"Ти не спиш, це реальність": ексклюзивне інтерв'ю з морпіхом, що повернувся з російського полону

Перші дні після звільнення з полону Юра перебував у стані "кататонічного ступору", що було пов'язано з болем і тортурами, які він пережив.

Його перші слова після полону були про біль і жорстокість людей. Кадри, на яких морпіх втратив мову та здатність переживати емоції, два тижні тому облетіли новини.

Про те, як Юрій почувається нині, скільки часу мовчав та що відчував, коли знову обіймав батьків: дивіться вперше у відвертій розмові з кореспонденткою ТСН.ua Оленою Гущик.

Без будь-яких емоцій – він уперше за два роки мовчки обіймає маму, яка каже йому, як сильно любить і пишається сином. Ці кадри з останнього обміну полонених 13-го вересня — розлетілися чи не по всіх соцмережах.

Цю історію багато хто бачив, але мало хто чув. Головний герой цієї історії 22-річний Юрій Гульчук – коли він повернувся з полону – не говорив. Але нині запросив ТСН у гості, аби вперше поспілкуватися про те, що болить.

"До мене справді, справді повернулося життя. Я не розуміла в чому справа (пошепки). Він так ковзнув очима по мені, очима по батькові. Він не відреагував на нас абсолютно. Думала може вже електрошокером [приводити до тями – ред.], які в Росії дозволили", – розповідає мати Юрія пані Мілана, поки син не чує.

Перші дні після звільнення з полону Юра провів у реанімації. Його стан лікарі оцінили як "кататонічний ступор", що було пов'язано з болем і тортурами, які він пережив у полоні.

Вперше заговорив Юрій через кілька днів, коли до його палати у лікарні зайшов батько. Хлопець бачив батька під час зустрічі звільнених полонених, але, як виявилось, не пам'ятає цього.

"Це відповідь організму на біль, що зашкалює, за межею вже людського терпіння", – розповідає мати морпіха.

Вона додає, що син втратив 50 кілограмів ваги. Також медики діагностували дуже велику втрату кісткової маси.

"Лікарі мені сказали, що вони не певні, чи треба буде Юрі ще раз ламати ногу, тому що вона загоїлася так собі. Ну, загоїлася — це консолідований перелом без гіпсу, без умов спокою. Їм доводилось стояти по 16 годин на добу", – каже пані Мілана.

Наразі Юрій проходить реабілітацію і лише нещодавно почав ходити.

"Я бачу, що він залив кип'яток і відразу починає пити. Я спробувала, думаю, може помилилася. Ні – ошпарилася", – ділиться мати Юрія спостереженнями за поведінкою сина.

Сам звільнений з полону морпіх поки що уникає розмов про два роки полону.

"Він не любить згадувати, а ми не питаємо. Навіщо? Щось скаже, хай скаже, а питати – це жорстоко. Тож навіщо?" – розповідає жінка.

Мати радіє, що Юрій вже планує якісь події та зустрічі, яких за час його відсутності "назбиралось".

"Він зрозумів, що забуває домовленості. Тому записує все собі в нотатничок в телефоні. Боїться пропустити, переплутати, бо знає, що не запам'ятає", – зітхає мати Юрія.

Журналісти ТСН – перші гості в домі Юрія Гульчука. Тут ще триває ремонт. Юрій проводить невелику екскурсію, зазначає, що й сам ще погано орієнтується у своєму домі, хоча квартира зовсім невелика.

Він поспіхом розповідає про кожну деталь свого дому, до якого ще звикає.

"Ось панорамне вікно, можна буде залипати, коли привезуть безкаркасні меблі. Прапор видно, Батьківщину, мені подобається. Не віриться, що в мене є своє житло", – каже Юрій.

Всюди стоять ще нерозібрані коробки – речі хлопця з довоєнного життя, коли йому було лише 19 років. А за місяць до початку повномасштабного вторгнення Росії Юрій підписав контракт на службу в армії.

"В цьому плані я взагалі щасливчик. Уявляєте, 7 лютого підписав контракт, а вже 24-го почалася повномасштабка. Я й місяця не прослужив, коли попав у полон", – розповідає Юрій.

Коли почалась війна, Юрій був у Маріуполі, на комбінаті Ілліча. Звідти потрапив у полон. Кілька разів його перевозили між російськими вʼязницями, зокрема в Мордовію – одне з найжорстокіших місць утримання українських полонених. Там морили голодом і катували. Від побиттів і переломів йому стало важко ходити, а згодом і говорити. Каже, що до того як повернутись до України, мовчав близько року.

На обмін полоненими росіяни везли їх з мішками на головах. Дійти до українського автобуса Юра зміг самотужки, а потім від емоцій – завмер.

"Це важко передати. Якщо у двох словах – я був приголомшений. Це видно по моєму скляному погляду. Я передивлявся відео й сам себе не впізнаю. Ось подивіться на мене зараз і на того чоловіка – як дві різні людини, мені самому дивно. А ще я до полону і після – ніби дві різні людини", – ділиться Юрій.

Перші дні на свободі він описує як "постійну боротьбу з власним мозком" – довелося самого себе переконувати, що події довкола – це реальність.

"Я пам'ятаю, я лежав на койці й переді мною поклали їжу та наряддя. Я кивнув ніби "дякую", і начебто не міг знайти в собі сил, аби підняти ложку", – розповідає хлопець.

Юрій каже, що до життя його повернули батьки. Наче прийшов до тями, коли батько приїхав у реанімацію.

"Я кожного дня повторював собі: ти не спиш, це реальність, ти вдома. Я вдома, я вдома, я вдома – регулярно це повторював. Особливо, коли думку знову повертались назад, казав собі – навіщо минуле, якщо є майбутнє, навіщо повертатись, якщо потрібно йти вперед", – пригадує Юрій.

Щодо фізичного стану, Юрій не розуміє, наскільки схуднув і поки що вивчає зміни у власному тілі.

"Наче трохи більше важив до полону. Тут мене здається не зважували. Іноді відчуваю холод у кінцівках, мабуть, кров відливає. Ніколи не був мерзляком. І дихання… Не знаю, як це пояснити, і що головніше, не розумію, чи відновиться", – зазначає Юрій.