«Село — мій новий закордон». Як молодь їде вчителювати до села

Сьогодні в нашій країні відзначають День учителя. День тих, хто навчає, любить, дарує сили й натхнення. День конструктора дитячих душ.

Ці молоді люди залишають міста й комфортні офіси, щоби стати вчителями в селах і містечках, де гостро бракує кадрів. Вони бачать у цьому шанс підтримати дітей із села, змінювати громади зсередини та бути частиною відродження освіти в регіонах. Таку можливість їм надає ГО «Навчай для України» (НДУ). За умовами програми, її учасники викладають улюблену дисципліну в сільській школі протягом одного чи двох років. Це молодь без педагогічної освіти, готова вчитися, розвиватися та ділитися цим із дітьми. У молодих спеціалістів — учасників проєкту є й матеріальний стимул — окрім офіційної зарплати вчителя, вони отримують стипендію, що покриває витрати на житло та інші побутові потреби.

За сім років у програмі взяли участь понад 80 учасників . Наразі до 38 шкіл прийшли молоді натхненні вчителі. Й це надзвичайно важливо, адже українська освіта переживає надскладні часи й кадровий дефіцит є лише частиною великої кризи. За статистикою НДУ, в Україні менш як 10% учителів мають вік до 30 років.

Цього року команда проєкту отримала понад 300 заявок на участь у програмі й відібрала 30 учасників, які вже 2 вересня поїхали вчителювати до громад у Київській та Одеській  та Івано-Франківській областях.

Хто, як не ми?

Щороку громадська організація «Навчай для України» залучає талановитих випускників українських університетів і молодих спеціалістів до вчителювання в малих громадах країни. «Щороку ми отримуємо приблизно 300–500 заявок від людей, які є випускниками не лише педагогічних університетів, — розповідає голова правління ГО «Навчай для України» Оксана Матіяш. — Це можуть бути й ті, хто хоче залишити професію, наприклад, в IT заради підтримки освіти дітей у такий надскладний час».

Одна з випускниць програми ГО «Навчай для України» — Наталія Філонова, яка викладала в Гребінківському ліцеї на Київщині українську мову та літературу, зауважує, що участь у програмі — це колосальний досвід, який по-справжньому змінив її життя. Цей досвід уплинув на її кар’єру: Наталія змогла вступити до аспірантури й увійти до переліку 50 найкращих учителів України за версією Global Teacher Prize.

«Для мене було важливо не просто навчити своїх учнів шкільних предметів, а прищепити їм любов до рідної мови, розуміння важливості нею говорити, відчуття того, що все українське справді круте, модне, цікаве й захопливе, — поділилася Наталія Філонова. — Ще коли я навчалася в університеті, була вихованкою в «Пласті», помітила, як «просідає» патріотичне виховання серед дітей та підлітків. Тому на уроках я прагнула зробити все можливе, щоб це «просідання» нівелювати».

Інша учасниця проєкту — фахівчиня з ІТ, а тепер учителька математики Блиставицької ЗОШ на Київщині Олена Гаврилюк так розповідає про те, що спонукало її взяти участь у проєкті: «Протягом останніх чотирьох років я працювала на посаді Front-End Engineer у провідній IT-компанії. Мені набридла моя всіма омріяна віддалена робота вдома, захотілося взяти тривалу безстрокову відпустку в кар’єрі. Це було нестерпно — сидіти в чотирьох стінах і виконувати завдання, результату яких я ніколи не побачу, бо його або немає, або він десь далеко, на іншому материку. Тому почала думати, чим суспільно корисним могла б зайнятися в цей період. Щодо закордону — мене туди не тягне. Я багато подорожувала країнами Європи, але бажання залишитися там надовше не виникало. Вважається, що там кращий рівень життя, але для мене там усе чуже й бажання починати все спочатку немає».

Вчителька української мови та літератури Хотянівської ЗОШ Вишгородської міської ради на Київщині Дарія Яструб народилася й виросла в невеличкому селищі Херсонської області, освіту здобула в НаУКМА. Вона розповідає, що протягом навчання в університеті їй здавалося, що всі суспільні зміни відбуваються в містах, особливо в Києві. Проте з часом дівчина зрозуміла, що їх варто впроваджувати спочатку «знизу», із села. Адже до сіл зміни доходять дуже повільно. А в цей час там зростають діти, які згодом упливають на майбутнє країни, а отже, дуже потребують належної уваги й освіти.

Вчитель інформатики Олександрівської ЗОШ на Одещині Дмитро Дем’яненко завершив магістратуру в Польщі за спеціальністю «економічні системи» в університеті Марії Склодовської-Кюрі (Люблін). Своє рішення взяти участь у проєкті він пояснює бажанням допомагати українській молоді здобувати якісні знання незалежно від місця та умов їх проживання.

