Пам’яті учасника АТО, старшого стрільця Валентина Січкаря

У пам’ять про Валентина Січкаря його батьки допомогли облаштувати у школі в Хотині Чернівецької області освітній простір для дітей. Адже добрі вчинки – те, що найкраще його характеризувало.

Родичі Валентина пригадують, що з дитинства він був спокійним, дуже добрим, щирим, любив тварин. Перша вчителька Тетяна Дубчак розповідає, що маленький Валентин завжди ділився смаколиками.

Коли Валентин подорослішав, почав цікавитися подорожами. Любив їздити в гори, був членом місцевого туристичного гуртка, захоплювався альпінізмом. Після закінчення школи хлопець навчався у Чернівцях, здобув освіту будівельника.

Так сталося, що двічі виходив із Дебальцевського котла. Вибравшись уперше, Валентин із групою добровольців повернулися за п’ятьма побратимами, які не змогли пробитися з оточення.

- Коли Валік пішов воювати, я старалася підтримувати зв’язок із ним та його мамою, – розповідає Тетяна Дубчак. – Пригадую момент, коли мама телефонує мені і зі сльозами розповідає, що її син потрапив у оточення в Дебальцевому. Потім телефонує радісна і повідомляє, що вони звідти вийшли... А через кілька годин знову дзвонить і каже, що Валік повернувся за своїм побратимами. Я з ним цю ситуацію потім обговорювала. Він казав, що не міг вчинити інакше.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопець працював на будівництві у Чехії. Але одразу повернувся на Батьківщину. Чоловік підтримував контакти зі своїми побратимами з АТО/ООС, і після розмови з ними вирішив долучитися до українського війська.

Валентин пішов у військкомат, і вже у перших числах березня долучився до лав ЗСУ. Спочатку служив у Кам’янець-Подільському ТЦК та СП. Згодом вдалося перевестися на службу в Добровольчий Український Корпус «Правий сектор». Там отримав позивний «Січ». Трохи пізніше на базі підрозділів ДУК ПС створили 67-му окрему механізовану бригаду.

Під час війни Валентин познайомився із київською волонтеркою Анастасією Кудрявцевою. Вони зустрічалися близько року, планували створити сім’ю. Та не встигли…

- Із Валентином познайомилися на Чернігівщині, під час деокупації. Я та інші волонтери везли нашим бійцям із "Правого сектору" допомогу. Потім ми переписувалися, спілкувалися телефоном, інколи бачилися, коли везла хлопцям волонтерку. Валентин був дуже ніжний, дуже-дуже добрий. Коли хлопці воювали на Донецькому напрямку, я просила його перевестися десь подалі від фронту. Але він мені казав: «Поки не час. Я тут потрібен. Скоро переможемо, і ми будемо разом». Та не так сталося…, – каже Анастасія.

У складі свого підрозділу Валентин пройшов запеклі бої у Бахмуті, Покровську, Часовому Яру, звільняв населені пункти Харківщини.

Воїн загинув 10 березня 2023 року під час мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Оріхово-Василівка на Донеччині.

Вічна слава і шана Герою!

Фото з відкритих джерел