Репортаж із Нікополя: “На тому березі – армія РФ. Я не зможу їм підкоритися”

Майстри відновлюють пошкоджену обстрілами електромережу в Нікополі, вересень 2024Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DWЕнергетики приїздять на виклик не одразу – через загрозу повторних ударів. “Тікали від дронів кілька разів”, – пояснюють вони. У Нікополі ніхто не реагує на ракетну небезпеку. Натомість люди ховаються  під час загрози артобстрілу та наближення дронів-камікадзе.

Така загроза застає енергетиків і тут, на березі водосховища, де з укриттів хіба що погреби місцевих жителів. “Нас видно, як на долоні”, – знизує плечима 27-річний майстер Максим. Перечекавши тривогу попід посіченими осколками парканами, енергетики беруться за роботу. “Приємно дарувати людям світло, – розмірковує Максим. – Якщо люди тут живуть, то чому я сюди не поїду?”.

“Хіба ми не господарі?”

Серед порожньої вулиці зʼявляється пенсіонерка, на ім’я Олена. Вона йде годувати собак на подвірʼї свого згорілого будинку. Він спалахнув від влучання двох дронів-камікадзе. У той час жінка була на роботі на одному з місцевих заводів. Його також атакують дрони. “І щоразу – на моїй зміні, – бідкається жінка. – Тож я не витримала”. Жінка звільнилась і переїхала до сестриної квартири далі від берега. “Наш провулок глухий. Хіба що бабусі живуть. Та і я б жила”, – зітхає Олена.

“Хутчіш годуйте собак і додому”, – підганяє жінку майстер Владислав. “А то я не знаю”, – спокійно відповідає Олена і йде.

Поки майстри лагодять електрику, на вулицю виходять двоє пенсіонерок – Людмила і Фаїна, чи не єдині жительки цієї вулиці. “Як бачите, живі”, – відповідає на питання про наслідки обстрілів Людмила. “Бʼють нас, – продовжує вона. – Кота вбили – не мого, але я його годувала”. Жінки мають по вʼязці ключів – від будинків сусідів, що виїхали. Вони годують залишених на подвірʼях хатніх тварин та лагодять руйнування від обстрілів.

Будинок Людмили також пошкоджений. На його фоні контрастують яскраві квіти. “А чого я їх не саджатиму? Я на своїй землі”, – каже жінка і додає. – Усе в нас було. Хіба ми не господарі?”.

“Ви бачили наш пляж?” – питає вона і запрошує на екскурсію руїнами. На відміну від енергетиків, вона гуляє тут без жодного страху. Коли неподалік чути вибухи, жінка не реагує.

“Я не зможу їм підкоритися”

Навіть у центрі Нікополя обмаль перехожих. Куди більше тут комунальників. Вони підмітають вулиці й фарбують зупинки. Порожньою дорогою курсують автобуси. Біля міськради працює фонтан. “Життя напружене, важке. Але люди живуть, – розповідає міський голова Олександр Саюк. – Підприємства, хоч і не в повному обсязі, але працюють”.

Комунальник підмітає вулицю, Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

До повномасштабної війни Нікополь вважався одним із найбільших промислових міст України. “Людина зранку виходить на роботу і не знає, чи повернеться”, – повертає до сьогодення Саюк. За його інформацією, за час повномасштабної війни загинуло 60 цивільних нікопольців, понад 400 були поранені.

36-річний Михайло згадує, яким він побачив рідний Нікополь, повернувшись із військової служби на початку цього року. “Я побачив зруйновані будинки, я побачив, як виріс цвинтар і як мало тут залишилось людей”, – розповідає чоловік, сидячи на літньому майданчику кав’ярні. Він, працівник одного з місцевих заводів, пішов служити в перші дні повномасштабного вторгнення. “Я моделював ситуацію: ось росіяни зайняли Україну, ось вона у складі Росії. Як я буду жити? Я не зможу їм підкоритися”, – згадує свої роздуми чоловік.

У військкомат Михайла відвіз його батько, який також вирішив долучитись до війська. Так чоловіки опинились у 60-й піхотній бригаді, що воювала на різних напрямках і згодом стала механізованою. Михайло командував батареєю гармат, його батько служив водієм-механіком. “Було дуже важко спостерігати, як по підрозділу мого батька працювала ворожа артилерія. За годину я скурив пачку цигарок”, – згадує Михайло. Під час чергового артобстрілу його батько отримав поранення – уламок снаряда залишився у грудях. Тож на початку минулого року чоловік звільнився зі служби.

