чужого не брала, а ви до нас що прийшли брати?! 

Це одна з багатьох розмов у березні — квітні 2022 року між російськими військовими і Галиною Глобчастою, старостою сіл Макіївки та Греківки Красноріченської селищної територіальної громади Луганської області.

Через те, що патріотка і не хотіла співпрацювати з росіянами, пані Галина стала мішенню для окупантів. Вони її викрали, позбавили волі і катували у стінах макіївської школи, де жінка пропрацювала багато років. Врешті разом із чоловіком вона вирвалася із окупації і тепер живе на підконтрольній Україні території.

У той день мешканці Макіївки здебільшого не вийшли на роботу. Повномасштабне вторгнення Росії, а з нею невідомість і розгубленість, змусили людей зачаїтися по домівках. Утім не Галину Глобчасту. Вона, як завше, пішла у сільраду. Було 2 березня.  

За тиждень від початку великої війни населення Макіївки збільшилося. Від бойових дій сюди тікали родини з Сєвєродонецька і Рубіжного.

До пані Галини доходила інформація про обстріли адміністративного центру її громади — селища Красноріченського, що за 18 км від Макіївки. Місцеві розповідали, що туди заїжджає російська техніка.

Того ж дня, коли староста пішла у сільраду, туди завітали українські захисники, зокрема прикордонники. Пані Галина дозволила їм заночувати.

Наступного ранку жінка покликала знайомих дівчат до себе додому. Разом напекли пиріжків, наварили яєць, нарізали сала для військових. По обіді бійці поїхали, а за кілька годин у село зайшов ворог.  

На той час місцеві вже знали, що російські війська просуваються в їхній бік. Тож люди завбачливо ховалися у льохах.

Якоїсь миті пані Галина почула гуркіт важкої техніки. На годиннику була 16:30,  російські окупанти заїхали у Макіївку.

— Я живу так, що мені видно перехрестя. Я побачила пʼять БТРів, згори яких були люди, — розповідає жінка. — Це були молоді хлопці у чорному одязі. Очі вирячені, а самі мокрі, бо йшов дощ.

Майже відразу у двері до старости постукали — кілька людей перелізли через ворота і стояли на порозі її будинку. Галина Глобчаста описує їх так: “Словʼянської зовнішності, худі та пʼяні”.

Чужинці з автоматами у руках забігли в кімнату, сказали, що проводитимуть обшук — шукали “укрів”, тобто українських військових. Зазирнули навіть під ліжко.

Миколі, чоловікові пані Галини, наказали вести їх у сараї, показати горище і підвал. Врешті вони пішли.

Жінка зателефонувала одному з українських військових, який був у неї вранці.

— У нас Z, — коротко сказала йому.

Той відразу поклав слухавку, а пані Галина видалила його номер з мобільного.  

Пізніше, вже ввечері, їй зателефонували з незнайомого номера.

— Ви пам’ятаєте, кому ви сьогодні давали пиріжки? — спитав чоловічий голос.

— Так, пам’ятаю.

— Я з ЗСУ, розкажіть, будь ласка, обстановку, — попросили жінку.

Вона розповіла про пʼять БТРів, про військових у чорній формі.

Голос на іншому кінці дроту попередив, що це була “поліція” так званої “Луганської народної республіки”. 

— Ми відходимо, чекайте, ми вас звільнимо, — наостанок сказав незнайомець.

Після розмови жінка, як могла, почистила мобільний телефон.

Тим часом окупанти шукали, де поселитися. Знову повернулися до пані Галини, мовляв, треба місце для ночівлі. До себе жінка їх не пустила.

— Я зачинила перед ними хвіртку, а вони не зайшли, нічого не чіпали, — згадує співрозмовниця МІПЛ.

Пізніше вона дізналася, що окупанти пішли в хату, яка того вечора стояла пусткою — її власниця боялась залишатися наодинці, тож ночувала у сусідів. Озброєні чоловіки, не довго думаючи, зірвали двері і розмістилися у будинку.

Прапор у школі

Вранці 4 березня близько 8:30 чоловік гукнув Галину:

— Галю, йди, здається, по тебе.

Військові не стали заходити у двір, повідомили, що забирають старосту з собою, бо її хоче бачити командир.

— Не стріляйте її, будь ласка, — навздогін сказав пан Микола.

— Та ні, з нею поговорить командир і ми її зараз привеземо, — запевнили військові.

Своєю базою у Макіївці окупанти обрали місцеву школу, де пані Галина колись працювала вчителькою фізики. Пластикові двері будівлі ворожі армійці виламали.

Жінку завели в кабінет техпрацівників на першому поверсі. Це була кімната без вікон, ліворуч від дверей на стіні висів телевізор. Тут же стояв стілець. Праворуч сидів незнайомий чоловік, біля якого стояв скручений український прапор. По телевізору показували українські новини.

Незнайомець, якому на вид було до 50 років, запропонував жінці сісти і сказав:

— Я Денис, командувач. Розповідайте.

Набагато пізніше, коли Галина Глобчаста вже опиниться на підконтрольній Україні території, вона побачить у Telegram-каналах новини про смерть “героя ЛНР” полковника Дениса Іванова із позивним “Ташкент” — командира 123-ї мотострілецької бригади ЗС РФ, який після повномасштабного вторгнення керував окупацією з захоплення Лисичанська, Сєвєродонецька і Рубіжного. “Ташкент” загинув 17 липня 2023 року біля селища Ниркове Луганської області через атаку дрона-камікадзе. У російському офіцерові українка впізнає того самого Дениса, з яким спілкувалася в школі.

— Ну що я можу вам розказати? Ви що, самі не побачили — тут живе десь 400 осіб, майже самі пенсіонери та маленькі діти, — відповіла тоді жінка.

— Розповідайте, де ваші прикордонники, яким ви пиріжки пекли? — не вгавав командувач.

З його слів жінка зрозуміла, що хтось уже розповів окупантам про те, як Галина приймала українських військових.

— Денис, а ви мені дасте свій номер телефону для спілкування? — неочікувано запитала жінка.

— Я з цивільними не спілкуюся, — відповів той.

— Отож так і прикордонники — були і десь поїхали. Я не знаю, де вони, — запевнила українка.

Не змогла промовчати пані Галина і про прапор, що стояв згорнутим біля російського військового, — попросила його віддати.

— Та заберете ви свій прапор! Ми підемо і будете ви українцями, а зараз я вас попрошу: пройдіть по селу та заспокойте своє населення, хай не роблять дурниць, — звернувся до неї співрозмовник.

Від цього Дениса пані Галина дізналася, що минулої ночі українські снайпери застрелили в селі чотирьох “еленерівців”. Також він сказав, що якщо жінка побачить у селі крадіжки з боку його бійців, то вона може йому повідомити про це і він вживатиме заходів.

— Я завів до вас 5000 військ, ви ж розумієте, я за всіма не встежу, — додав чоловік.

Утім пані Галина в розмові з МІПЛ сумнівається, що в Макіївку дійсно зайшла така кількість бійців РФ.

Після розмови з росіянином староста вирішила пройтися Макіївкою і трохи заспокоїти людей. Раптом побачила магазин із відчиненими дверима.

— Сергію Васильовичу, ви там? — гукнула вона власника.

Натомість із будівлі вибігли росіяни.

— Що ти тут ходиш?! Ви по нас вісім років стріляєте, а тепер чогось хочете! — кричав на жінку чоловік. У руках він тримав автомат.

Агресивно налаштований окупант пригрозив її розстріляти, однак пані Галина не розгубилася:

— Між іншим, мені ваш Денис дозволив тут ходити.

Чоловік зі зброєю відразу стих, а жінка далі пішла селом.

Зазирнула до 87-річного місцевого Михайла Васильовича.

— Він плакав, тому що російські військові вночі вибили у нього двері, — пригадує жінка.

