"Війна затягує": військовий "Філософ" розповів, як вижив в окопах під Авдіївкою

Військовий розповів про те, що пережив на передовій.

Львів’янин Остап Грень з позивним "Філософ" у 47 років повернувся з війни з кардіостимулятором на серці. По ночах "мотор" бійця почав відбивати не більше 30 ударів на хвилину. Така ціна бойового досвіду старшого солдата в одному з батальйонів Нацгвардіїї. На війну пішов з перших днів, добровольцем. Не зупинили ні родина, ні робота в митній службі, якій віддав більше 20 років. Навіть невміння воювати: коли його ровесники проходили строкову службу в армії, він навчався у папській семінарії у Римі.

Щоби взяли до війська, двічі ходив у військкомат

Моя мотивація в перші дні війни – а що далі? Я думав, що буде все набагато гірше. І не бачив для себе іншого варіанту. Росте син, і хто це має робити?

Тому зібрався, пішов у військкомат. З першого разу відправили додому, бо я не служив. Пішов другий раз, а деякі хлопці навіть там ночували. Мене скерували у Нацгвардію. Форму дали яку-будь. Але то не страшно. Тоді дуже багато людей навіть з заробітків повернулося, лиш би взяли до війська і були готові на все. То навчили трохи стріляти, трохи копати і до бою…

Ми стояли на перехресті: Новомихайлівка, Мар’їнка і Вугледар…

Першочергове наше завдання в Нацгвардії – це охорона особливо важливих державних об’єктів. Але кожних три місяці наша батальйонна група виїжджала на схід. Мені пощастило аж у вересні 2023 року, коли нас відправили на п’ять місяців в Донецьку область. Наш ВОП (взводний опорний пункт) знаходився на перехресті Новомихайлівки, Мар’їнки і Вугледару. А на виконання безпосередньо бойових завдань ми виїжджали в район Авдіївки. За нами був Авдіївський коксохімічний завод, який має стратегічне значення для оборони цього міста.

Найскладнішим було – зайти і вийти з позиції. Тоді найбільше втрат. Вночі, без світла, шеренгою, на дистанції. Дощі, сльота, по коліна в болоті. А на тобі до 40 кг. І так 3,5 км.

Коли згадую, то важко уявити, що то був я. Але страху не було. Боявся зробити щось не те, щоб не підвести інших.

Обстріли були. Коли стріляє танк, розумієш, що від виходу снаряда - 1 секунда. Ти не сховаєшся.

Але наша оборона була побудована дуже грамотно. Рашисти спочатку нас обстрілювали, потім пускали по 2 відділення "смертників". Ми підпускали їх метрів на 300, половину відділення "клали", а решта розбігалися. Тіла навіть ніхто не забирав.

Що цікаво, все пережив, жодної подряпини. А приїхав додому – серце, операція, кардіостимулятор.

Біля позицій у нас була своя лазня

У військовому побуті – особлива атмосфера. В нас був взводний опорний пункт і ми його дуже класно обладнали. Зробили собі підземну лазню, їдальню, готували їсти. У нас був навіть свій кавовий апарат, який працював від генератора. То ми домовились, що п’ємо каву три рази на день, коли працює генератор.

Також ми дружили з місцевим, обидва сини якого в ЗСУ, а він з 2014 помагав нашим хлопцям. Ото він нас підгодовував і просив: "Хлопці, втримайтесь, бо як ті прийдуть, мене першим…"

Моральна обстановка була досить позитивною. Взагалі, там дуже дивно працюють емоції.

Пригадую, як хтось приніс в опорний пункт двох цуциків – чорного і білого. Один захворів і помер. Тоді наш Руля, бізнесмен з Рівного,повіз хворого песика до ветеринара. Витратив 20 гривень, але виходив його. Потім навіть додому забрав. А коли ми поверталися з ротації, то набрали пів машини кошенят і цуценят.

У нас був старлінк і ми могли спілкуватися з рідними. Але на війні сентименти зайві. Я старався відштовхнути від себе такі думки про "теплу ванну". Задіяти себе в роботі. Ми будували, окопувались, покращували побут.

Тепер коли згадую, то не віриться, що то був я. Якось ми йшли на позиції і я провалився в яму. Ніч. Зима. Кричати не можна. А я відчуваю, що воно затягує. Ну це ж сором для воїна втопитись в багнюці. Але побратим з позивним Дзен якось відчув мою халепу і допоміг вибратись. Таких небезпек було 100500. То в найскладніші моменти, щоб не думати про найгірше, я мріяв про віскі і стейк.

А ще я книжки читав. Передавали поштою. Сучасну скандинавську прозу або детективи.

Часом молився. Точніше, розмовляв думками з Богом. В мене ж диплом з філософії, то ставлення до релігії трохи складніше.

Оберіг знайшовся в броніку. Коли купив, там лежав у кишеньці образок на нитці. Подарунок від незнайомки. То я його і залишив.

Часто жартували. Гумор там чорний: зійдеш з дороги, станеш на міну, ногу відірве, ляжеш в лікарню - ми тобі м’яч футбольний подаруємо.

Для тих, хто не пішов до війська

Нікого не хочу осуджувати. Хто мав піти, пішов у перших пів року війни.

Але якщо постійно боятися – почнеться параноя. Якщо ти йдеш у військкомат – не факт, що тебе мобілізують. Якщо мобілізують, не факт, що ти потрапиш в бойову частину. Якщо в бойову – не факт, що поїдеш на фронт і відразу попадеш на бойові позиції. Є такі, хто ризикують життям, перепливають Тису, платять шалені суми, щоб втекти за кордон. Коли ти живеш в паніці, то це набагато небезпечніше. Зрештою, і зарплатня непогана в армії, і форма, і товариство, і побут, і відчувати себе мужнім воїном – це теж круто! Знаєте, я собі навіть татуювання зробив латиною: "Хоробрість перемагає все". В цивільному житті я боявся висоти, ніколи не був екстремалом, міг стати священиком, а тут себе багато в чому пересилив і зміг. В той момент я собою пишався! А коли повернувся з фронту, то страшно рвався назад. Війна затягує.

Про свята в тилу

Насправді я хочу, щоб люди на відносно мирних територіях жили нормальним повноцінними життям. Мене тішить, коли купа людей на вулицях. Коли грає музика, відкритий стадіон. Я ж пішов воювати, щоб у них все було добре. І дуже прикро, коли тепер іду по вулиці в формі і не відчуваю того захоплення від людей, яке було два роки тому. Навпаки, люди цураються військових... Не знаю, коли закінчиться війна. У мене нема відповідних даних, щоби робити чіткі прогнози. Але всі повинні розуміти, що саме військові забезпечують це мирне існування ціною свого здоров’я, часу, емоційних і грошових витрат. Ціною життя і свободи.