«Загалом моя мотивація ґрунтувалася на розумінні: хто, як не я? — розповідає Дмитро. — Я навчався й жив у Польщі, повернувся, коли почався коронавірус. Залишився, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. І зараз розвиток української молоді та виховання людей, які будують цю країну, — моя найбільша мета». Хлопець зізнається, що дуже хотів потрапити саме на Одещину, тому що для нього цей край завжди був чимось дуже віддаленим, але водночас цікавим. А нині він щасливий, що перебуває саме тут, де поряд море, природа та спокій від міської метушні.

Виклики, з якими довелося стикнутися

Учасники проєкту з великим натхненням і мотивацією поїхали до сільських шкіл, але, звісно, їм довелося стикнутись і з викликами. Як особистими (адаптуватися до нового місця проживання, нового фаху), так і з побутовими, що виникли у зв’язку з переїздом.

Олена Гаврилюк пригадує: «Школу мені запропонувала команда ГО «Навчай для України». Я могла відмовитися й попросити підібрати іншу, але мене все влаштувало. Перед початком було страшно. Я часто відчуваю страх перед невідомим, а в школі для мене все було невідомим із учительської перспективи. Як часто буває з ірраціональними страхами, вони виявилися безпідставними. Інших очікувань я намагалася не будувати. Мені подобається моя школа, колектив і діти». Викликом для Олени став і пошук житла. Вона живе з колегою та її донькою в спільній кімнаті. «Напевно, це головна відмінність від мого міського життя, — розповідає дівчина. — Переважно це плюс, бо є велика підтримка та веселощі, але здається, що на якомусь етапі нам може захотітися більше усамітнення. Тут повільніший темп життя. Звісно, все також рухається, але не так швидко й виснажливо, як у місті. Мені тут дуже подобаються свіже повітря, близькість до природи, відсутність високих будівель, а ще те, що нам приносять фрукти та овочі із саду та городу».

А Наталія Філонова зауважує, що в Гребінках, куди вона приїхала викладати, було складно орендувати кімнату, адже дуже мало домівок здавалися в оренду. Однак дівчині допомогли адміністрація школи та представники місцевого самоврядування.

Та найбільшим викликом для Олени Гаврилюк було завдання зацікавити учнів. «У деяких дітей ніби встановлено налаштування «я не знаю» й «не чіпайте мене», — пригадує дівчина. — Також у мене є чотири різні класи, оскільки в школі немає паралелей. Це означає, що щотижня я маю підготувати 18 унікальних уроків. Трохи складно увійти в цей ритм, але я вірю, що незабаром адаптуюся й навчуся керувати своїм часом».

Учасники програми відчули на власному досвіді ті труднощі, з якими стикаються сільські школи та вчителі. «Школа, в якій я зараз працюю, виявилася досить особливою, — розповідає Дарія Яструб. — Вона розрахована лише на 100 дітей, але в ній навчається понад 300 учнів, і працюють вони в дві зміни. Приміщень дуже мало, класів не вистачає. Дітям доводиться сидіти буквально всюди, навіть у місцях, де зазвичай вішали одяг. Туди поставили лавку й зробили з неї парту. Наприклад, у дев’ятому класі, який навчається в дуже маленькому кабінеті, — 16 дітей, і один з учнів сидить у кутку на додатковому стільці біля вішалки. Але це йому не заважає бути активним».

Однак разом із викликами й труднощами учасники отримали надзвичайно позитивний досвід: «Я очікував, що прийду до школи, де не підтримуватимуть ініціативи, де ніхто нічого не хотітиме. Але це зовсім не так. — поділився Дмитро Дем’яненко. У мене дуже класна школа, круті викладачі, й це насправді надихає щось робити, змінювати та покращувати». Разом із учнями вони вже запустили пластовий гурток. Дмитро проводить заняття з профорієнтації.

Як програма змінила учасників

Участь у програмі ГО «Навчай для України» важлива й для країни, й особисто для кожного з учасників. Вони не лише отримують цікавий досвід, а й іноді змінюють свої життєві плани.

Так, Олена Гаврилюк зізнається, що завдяки програмі тепер почувається впевненіше з учнями, краще їх розуміє. Дівчина переконана, що школам потрібні вчителі, які зацікавлюють дітей, дають якісну освіту й передають актуальні м’які навички.

А от Дмитро Дем’яненко завдяки участі у проєкті знайшов своє покликання: «Я б хотів продовжити кар’єру вчителя, — каже Дмитро. — Спочатку було страшно, але зараз розумію, що це моє, і я просто в захваті. Маю також плани на навчання в аспірантурі, хочу отримати ступінь доктора філософії».

Програма «Навчай для України» триває, і ми запрошуємо всіх охочих долучитися до неї. Зробити це можна вже зараз за реєстраційним посиланням.

Щоби стати учасником чи учасницею програми, потрібно враховувати три основні критерії:

• мати диплом бакалавра або магістра станом на 1 вересня того року, коли ви поїдете викладати;
• на високому рівні володіти одним зі шкільних предметів, адже в ГО «Навчай для України» дуже дбайливо ставляться до якості викладання;
• бути готовим переїхати до малої громади, аби сьогодні підтримувати наших дітей там, на місці.