Кіногерої не перемагають у реальній війні

Світова політика чимраз більше підпорядковується принципам Голлівуду. В цьому є сенс: кожен політик намагається продати себе виборцю. А виборець дедалі охочіше купує мрії, а не стратегії чи ідеології. Тенденція годувати громадянина ілюзіями, втім, не обмежується передвиборчими перегонами. Так само законам, створеним індустрією ілюзій, підпорядковуються драматичніші й навіть трагічніші політичні події. Власне й українська війна, з погляду громадян колективного Заходу, а часом і самих українців, скидається на фільм, поставлений за голлівудським сценарієм. Так, ніби в Голлівуді вирішили зняти кіно про Велику Вітчизняну війну (не плутати з Другою світовою).

Фабрики мрій «шиють» мрії для масового ринку й привчають масового глядача жити ними. Це далекоглядно з їхнього боку: поки на мрії є попит, індустрія існуватиме безбідно. І далі продаватиме казки, які глядач охочіше купує, — гарні за формою, прості за змістом, такі, що надихають мріяти ще більше, апелюють до емоцій і не змушують замислюватися над тим, як усе це співвідноситься з реальністю. За логікою міфу, реальність має підкоритися бажанню героя, а герой, навпаки, не має зважати на реальність — має бути вищим за це. Лише тоді він переможе й отримає свій Головний Приз.

Людська цивілізація зростала, спираючись на плечі героїв, котрі викрали вогонь і золоте руно, вбивали мамонтів і мінотаврів, валили праліс і чистили авгієві стайні. Про них складали міфи, легенди й саги. А потім, у ХХ столітті, почали знімати фільми. Все йшло чудово, фільми отримували звук, а згодом — і колір, герої ставали дедалі правдоподібнішими. Аж доки наприкінці ХХ століття герої не перетворилися на пересічних хлопців (а згодом і дівчат), котрі, як виявилося, можуть упоратися не гірше за міфічних колег. Якщо тільки дотримуватимуться певних правил, вироблених сценаристами фабрики мрій.

Це була непогана знахідка голлівудських маркетологів — потрібні герої, з якими якнайбільше глядачів зможуть асоціювати себе. Тоді пригоди героя — його становлення, перехід від слабкого не надто розумного сироти, невдахи, негарної подруги до ролі рятівника світу чи принаймні об’єкта жадання найпопулярнішого хлопця в школі — викличуть найбільше емоцій і співчуття. За логікою міфу в обробці фабрик мрій, кожен може стати героєм. Найнеймовірніші виклики, найбезумніші плани — все вийде, досить бодай раз у житті проявити наполегливість, «примиритись із собою», «знайти свій дар», «залучити емоційний інтелект», зібрати «справжню команду». Все вийде, навіть якщо герой помре — як у мультфільмі «Душа», де навіть смерть не зупинила героя на шляху до мрії.

Масовий глядач підтримав такий тренд фінансово. Це залишилося б тільки досягненням маркетологів. Але казки, які ми розповідаємо, впливають не лише на прибутки індустрії мрій. Довгі роки споживання міфу, в якому реальність підкоряється бажанню героя, привчили мільйони людей в усьому світі вірити в те, що світ працює саме так: будь-яка людина, хоч би якою вона була, за наявності великого бажання та з дотриманням простих рецептів здатна досягнути будь-чого, здолати будь-які перешкоди й кінець кінцем урятувати чи принаймні докорінно змінити світ. Незалежно від розміру перешкод, реальних обставин справи й особистих якостей героя.

Принадність казки — в тому, що вона чарівна. Тут справді достатньо виявити найкращі людські риси, знайти справжнього друга чи бути спритним — і золотий ключик у кишені. Але казкові метафори про драконів, переможених не силою, а винахідливістю, або про бідних дівчат, які виходили заміж за принців, бо мали велике серце й уміли налагоджувати добрі стосунки зі світом, — це лише метафори. Ніхто навіть у казках не припускав, що ці «прості герої» налагоджуватимуть державні фінанси, боротимуться з масштабними епідеміями та змінами клімату чи вирішуватимуть складні геополітичні проблеми. Ба навіть про те, чи налагодили сімейні стосунки Попелюшка з принцом і як вони це зробили, ми нічого не знаємо — казки завжди замовчують найцікавіше.

