Генсек без приглашения: правда ли НАТО готовится к вступлению Украины и в чем самые большие преграды

1 жовтня колишній прем’єр Нідерландів Марк Рютте офіційно став генеральним секретарем НАТО.

Він прийняв у свого попередника Єнса Столтенберга "символ влади" – церемоніальний молоток, подарований Альянсу Ісландією ще у 1963 році.

Відтоді протягом останніх 70 років генсеки застосовують його, відкриваючи засідання Північноатлантичної ради.

Того ж дня на своїй першій пресконференції Рютте оголосив, що одним з трьох пріоритетів для роботи на посаді буде підтримка України, і пообіцяв наблизити вступ України до Альянсу.

А щоби проілюструвати, що це не лише риторика – відразу після вступу на посаду він почав збиратися до України і вже 3 жовтня прибув до Києва з коротким візитом (якщо зовсім точно, то цей візит за дорученням Рютте, тоді ще майбутнього генсека, почали готувати ще у вересні, до його вступу на посаду і, відповідно, до того, як він міг отримати згоду на цю поїздку від держав-союзниць).

У міжнародних відносинах вибір столиці для першого закордонного візиту – це завжди сигнал.

А те, що цей візит розпочався буквально на другий день після призначення (адже Рютте вилетів з Брюсселя ще у середу), робить цей сигнал ще сильнішим.

Саме на цьому він наголосив у Києві.

"Для мене важливо чітко показати і українському народові, і усім, хто спостерігає, що НАТО продовжує підтримувати Україну.

А я вважаю своїм пріоритетом посилити цю підтримку і забезпечити, що Україна візьме гору (в цій війні.

– ЄП)", – пояснив очільник НАТО на пресконференції.

Утім, до цього меду треба відразу додати ложку дьогтю.

На жаль, цим символізмом публічні сигнали від нового генерального секретаря і обмежилися.

Марк Рютте, який за час роботи на чолі уряду Нідерландів здобув славу політика, що вміє та любить робити гострі заяви, – з переходом до НАТО був змушений відмовитися від цієї звички.

А у коментарі про рух України до членства – обмежився загальними фразами, що не містили новин.

Утім, це не означає, що тут немає руху.

Можливість запрошення Україну до Альянсу зараз дійсно обговорюється всерйоз.

Але непублічно.

Цю інформацію довгий час тримали у таємниці, але після зливу до американських ЗМІ про те, що навіть Білий дім почав прихильно ставитися до цієї ідеї, обговорення цієї ініціативи визнають і у Києві, і у державах-партнерах.

І немає жодних сумнівів, що на полях зустрічі у форматі "Рамштайн", яка відбудеться 12 жовтня у Німеччині, це питання також обговорюватимуть.

Це одна з причин, чому Контактна групи з питань оборони України збирається на зустріч на рівні лідерів, у тому числі за присутності президента США – до речі, це відбудеться уперше за час існування формату.

Що ж змінилося?.

Адже досі ця тема була для Білого дому абсолютним табу!.

Варто нагадати, що під час Вільнюського саміту НАТО у липні 2023 року Джо Байден не приховував люті від того, що Україна та її друзі у Європі хотіли почати принаймні обговорення ідеї такого запрошення.

У подальшому, свідчать джерела "Євро.

Правди", президент США категорично переривав усі спроби повернути це питання до порядку денного.

А перед самітом у Вашингтоні Київ неодноразово отримував сигнали про те, що американський лідер вважає неприпустимим повторення вільнюської історії.

Мовляв, Київ заради свого ж блага не має навіть згадувати питання свого запрошення до Альянсу.

Тепер, менше ніж чотири місяці по тому, ситуація змінилася.

Правда" отримала підтвердження від низки джерел з американського та українського боку про те, що і Байден, і його безпековий радник Джейк Салліван зараз зважують цю ідею всерйоз.

Причина цієї тектонічної зміни – те, що Байден відмовився від боротьби за президентську номінацію і усвідомив, що цей президентський термін стане завершенням його політичної кар’єри.

А отже, постало питання legacy, тобто його політичного спадку.

Джо Байдену, який присвятив політиці понад 50 років життя, зовсім не байдуже, що він залишить в історії.

Між тим обставини склалися так, що останні чотири роки не містили багато добрих новин.

