Эпоха после Байдена. 5 тезисов о вызовах, ожидающих Украину как с Трампом, так и с Харрис

До дня виборів у США лишився рівно місяць: 5 листопада тут одночасно обиратимуть нового президента, новий склад Палати представників та третину складу Сенату.

І ці вибори вже зараз є ключовою подією не лише в американській, а й у міжнародній політиці.

Хоча Сполучені Штати вже не здатні самостійно визначати світовий порядок денний (як було колись), але залишаються найважливішим глобальним гравцем.

Для України значення цих виборів ще вагоміше.

Штати є джерелом критичної підтримки, яку Європа надати не здатна.

Будемо говорити відверто: наше існування як країни та нації залежить від вміння отримувати підтримку від США.

А отже, нам необхідно розуміти і використовувати американську політику задля досягнення цієї мети.

При цьому треба усвідомлювати, що для абсолютної більшості американців ми не є питанням щоденної уваги.

Це підтвердили й останні дебати кандидатів на посаду віцепрезидента, які були дуже "американськими" у всіх сенсах – у тому числі через те, що вони обійшлися без згадки України.

Як саме нам залучати і не втрачати підтримку за цих умов?.

Викладу п’ять тез, сформованих за результатами мого спілкування як з демократами, так і з республіканцями.

По-перше, демократів та республіканців розділяють вже не політичні розбіжності, як було у минулому.

Тепер це – суперництво полярних ідеологій.

Агресивне несприйняття будь-якої соціальної та расової дискримінації з одного боку, а з іншого – родина, громада і релігія як сенс життя.

Це дві системи цінностей, які можуть співіснувати одночасно в одній державі, але носії яких не готові до пошуку компромісів у питаннях, які вони зараховують до ціннісних.

Пам’ятаєте галас, що здійнявся, коли Володимир Зеленський назвав Джей Ді Венса – напарника Трампа та його кандидата на посаду віцепрезидента – "дещо радикальним"? Український президент тоді мав на увазі позиції Венса з українських питань, але обурення у США у відповідь було зовсім не про Україну.

Венс є одним з ключових лідерів "нових правих" – ядра нової республіканської ідеології, і будь-яка характеристика сприймається через цю призму.

До речі, Венс є набагато позитивнішим щодо України порівняно з багатьма республіканцями, які готові просто припинити нам допомогу, без напівтонів.

Ця історія ілюструє тезу про те, що хоча ми й маємо у діалозі з США відстоювати позицію України, але при цьому необхідно чути наших партнерів, американців – і розуміти, що вони керуються своїми, а не нашими пріоритетами та чутливими питаннями.

І не лише зараз.

Виборчі перегони підсилюють градус емоцій, але вони нікуди не подінуться і після кампанії.

По-друге, це вибори не лише президента США.

Одночасно на початку листопада відбудуться також вибори в Конгрес, і наразі прогнози свідчать, що щонайменше одна з його палат буде за республіканцями (особливо високими є шанси отримати контроль у Сенаті).

Це факт ще більше підсилює важливість вміння чути і розуміти американських партнерів з обох таборів.

Двопартійна підтримка – це не тільки політичне гасло.

Без неї ми просто не отримаємо допомоги.

Тож головне, щоб ані серед демократів, ані серед республіканців не ставало "менше України".

А перед Києвом і після виборів стоятиме непросте завдання – зробити так, щоб акцент на співпраці з майбутнім президентом та його адміністрацією не був сприйнятий іншою партією як політична заангажованість.

Це вміння "проходити по лезу" має бути закарбоване в нашу політичну культуру.

По-третє, треба усвідомлювати, що увага США до Європи зменшиться, і це дасть простір для впливу агентів РФ.

Відхід від Європи відбудеться за будь-якого результату американських виборів, бо для Вашингтона виклики в Азії – на порядок важливіші.

Риторика нинішніх кандидатів у президенти США після їхньої перемоги може різнитися: Трамп, ймовірно, буде знову "виховувати" європейців, а Гарріс заохочуватиме їх до більшої самостійності, але результат той самий – у Європі "стане менше США".

А отже, європейські держави стикнуться з потребою більше турбуватися і про власну безпеку, і про нашу, як частини Європи.

А якщо присутність США у Європі суттєво зменшиться, то автоматично стануть гучнішими скиглення про те, що до нової європейської системи безпеки має бути включена Росія, у тій чи іншій формі.

До слова, так само посилиться бажання шукати компромісні формули щодо прагнення України вступити до НАТО.

Наше членство в Альянсі змінить безпекову парадигму в Європі, але як саме? Коли та як відбудеться цей вступ? І чи будуть поступки у часі та у змісті? На ці питання наразі немає відповіді, і також неясно, чи братиме і як само участь у пошуку цієї відповіді нова американська адміністрація.

