Поїхати або лишитися: як зберегти громади на третьому році повномасштабної війни

Юлія Каплан, аналітикиня Національного інституту стратегічних досліджень, експертка Національної платформи стійкості та згуртованості

Повномасштабне вторгнення торкнулася кожного — ким би ви не були й де б не жили. Звісно, досвід людей з умовно «тилових» регіонів відрізняється від щоденних реалій жителів, які залишаються поблизу лінії бойового зіткнення. Але є коло проблем, спільних для всіх регіонів — безпека, вимушене переміщення великої кількості людей і їхня адаптація на новому місці, «просідання» ринку праці, зрештою, психічне вигорання та загострення конфліктів на цьому тлі.

Навесні 2024 року Національна платформа стійкості та згуртованості провела низку громадських консультацій. Три з представниками органів місцевого самоврядування й три — з представниками організацій громадянського суспільства.

Усі громади, які долучилися до проєкту, ми поділили на три типи — деокуповані, наближені до лінії бойового зіткнення і так звані «тилові». Але, як виявилося, значні відмінності також спостерігаються між великими та маленькими громадами.

Ключове питання було — як живеться громадам в умовах війни, якими є головні виклики та в який спосіб вдається зберігати стійкість у надскладних умовах. Отже, далі — про спільне та відмінне.

Юлія Каплан

Безпека

Запит на посилення безпеки — спільний для всіх громад. До речі, це підтвердили результати соціологічного опитування, проведеного у травні 2024 року агенцією Info Sapience на замовлення Національної платформи: до трьох пріоритетів, на які першочергово повинна скерувати зусилля місцева влада, ввійшло облаштування бомбосховищ та укриттів.

Але, приміром, у деокупованих громадах та/або тих, що наближені до лінії бойового зіткнення, крім повітряних атак, відбуваються постійні артилерійські обстріли. Від таких обстрілів убезпечитися дуже складно, адже система оповіщена не завжди встигає спрацювати вчасно. Проте шанси врятуватися значно зростають, коли бомбосховище розташоване десь поблизу.

Проблема полягає в тому, що укриттями мають бути обладнані всі об’єкти соціальної інфраструктури: школи, дитячі садочки, лікарні, адміністративні будівлі. А на це у багатьох громад просто не вистачає коштів — облаштувати сховища згідно з новими Державними будівельними нормами (ДБН) дійсно дорого.

Ще одна гостра безпекова проблема для деокупованих і наближених до лінії бойового зіткнення територій — заміновані ділянки. За інформацією МВС, сьогодні в Україні заміновано понад 144 тисячі квадратних кілометрів, а на розмінування, навіть за умови міжнародної підтримки, підуть десятиліття.

Для жителів сільськогосподарських громад розмінування угідь — критичне питання. Почасти воно відбувається досить повільно, бо на це знову ж таки потрібні кошти та ресурси. Отже, іноді фермери намагаються розмінувати свої землі самостійно, й внаслідок цього травмуються або гинуть.

Знелюднення

Знелюднення через внутрішню міграцію та виїзд людей за кордон відбувається в усіх типах громад, хоча, зрозуміло, що у прифронтових його масштаби значно більші. Складна безпекова ситуація не дозволяє спокійно мешкати в громаді або люди взагалі лишаються без житла.

Проте знелюднення спіткає й «тилові» громади, особливо маленькі, до 10 тис. жителів. Навіть якщо в таких громадах потенційно є робота, зазвичай не вистачає кваліфікованих працівників. Особливо кадровий голод відчутний у бюджетних установах та органах місцевої влади, де рівень заробітної плати дуже низький, а навантаження — надвелике, бо часто одна людина вимушена поєднувати декілька посад.

Проблема працевлаштування також дуже актуальна. Насамперед для ВПО, адже далеко не всі переселенці можуть знайти роботу в громадах, які їх приймають, за своїм фахом. Потрібні системні програми з перекваліфікації під потреби місцевої економіки.

Але така ж потреба існує й для «корінного» населення тих громад, які змінили свою економічну структуру. Частина території України окупована, й на захід і в центр релокуються деякі великі підприємства. Наприклад, у Закарпатській області раніше не було потужного машинобудування, яке запускається зараз. Але для того, щоб воно працювало в повну силу, потрібні фахівці з належною кваліфікацією, яких не вистачає.

Зі свого боку, громади, які приймають, мають стати своєрідним магнітом для релокованого малого та середнього бізнесу, бо він також створює робочі місця та поповнює бюджети, яких сьогодні вистачає лише на «виживання». Тут могли би спрацювати спеціальні сприятливі умови, як от податкові канікули або полегшення отримання різних дозволів — наприклад, для оренди земельних ділянок і будівель для ведення бізнесу.

Соціальні умови життя в громаді не менш важливі, ніж економічні можливості. Йдеться не тільки про житло для ВПО, хоча це вкрай важливо. Уявімо собі, що у невеликій громаді для жінки з маленькою дитиною є гідна робота, але дитячого садочку — немає. З великою ймовірністю жінка вимушено поїде з громади. Питання про те, що є першочерговим — відбудова житла чи відновлення/створення соціальної інфраструктури — має єдину правильну відповідь: ці процеси в ідеалі мають іти паралельно.

Лінії напруги

Ще однією спільною проблемою є стан ментального здоров’я жителів громад. Повномасштабна війна триває вже третій рік, і пройти через її випробування дуже важко. На цьому ґрунті можуть виникати конфлікти.

Насамперед лінії напруги пов’язані з різним досвідом проживання війни, а саме: воював — не воював, колаборант — не колаборант, був в окупації — не був, ВПО — населення громад, які приймають, родина тих, хто служить, — і тих, хто не служить.

У громадах, які зруйновані майже вщент, до цього додається «боротьба» за гуманітарну допомогу, яка надходить від міжнародних донорів. Як саме вона розподіляється і, головне, чи справедливо? Сумніви в останньому теж викликають напругу.

Очікувано у людей є відчуття, що й чинна мобілізація відбувається несправедливо. Простіше кажучи, мобілізують начебто передусім тих, хто не здатний «вирішити питання» у корупційний спосіб.

Так само несправедливість вбачається у підході правоохоронних органів до тих осіб, яких підозрюють у колаборації. Проблема полягає в тому, що сусіди або хтось із близького оточення можуть знати про факти співпраці певної людини з окупаційною владою, але надати потрібні для покарання докази дуже складно або взагалі неможливо. Отже, колаборант продовжує мешкати у громаді.

Також під питанням — довіра до представників місцевої влади, які залишалися в окупації або навпаки відразу поїхали. У другому випадку люди відчувають образу, що їх «покинули напризволяще» в ситуації граничної небезпеки та невизначеності.

Учасники громадських слухань говорили, що розслідування фактів колаборації й загалом політика покарання колаборантів мають суттєво вдосконалитися, аби не вести до суспільних конфліктів.

Стійкість і спроможність громади є визначальними для ухвалення рішення її жителями: залишатися чи покидати домівку. Якщо ми хочемо зберегти громади, потрібно йти за запитами людей, які саме зараз живуть у громаді, точково забезпечуючи їхні безпосередні потреби.

«Великі стратегії» та «візії майбутнього» зараз спрацьовують гірше, ніж точкові зміни, оскільки ситуації в громадах дуже різняться й, отже, передбачають індивідуальний підхід.

І, звісно, було би добре, якби кожна громада мала ресурси для того, аби зробити необхідні кроки для забезпечення першочергових потреб жителів.

Титульне фото: Getty Images