Його президентство радше перетворилося на хронологію проблем – і на внутрішньополітичному фронті (де на термін Байдена припала левова частка пандемії, складний період вакцинації тощо), і тим більше на міжнародному.

Так, дії Путіна – це точно не вина президента Сполучених Штатів.

Але історія зафіксує саме цей збіг у часі, а також не омине увагою те, що політика Білого дому в опорі російській агресії була суперобережною, що постійно викликало критику європейських партнерів.

Саме тому за 3,5 місяці, які лишилися до завершення каденції, 46-й президент США воліє переламати цю тенденцію та створити зовсім інший завершальний акорд у своїй роботі на посаді.

Відмова від надміру обережної політики щодо російської війни та запрошення України до НАТО розглядаються як можливі кроки для цього.

Саме тому Володимир Зеленський включив цей елемент до свого "плану перемоги".

За інформацією ЄП – попередньо отримавши позитивний відгук на цю ідею з Вашингтона.

То що, запрошення у нас у кишені? На жаль, ні.

І заяви Зеленського після переговорів з генсеком НАТО це підтверджують.

"Україна фокусується на тому, щоб нас запросили до НАТО.

Це дуже важливий крок, але цього складно досягти", – сказав Зеленський.

І дійсно, навіть у разі підтримки Байдена на шляху до запрошення лишається кілька важливих перепон.

Перша (і простіша) з них – це те, що США, попри свою особливу вагу в НАТО, не ухвалюють рішень одноосібно.

Альянс діє за принципом консенсусу, тому для рішення про запрошення України треба залучити на свою сторону і канцлера Німеччини Шольца, і турецького лідера Ердогана, і держави з особливими відносинами між їхніми лідерами і Кремлем – Словаччину та Угорщину.

Переконати Віктора Орбана може бути особливо непросто, зважаючи на те, що для нього Байден не має авторитету.

Орбан неприховано робить ставку на перемогу Трампа у США і навряд чи погодиться на такий крок до завершення американських виборів.

А у разі, якщо Трамп переможе – то й після дня голосування його згода на те, щоби подарувати Байдену legacy, видається украй малореальною.

Та є й інша, напевно, ще складніша перепона.

Навіть зараз бачення Байдена і його команди щодо майбутнього нашої держави не зовсім збігається з тим, що є бажаним для України та Зеленського.

Диявол у деталях.

Як буде сформульоване це запрошення за умови, коли частина міжнародно визнаної території України окупована? На яку частину території України буде поширюватися стаття 5 про колективну оборону, якщо дійде до вступу? Як зробити, щоб компромісні формулювання були прийнятними для президента Зеленського і народу України? Як сумістити це з баченням Білого дому, який і зараз – попри певне пом’якшення позиції – не вірить у можливість відновити українську територіальну цілісність?.

І, зрештою, як зробити, щоби будь-яке формулювання не було сприйняте світом як те, що Захід змирився з окупацією частини українських земель і готовий лишити їх Москві – подарувавши тим самим Путіну принаймні часткову перемогу?.

Відповідей на всі ці питання наразі немає.

Але саме для їхнього пошуку візит генсека Альянсу має особливу вагу.

Посада, яку обійняв Марк Рютте – дуже специфічна.

Хоч зовні його і сприймають як лідера Альянсу, та в реальності влада генсека дуже обмежена.

Є навіть підстави жартувати, що молоток, яким генеральний секретар б’є по столу на початку засідань, містить левову частку його повноважень.

І дійсно, генсек може вирішувати одноосібно, чи брати молоток в руки, чи починати засідання без цієї церемонії, а щодо більшості інших питань він має проконсультуватися з союзниками.

Однак окрім прямих повноважень ухвалювати рішення у генерального секретаря є також приховані апаратні важелі, вплив на проєкти рішень, можливість просувати ініціативи і пропонувати креативні ідеї.

Це – саме те, чого варто чекати від нового генерального секретаря, коли він повноцінно перебере на себе важелі впливу у штаб-квартирі.

І те, що на попередній посаді Марк Рютте довів свою здатність на сміливі рішення, дає підстави для обережного оптимізму також щодо формату запрошення – звісно, якщо дискусія щодо нього таки дійде фінальної стадії.

У будь-якому разі, добре, що ця дискусія взагалі почалася.

Адже лише чотири місяці тому це здавалося просто неможливим.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".