“Мене рятує робота”

За рік Михайло, який і сам має проблеми зі здоровʼям через контузію, також демобілізувався – аби доглядати за вже 57-річним батьком з інвалідністю. “Я не знаю, як можна повернутися з війни. Ще й з відчуттям незавершеної справи”, – говорить про свою адаптацію до цивільного життя Михайло. Він повернувся на роботу на заводі та пройшов психологічну реабілітацію.

Тепер Михайло й сам підбадьорює колег, коли вони ховаються від російських атак в укритті. “Треба берегти свою нервову систему”, – пояснює їм чоловік. Водночас він ставиться із розумінням до колег, які виїхали з Нікополя. “Вони не змогти з цим впоратись”, – додає Михайло.

На заводі лишається й 49-річна Лілія Шемет. “Наразі я сама. Але мене рятує робота”, – каже жінка. Після закінчення зміни вона їде додому в передмістя Нікополя – селище Червоногригорівку. На подвірʼї її зустрічають цуценята й кіт. У будинку, де раніше жила велика родина, тепер порожньо.

Спочатку евакуювались її старші доньки разом зі своїми дітьми. Потім завод надав санаторій у безпечному місці для молодших дітей Лілії. А за рік загинув її чоловік – він працював на відбудові зруйнованих будівель. Згодом снаряд прилетів і на подвірʼя Лілії – вбив її собаку та пошкодив будинок. “Я хотіла звільнитись і виїхати, – згадує свій стан жінка. – Але я знайшла себе в роботі. Ходжу на курси, вчуся водити вантажівку. Я стараюся постійно бути, ніби в колесі. Щоби менше думок лізло в голову”.

На вихідні Лілія їде до дітей в санаторій. А щовечора дзвонить їм, аби дізнатись, як пройшов їхній день і чи вони зробили домашнє завдання. “У них немає того дитинства, що до війни, – каже жінка. – Вони розмірковують, як дорослі люди”. Діти застали перші обстріли селища, тож щоразу питають маму, чи було вдома гучно. “А що я можу їм сказати? – зітхає Лілія. – Вони ж читають новини”.

Жінка лягає спати у вітальні, де раніше вечеряла вся родина. Вікно лишає прочиненим – аби чути, як підлітають дрони.

“Полювання на рятувальників”

За словами місцевих, останнім часом армія РФ обстрілює Нікополь і передмістя здебільшого вдень. “Більше десяти разів на добу”, – зауважує Ігор Ткачук, начальник 28-ї державної пожежно-рятувальної частини, стоячи біля затягненої димом будівлі – обʼєкту цивільної інфраструктури. Уже другий день його колеги намагаються загасити пожежу, що спалахнула від влучання двох мін у дах будівлі.

“Вона розташована неподалік берегової лінії. По-перше, ворог все бачить. По-друге, сюди долітають артснаряди і дрони. Час на укриття – мінімальний”, – пояснює Ткачук. Понад десять разів рятувальникам доводиться переривати роботу і спускатися у підвал. Вони, як й енергетики, часто стають жертвами повторних ударів.

“Вони стаються майже щодня”, – каже Ткачук. Через це його загін втратив одного рятувальника, ще четверо отримали поранення. Повторні обстріли розбили девʼять пожежних автівок. Ткачук називає це “полюванням на рятувальників”.

“Спочатку вони використовували артилерію і реактивні системи залпового вогню. А останнім часом – здебільшого дрони. Вони дешевші й дуже швидкі. Їх важко ідентифікувати”, – розмірковує Ткачук.

На другу добу на згарищі пожежники виглядають змученими. На кадрах відео, знятих одним із них уночі, хлопці по черзі виходять у хол, над яким ось-ось обвалиться дах, аби перекусити принесеними кимось бутербродами.

“За***ли ці пожари”, – каже рятувальник. “Не те слово”, – жуючи, підтакує його колега. “І дрони ці за***ли”, – продовжує той і теж кусає бутерброд.

Автор: Ганна Соколова-Стех

Джерело: DW