Україна має право на участь у цій дискусії, але тут на нас чекає політичне та емоційне "мінне поле", щільність якого залежатиме від готовності нашої держави дотримуватися чи відмовитися від чинного підходу "все або нічого".

По-четверте, за всієї відмінності Трампа і Гарріс та їхніх команд, є ризик, що в результаті їхня тактика буде дуже різною – але стратегія виявиться доволі схожою.

Трамп як людина непередбачувана може спробувати швидко досягти деескалації бойових дій, але потім втратити першочерговий інтерес до нас, що є викликом для України, адже зупинка війни аж ніяк не означає її завершення.

Тим не менше, непередбачуваність Трампа може бути викликом і для Путіна.

Натомість Гарріс, скоріше за все, буде більш послідовною і значною мірою покладатиметься на свою команду, адже зовнішня політика не є її сильною стороною.

А спільні риси обох кандидатів мають як плюси, так і ризики для нашої держави.

Збереження незалежної та демократичної України як частини Заходу відповідає інтересам США як у разі перемоги Гарріс, так і за президента Трампа.

Однак це не означає, що існування прозахідної України обов’язково є для них цінністю.

Може виявитися, що обидва кандидати не готові нести політичні, військові та фінансові ризики відвоювання нашої території, а також повернення до кордонів 1991 року.

Наша оцінка ризиків фундаментально відрізняється від американської.

Відкрите питання: чи не вважатиме наступний президент або президентка, що достатньою умовою для перемоги США буде повернення російського режиму до "прийнятних" правил співіснування із Заходом – навіть тоді, коли це не означатиме перемоги України?.

Отже, з обома можливими адміністраціями на нас чекатимуть складні дискусії.

Особливо коли від нас чекатимуть не стратегії Перемоги, а стратегії виходу з війни.

Ані серед демократів, ані серед республіканців не відчувається адекватного розуміння внутрішніх українських ризиків.

Є риси, що критично допомагають нам у цій війні і які майже відсутні у Заходу.

В першу чергу це те, що пов’язане з нашими емоціями, з бажанням йти до кінця, розрізняти добро і зло, "перемогу" і "зраду".

У США усі гравці підкреслюють, що саме Україна має сказати, як вона бачить вихід з цієї війни.

Але щойно починається предметна розмова – то з’ясовується, що підходить не кожен варіант, а лише той, що "не підіймає ставки".

Тобто на Україну просто хочуть покласти відповідальність за вибір майбутнього компромісу.

Вибір поступок, ціною яких Україна зможе припинити війну.

Бажання США не ставати частиною нашої війни зрозуміле, але перекладання на Україну "обов’язкової ініціативи" щодо поступок є нечесним.

У тому числі – через наслідки, до яких здатні призвести подібні рішення.

Ми, звісно, не маємо лякати американців емоційною дестабілізацією суспільства аж до можливого громадянського конфлікту, цей аргумент не спрацює.

Однак наш обов’язок – притомно пояснити внутрішні ризики і виклики.

Бо представники влади США їх дійсно часто не розуміють.

* * * * *.

І насамкінець треба згадати про адміністрацію, яка відходить.

Ми маємо підстави бути емоційно ображеними на Байдена за те, що він не зробив, або за те, що зробив замало чи запізно.

Але гадаю, що після зміни влади у США ми ще згадаємо його добрим словом.

Адже ніхто з майбутніх президентів США не вбачатиме стримування РФ проблемою номер один на своєму порядку денному.

У цій зміні, звісно, можна знайти і позитив.

Байден має сприйняття політики з часів холодної війни, і вистрибнути з цієї логіки йому дещо складно; у наступного президента цього не буде.

Ані Гарріс, ані Трамп не вважають РФ чимось, що може претендувати на рівність відносин зі США (і господар Кремля це також усвідомлює).

Джо Байден ще може схвалити кілька важливих для нас рішень до кінця свого терміну, бо він як ніхто сприймає Україну як "американський актив в Європі" – не в російському сенсі зон впливу, а в тому, що демократична Україна є і завжди буде союзником демократичних США.

Однак немає жодних гарантій, що рішення, ухвалені Байденом у ці місяці, працюватимуть у майбутньому, за нового президента США.

Після виборів на нас очікує нова ера американської політики, і ми ще маємо знайти своє місце в ній.

Це, до слова, додатково підкреслює важливість двопартійної підтримки та потребу проговорювати та пояснювати усі ініціативи, які ми просуваємо, з гравцями по обидва боки американської політичної битви.

Лише це дозволить США стати нашим союзником у сенсі реальних гарантій безпеки.

Байден цього вже не вирішить, але наша задача номер один – зафіксувати це у порядку денному наступного президента США.

Автор: Павло Клімкін,.

міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках.