Не розраховувати на НАТО та США – чому вчить Україну приклад Ізраїлю

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ІЗРАЇЛЬ

Всі, хто читав історію Ізраїлю, знає, що єврейську державу збудували люди, які відмовилися бути жертвою. Які зробили правильні висновки з погромів та Голокосту. Які припинили нарікати на цинічний світ і взяли власну долю у власні руки.

Відомо, що 1947 року Держдеп та розвідувальна спільнота рекомендували Президенту Трумену утриматися від підтримки поділу Палестини та створення держави Ізраїль, бо, мовляв, "Євреї протримаються не більше ніж два роки", — прогнозували аналітики ЦРУ. Ізраїль не просто вистояв — за роки свого існування його єврейське населення виросло більш як у 10 разів, він перетворився з країни кібуців на країну стартапів, став ядерною державою та провідною військовою потугою на Близькому Сході. Те, що єврейська держава робить зі своїми ворогами, які на кілька порядків чисельніші за ізраїльтян, може викликати в Україні — попри всі жертви серед цивільного населення, яке активно підтримує терористів — тільки захват. Бо у своїй війні, яка то ледь жевріє, то спалахує з новою силою, євреї покладаються насамперед на власні спецслужби та ЦАХАЛ, а не на НАТО, Міжнародний кримінальний суд чи навіть США (перші десять років з моменту проголошення незалежності США не постачали єврейській державі озброєння, а статус "головного стратегічного союзника США на Близькому Сході" Ізраїль отримав тільки 1961 року).

Якщо Україна хоче вижити й перемогти, нам потрібно позбутися комплексу жертви. Світ є таким, яким є. Колись Європа не надто раділа жертвам Голокосту, що чудом вижили й повертались до домів. Бо єврейські домівки були зайняті, бізнеси "віджаті", а статки пограбовані. Євреї зробили висновок і знають, що "ніколи знову" залежить насамперед від них. Від ефективності держави Ізраїль та технологічності й мотивованості ЦАХАЛу та спецслужб. А не від НАТО, ЄС чи навіть Білого дому.

І тому Ізраїль під час війни не закриває кордонів. Тому в Ізраїлі воюють молоді (до 41 року рядові й до 46 років офіцери), а не ті, кого вже не шкода. Тому під час війни ізраїльтяни можуть емоційно протестувати проти уряду Нетаньягу. І тому уявити "бусифікацію" на вулицях Тель-Авіва чи Хайфи нереально.

Сподіватися, що світ буде вічно давати нам зброю та гроші — наївно. Безпекова парасоля НАТО — напевно, непоганий варіант. Але відкрити її над Україною чи ні — вирішуватимуть у Вашингтоні, Берліні та Парижі, а не в Києві. Ба більше, на відміну від Ізраїлю, НАТО виграла свою війну в Сербії, але програла в Афганістані. Хто зна, як поведеться блок, якщо стикнеться з нападом ядерної держави на одного зі своїх членів.

Тому Україні, як мінімум, не варто відкидати мрію про перетворення на європейський Ізраїль. Але для цього треба шукати батьків-засновників, які маритимуть перетворити Україну на історію успіху, а не своїх любих друзів чи "неперевершених менеджерів" — на мільярдерів. Почитайте про кібуц Сде-Бокер, де доживав свій вік перший премʼєр-міністр Ізраїлю Бен Ґуріон, чи про скромну квартиру Ґолди Меїр, в якій вона жила, коли очолювала уряд. Так, Нетаньягу, напевно, не є зразком доброчесності і його тривалий час переслідують корупційні скандали, але він — і не є в когорті тих, хто зробив Ізраїль справді великим…

Звичайно, будь-яка аналогія кульгає. І Україна ніколи не повторить історію успіху єврейської держави. Бодай тому, що Ізраїль, як і США, — країна емігрантів. Але єврейська держава демонструє альтернативну до панівної в Україні візії виживання та розвитку держави, про яку її батько-засновник казав: "Реаліст в Ізраїлі той, хто вірить у чудо". Саме таких реалістів наразі вкрай бракує на українській землі.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело