Рецензія на фільм «Маєток привидів» / Dagr

3 жовтня в кінотеатрах стартував показ британського фільму жахів з елементами сатири, та ще й у форматі «знайдений кадр» — «Маєток привидів» (не плутати з торішнім діснеївським «Маєтком з привидами»). З цікавих фактів — стрічку фільмували на iPhone, а одним з виконавчих продюсерів тут значиться сам Ієн Мак-Келлен, який вже неодноразово співпрацював з англійським режисером Метью Батлером-Гардом та додаткових представлень не потребує. З актуальних — в огляді нижче будемо розбиратися, чи варто глядачам звертати свій погляд у бік цього малобюджетного кіно.

«Маєток привидів» / Dagr

Жанр фольк-горор, знайдений кадр
Режисер Метью Батлер-Гарт
У ролях Еллі Даклс, Різ Моріц, Торі Батлер-Гарт, Метт Барбер, Емма Кінг, Ґрегем Батлер, Гетті Чапман, Лука Томпсон
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb

Дві молоді дівчини Теа та Луїза вирішили присвятити своє життя робінгудству у режимі онлайн — вони ведуть блог про те, як грабують багатіїв (чи можна вважати повноцінним пограбуванням, наприклад, крадіжку вази?), а вторговані кошти віддають тим, хто цього потребує. З одного боку, мотиви у подружок ніби й благородні, та з іншого — чи справді вони керуються суто високими моральними принципами, не маючи якоїсь особистої вигоди з тої діяльності?

Наразі дівчата, видавши себе за працівниць кейтерингової служби, прямують у якусь віддалену уельську глушину, що була обрана як місце знімань нового рекламного ролика. Там вони планують присвоїти усе, що попадеться під руку — реквізит, костюми, дороге знімальне обладнання тощо. Але прибувши в пункт призначення, юні ненависниці капіталізму поступово усвідомлюють, що тут трапилося щось жахливе. А може, усе це лише постановка, злий жарт досвідчених рекламників?

В далекому 99-му стрічка була знята за сущі копійки, але у підсумку зібрала величезну касу та стала популяризатором та еталоном жанру found footage, який продовжує активно використовуватися кінематографістами аж до сьогоднішнього дня. Причини його популярності очевидні: виробництво не вимагає великих бюджетів, а розвиток цифрових технологій сприяє тому, щоб кожен охочий міг взяти у руки айфон та створити свій шедевр.

На жаль, попри певні позитивні моменти, в цілому «Маєток привидів» важко назвати тим проєктом, який щиро хочеться порекомендувати. Справа навіть не у скромному бюджеті, що, знову ж таки, в рамках жанру — абсолютна норма. Проблема у тому, що фільм становить якісь обережні уривки ідей і натяки — чи то на сатиру, чи на горор про зловісну сутність, чи на таємничу сільську міфологію, замість того, щоб повноцінно реалізувати хоч якийсь з цих складників.

У першій половині скромної за своїм хронометражем картини автори знайомлять глядачів з персонажами, і тут вряди-годи зчитуються нотки сатири стосовно блогерок, які поводять себе надзвичайно дратівливо. Власне, саме цей фактор і виходить на передній план; а й справді — кого з нас хоч раз не дратували молоді адепти блогерства якимись витівками чи дивацтвами.

Паралельно цій сюжетній лінії розгортається ще одна, власне, — знімання рекламного ролика, і судячи з того, що вони фільмують — не надто винахідливого. Втім, саме цей елемент виглядає як ковток свіжого повітря, адже тоді оповідання пропонує розвиток у напрямку «знайдений кадр всередині знайденого кадру». Це дійсно цікаве рішення, що підсилює градус глядацької залученості, однак воно не спроможне виправити загальне сумне становище.

В контексті лячних епізодів «Маєток привидів» ледве спроможний дати якість. За увесь фільм хоч якесь враження справляє лише одна-єдина коротка сцена, коли перед глядачем постає заявлений у назві привид. Та й спрацьовує цей момент не завдяки моторошному вигляду нечисті, що насправді не так, а саме через свою динаміку та грамотно зафільмовану «зустріч» з потойбічним злом, підкріплену нав’язливими, але доречними звуковими ефектами.

Режисер Метью Батлер-Гарт, за прикладом іншого англійського кінематографіста Пола В. С. Андерсона, протягує у кожен свій фільм дружину Торі Батлер-Гарт. Але цим його радощі, мабуть, і обмежуються: тут йому не вистачило грошей навіть на епізодичного немитого діда, який просто таки напрошувався у сцені зупинки під час подорожі блогерок. Таких персонажів родом з забутої Богом глушини нерідко можна зустріти у слешерах, де вони, наприклад, вказують молодим героям дорогу, а потім проводжають приречених поглядом, у якому читається «дарма ви туди їдете, дітлахи».