Михайло Васильович розповів їй, що окупанти стукали, але через хворі ноги він надто довго йшов відчиняти. Вони не дочекалися — вибили двері, літнього чоловіка поклали на підлогу обличчям донизу і він до ранку не міг підвестися.

Галина Глобчаста підняла переляканого односельця, трохи його заспокоїла. Пізніше, каже, він там і помер.

5 березня по обіді російські БТРи рушили у бік села Невського, де розстріляли два будинки.

— У нас такого ніби не було, у нас хат тоді вони не розстрілювали, — зауважує пані Галина.

Лобзик

На початку квітня колега попередив старосту, щоб вона не ходила у бік школи. За його словами, туди заїхали чеченські бійці, тож краще триматися від них подалі.  

Тоді ж Галина дізналася, що можна автівкою виїхати в Лиман Донецької області, де стояли українські війська. Місцеві дали старості свої кредитні картки, аби вона зняла гроші для них. З собою жінка взяла двох хлопців — племінника і знайомого держслужбовця з Луганської облдержадміністрації, що на той час жив у селі — залишатися у Макіївці їм було небезпечно.

Жінка побоювалася, що дорогою їх зупинять, але посада старости зіграла їй на руку — машину на окупаційних блокпостах пропустили. У Лимані хлопців забрали українські військові та вивезли у Краматорськ, звідти вони рушили далі евакуаційним потягом. 

Тим часом Галина, як і обіцяла, зняла односельцям гроші, купила їм ліків і повернулася в окуповану Макіївку. Дуже скоро вона зрозуміла, що російські командири почали розпитувати про неї місцевих.

— Люди почали до мене ставитися не так, як раніше, — пояснює свої відчуття Галина. — Вони дивляться на мене і ніби відчувають себе винуватими. Я ж усіх знаю, майже все село вчила, бо 33 роки пропрацювала у школі. Знаю, хто чим дихає. Почалася внутрішня тривога.

У той день, 12 квітня, пані Галина була на кухні. Тільки-но замісила хліб, як чоловік зайшов у хату і повідомив:

— Галю, прийшли.

У будинок зайшло людей вісім, двоє відразу сунули до неї в кухню:

— Ти староста?

— Я.

— Зараз ми робитимемо зачистку.

— А що це таке — зачистка?

— Зараз побачиш.

Російський військовий, який до неї звертався, перейшов у залу, почав відчиняти шафки, дивитися документи, що там лежали. Майже відразу знайшов фотографію сина часів служби в армії у 2007 — 2008 роках. На світлині хлопець був у формі десантника.

— Ви знаєте, виню себе тільки за те, що людям говорила, щоб вони все поховали, а сама нічого не ховала, — каже тепер жінка.

Знадвору покликали командира з позивним “Лобзик” — пані Галина прочитала це на його формі. Той змусив жінку ввімкнути домашній компьютер, після чого військові почали читати листи, які староста надсилала. Серед інших було одне, адресоване Олександру Кубракову, який на той момент обіймав посаду міністра інфраструктури України.

Лист до Кубракова був офіційним — пані Галина жалілась на дорогу в селі, просила вирішити питання. Вона спробувала пояснити це росіянам, але ті не слухали:

— А, вона с*ка, співпрацює з владою!

Лобзик узяв жінку за капюшон і вдарив кулаком їй в обличчя. 

— От тут я вже злякалась, — зізнається жінка. — До цього я ще сподівалась на якісь людські якості, у мене в голові не вкладалося, що таке може бути. Хоча зять телефонував мені з Бучі (він військовий, звільняв Бучу) і казав: “Мамо, тут страшне, що наробили. Виїжджайте!”

Після того дзвінка жінка якийсь час думала про те, аби виїхати. Утім чоловік вмовив її залишитися. “Пересидимо якось”, — казав він. До того ж, у Макіївці жила літня незряча мати Галини Глобчастої, яка не могла впоратися без допомоги доньки.

Лише листами до Кубракова не обійшлося. У компʼютері також знайшли фотографії “Айдара” — пані Галина волонтерила з 2014 року, тож зустрічалася з бійцями батальйону.

— Так ти, с*ко, працюєш із украми?! Неси сюди, очі їй завʼяжемо, — наказав комусь Лобзик, побачивши світлини.

Очі старості завʼязали її ж жилеткою, руки завели за спину і повели до машини.

Пані Галину знову везли у школу.

Тортури

Там жінку привели у спортзал: поклали на підлогу з зав’язаними очима, наказали витягнути руки вздовж тіла.

Вона чула, як у приміщення заводять інших людей, кладуть їх на підлогу.

— Криків не було, тільки чути, як вони дихали важко, — розповідає співрозмовниця МІПЛ.

Згодом пані Галина дізнається, що сюди ж привели і її чоловіка.

За якийсь час до жінки підійшли, наказали підвестися і так, із завʼязаними очима, кудись повели. Утім зорієнтуватися в рідній школі було нескладно — вона розуміла, її привели в актову залу на другому поверсі. Тут її знову поклали обличчям до підлоги. 

Пані Галина згадує, як біля неї хтось грався зі зброєю, раз у раз пересмикуючи затвор: клац-клац-клац…

Пані Галина не знає, скільки часу вона пролежала на підлозі. Врешті її знову забрали. На цей раз — до кабінету директора. Там жінку поставили навколішки навпроти столу і почали допит:

— Де зброя, яку в тебе укри сховали?

— Та не ховав ніхто у мене зброю.

— Ти диверсантка, ми у тебе знайшли мапи Попівки [село за 20 км від Макіївки].

— Та немає у мене мап Попівки.

— Говори, с*ко, я тобі зараз вухо відріжу! — визвірився на неї Лобзик, вхопивши жінку за вухо.

Розповідати їй було нічого, тож жінка мовчала.

Після цього її ліву руку кати змастили гелем і тричі вдарили у це місце струмом. Потім задерли кофтину та почали бити по спині і ногах металопластиковою трубою. Весь час її запитували:

— Де зброя, яку у тебе сховали укри?! Де зброя, яку у тебе сховали укри?!

На цьому тортури не припинилися — оголену спину жінку також намастили гелем, підʼєднали до неї дроти і ввімкнули струм.

— Пʼять разів він мене вдарив. Я волала, оскільки було дуже боляче, я вигиналася і кричала, — каже пані Галина.

Після електричних розрядів її знову били палицею.

Ще наприкінці березня колега надіслав старості повідомлення від СБУ про те, що двійко російських військових відстали від свого загону і якщо хтось їх побачить, то слід повідомити про це українським силовикам. Пані Галина переслала інформацію деяким знайомим у селі. І в одного з односельців знайшли це у телефоні. 

Під час допиту мобільний із повідомленням сунули жінці під ніс:

— Де цей диверсант, якому ти повідомлення надсилала?

— Це не диверсант, це наш сусід. Ну, було таке повідомлення, ну, надсилала, бо була така потреба, — не стала заперечувати очевидне.

Виявилось, що сусіда теж затримали, його привели у директорський кабінет, всунули в руки пістолет і наказали застрелити пані Галину, якщо він із нею не співпрацює. 

Про цей момент жінка не памʼятає, він стерся з її памʼяті. Набагато пізніше про нього їй розповів сам сусід. За його словами, тоді пані Галина сказала:

— У мене онуки, може, не стріляйте мене?

Росіяни по черзі били то старосту, то її сусіда. Він намагався вступитися:

— Не бийте, відпустіть жінку.

Сусіда вивели з кімнати, але на його місце привели чоловіка пані Галини.

Хтось розповів окупантам, що староста сховала у себе всі українські прапори, які висіли по селу. Тож її змусили повідомити чоловікові, де вона сховала ті прапори. Обшук робили разом із ним, знайшли й іншу українську символіку.

Після цього жінці розвʼязали очі і сказали прощатися з чоловіком.