Та це не заважає нам вірити й навіть підлаштовувати реальність до стандартів, які диктує нам індустрія мрій. Мріяння й утілення мрії в життя саме собою перетворилося на сучасну секулярну релігію. Ми віримо — й індустрія підтримує нас у цій вірі — в те, що «все можливо». Будь-який видавець скаже вам, що найкраще в наш час продається література із самовдосконалення та рецепти життєвого успіху. «Кожен може» — це наше кредо.

Тому глядач обирає героя за власною подобою — тобто того, хто найменше підходить на цю роль. Але проблема в тому, що глядач робить це не лише перед екраном. Так само він чинить у реальності. В якій глядач — тобто вже громадянин — має голосувати на виборах, іти чи не йти на фронт, підтримувати ті чи ті політичні рішення, обирати, яким суспільно важливим меседжам вірити.

Так у багатьох розвинених і не дуже демократіях, де популярною є продукція фабрик мрій, глядачі — вони ж виборці — допускають до влади людей, яких їм хочеться асоціювати із собою. Або з дещо покращеною версією себе. Або в деяких випадках — навіть із погіршеною версією.

Як наслідок, наприклад, у британському уряді з’являється популярна в народі прем’єрка, яка за півтора місяця на посаді завдає економіці збитків, порівнянних із невеликою програною війною, публічно демонструє відсутність знань із арифметики та географії, а далі складає повноваження, залишивши по собі обвуглені руїни економіки. Такими є наслідки приходу до влади «простої дівчини, якій треба дати шанс» у стабільній і багатій західній демократії в мирний час.

Натомість маємо інший приклад — урядування «кіногероя» в країні, яка веде повномасштабну війну. Наш герой дуже ретельно дотримується рецептів індустрії мрій — має гідну мету, не тікає, а стає на прю з драконом, має вірних друзів в усьому світі й «команду успішних менеджерів», демонструє велике прагнення перемоги й ледь не щодня повторює, що готовий іти до кінця. Але від того реальність не перетворюється на голлівудський блокбастер, у якому за дві-три години екранного часу зло зазнає руйнівної поразки, а мир і справедливість запанують у Галактиці.

Втім, глядач не вважає, що герою треба змінити сценаристів, а також формат і жанр. Глядач вірить у героя. Навіть невдачі на фронті нікого не переконують, адже за сюжетом міфу й правилом доброго сценарію герой і має на певному етапі зазнати невдач. Але водночас за всіма законами жанру зло має бути повалене й покаране.

Неуникність перемоги — привабливий, але вкрай небезпечний міф, який ми охоче приймаємо на віру й застосовуємо до реальності. За законами індустрії мрій, зло не може перемогти, поразка зла — це золотий стандарт хепі-енду, в якому герой, навіть якщо загине у боротьбі, звільнить світ від лиха. Тому він не може зупинитися на півдорозі — має йти до кінця, доки зло не впаде під копита коня, а добро не відновиться в попередніх кордонах. Як герой це зробить, яку ціну за це заплатить — це все загалом залишається поза увагою глядача. Питання про стратегії та політику режисери й сценаристи зазвичай лишають за кадром, аби не обтяжувати глядача нудними подробицями. Герой має перемогти. Не тому, що в нього краща зброя, розумніша політика чи вдаліша стратегія. А просто тому, що «так має бути».

На жаль, реальний світ не написаний ані сценаристами фабрики мрій, ані спічрайтерами героїв. Значно ближчим до життя виявляється давньогрецький театр із його непереборною Долею, якій підкоряються навіть боги. Просто зараз ми спостерігаємо за цією гіркою зміною жанру: під тягарем обставин наш герой готується зробити наступний крок — спробувати перекласти відповідальність за свій подвиг на чужі плечі. Скласти план, у якому подальший розвиток подій залежить від когось іншого, а він, герой, який не вбив свого дракона, стає «жертвою обставин і віроломних друзів». На яких і без того покладено, підставно чи безпідставно, відповідальність за попередні невдачі героя.

Так в епічній битві між голлівудським стандартом, під який підлаштовує свій перформанс український герой, і «Мосфільмом», котрий «знімає» в Україні чергову криваву епопею про «перемогу героїчного російського народу над фашистами», перемагає античний театр. У якому доля невблаганно стягне з усіх плату за все. За смерті, яких можна було уникнути. За обмануту віру тих, хто довірився й пішов битися. За недалекоглядність, за бездарність, за брак власних сил, за брехню самим собі й усім довкола. За безпідставну надію на диво. Все це буде зовсім не голлівудська історія й навіть не «мосфільмівська» агітка. Це буде справжня давньогрецька трагедія, у фіналі якої герой чекає на смерть як на визволення.