— Йому при мені кажуть: “Ми її застрелимо. Говори, що ти хочеш”, — згадує вона напружені хвилини. — Тут я вже плакала і просила, щоб він мою маму не кидав.

Після цього пана Миколу відправили додому, а жінку вже не били. Її знову перевели у спортзал, прикували кайданками до батареї — так, щоб могла сидіти на лавці. 

На той час інших людей у спортзалі вже не залишилось. По черзі до неї заходили окупанти і задирали кофту — розглядали синці та сліди від електроструму.

— Один сказав: “Дивись — диверсантка, ми її бʼємо, а вона мовчить”, — веде далі пані Галина. — Я так боялася, що вони мене сфотографують і надішлють то моїм дітям. Тому що вони клацали телефонами.

Жінці продовжували ставити питання про те, де її син, якого вона року народження, яке в неї місце реєстрації тощо.

Один раз її відвели в туалет і дали попити води.

Декілька військових почали грати в мʼяча. Вони так сильно били ним по стінах, що пані Галина сиділа вкрай напружено. Їй здавалося, що хтось із них спеціально поцілить у неї — так, що вона рефлекторно вдариться головою об батарею та там і помре.

Один із чоловіків дійсно навмисно буцнув мʼяча жінці в обличчя, але, як їй здалося, стишив удар. Це обійшлося їй набряком.

Десь о 20:30 з Галини зняли кайданки.

— Ходімо, тебе командир кличе, — сказав їй російський військовий.

Жінка знову опинилася віч-на-віч із Лобзиком.

— Ми вирішили тебе поки що відпустити, — звернувся той до неї. — Але завтра ти зі своїм чоловіком підеш по селу і принесеш мені інформацію, хто чим дихає. Ти повинна мені про кожного розповісти, хто і що думає.

Нарешті її відпустили.

Втеча

Того ж вечора, вже вдома, пані Галина сказала чоловікові:

— Колю, нумо тікати.

— Вони нас уб’ють, — відповів той.

— Колю, вони нас уб’ють у будь-якому випадку.

Жінка розуміла, що в неї не залишилось варіантів, окрім як спробувати втекти з села.

Мама пані Галини благословила доньку. Взяти з собою літню незрячу жінку було неможливо, але в селі залишалися родичі, які могли за нею приглянути.

Вранці наступного дня подружжя вийшло з Макіївки городами.

Дорогою ще зайшли до тітки Галини — та дала їм в дорогу трохи грошей, бо всі їхні заощадження привласнили російській військові. Окупанти забрали і документи старости, тільки в пана Миколи залишився паспорт.

Оскільки Галина знала, де розташовані російські блокпости, їх вдавалося обійти. Так вони дійшли до села Греківка, що за 6 км від Макіївки. Вже за населеним пунктом вони натрапили на українських військових, які підвезли подружжя до селища Нове у Донецькій області. Там вони зупинилися на ночівлю. Староста поспілкувалася з захисниками, розповіла їм про дислокацію ворожих військ, дала координати. Вранці 14 квітня співробітники ДСНС відвезли Галину Глобчасту і її чоловіка Миколу у Словʼянськ, де вони сіли на маршрутку до Дніпра, а там вже купили квитки на потяг до Львова.

15 квітня їх у Львові зустріла донька.

5 жовтня 2022 року Сили оборони звільнили Макіївку від російських військ. Ще до цього пані Галина через посередників вивезла з села свою маму. Наразі там проходить лінія бойового зіткнення.

Після деокупації жінка продовжувала їздити у Макіївку разом із волонтерами — допомагала евакуйовувати місцевих. На той момент село було вщент розбите.

— Коли я побачила свою хату, то два дні не розмовляла, — зізнається жінка. — Я не матеріаліст, але це жах. Коли я тікала, таких обстрілів у нас ще не було. Це дуже боляче бачити, що вони зробили з селом. 400 сімей залишились без житла.

Підтримано грантом від Open Society Foundations

Авторка: Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ

Джерело: МІПЛ

Tweet