Огляд Silent Hill 2 Remake. Імла, що лякає знову

SIlent Hill з тих серій, яка стала культовою два десятки років тому завдяки знаковому оригіналу, та сиквелу, який затвердив унікальність серії. На превеликий жаль, з того часу у серії не було жодної гри, яка могла б підтвердити значущість серії, у кращому випадку вони не плюндрували її спадок. Цього жовтня Konami випустила рімейк SIlent Hill 2 за який відповідала польська студія Bloober Team (Layers of Fear, Medium). Чи вийшло у такого тандему створити щось гідне оригіналу, зараз розкажемо у нашому огляді SIlent Hill 2 (Remake).

Відключайте рекламу - підтримуйте ITC!

У своїх снах…

Джеймс Сандерленд отримує лист від своєї покійної дружини Мері з проханням зустрітися з нею в «їх особливому місці» у місті Сайлент-Гілл. Збентежений, але зацікавлений несподіваним листом Джеймс прибуває до міста, яке сильно змінилося з часу їх останнього візиту, ще перед смертю Мері. Тоді вони гостювали в затишних готелях та відвідували зелені парки біля озера. Колись місто було наповнене життям, а зараз перетворилося на привид.

З рімейком погляд на місто має нову перспективу, яку ігрова індустрія отримала тільки через чотири роки після виходу оригінальної Silent Hill 2, з виходом Resident Evil 4 у 2005 році. Завдяки камері від третьої особи розробники змогли краще показати місто, його низини та висоти, що тільки додає атмосферності. Герой, а разом з ним і гравець, опиняється в епіцентрі безнадії на якого з усіх боків давить імла та холодні стіни покинутого міста.

Те, що раніше було обмеженням заліза стало основною впізнаваною візитівкою гри. В рімейку туман не такий густий, як в оригіналі, але він більш реалістичний та атмосферніший. Імла все ще розступається пере героєм, але тепер це не просто біла стіна, а дійсно туман, який має різну щільність та крізь який проглядаються ледь помітні силуети монстрів, закриті магазини та світлофори які повільно розвіюються на вітрі.

Гра моторошна, з густою, як дим, атмосферою, яка намагається проникнути в голову. Розробники оригінальної гри старалися зосередитися на психологічному аспекті гри шляхом створення гнітючої атмосфери в якій увесь час перебуває персонаж, а відтак і гравець. А рідкісні моменти спокою лише підсилювали страх того, що чекає попереду.

Якщо ви не грали в оригінальну гру, то з більш-менш сучасних аналогів можна згадати SOMA. Ця гра лякала в першу чергу своєю історією та невідворотним прийняттям того, що саме відбувається з персонажем. І цей підхід дуже близький до того, що робили в оригінальному Silent Hill 2 і що роблять Bloober Team в рімейку.

Місто проникає у свідомість та вивертає назовні усі страхи надаючи їм фізичної форми. Це стосується як самого Джеймса, так і тих нечисленних персонажів яких ми зустрічаємо впродовж нашої подорожі.

Анджела, Марія, Едді та маленька Лора, на мій погляд, стали дорослішими. Не в плані їх віку, а у підході розробників до зображення цих персонажів, та акторів які їх озвучують. В акторській грі відчувається режисура кожної сцени. Їх емоційний настрій може змінюватися швидко, при чому у деяких персонажів досить полярно, від спокійного довірливого тону до агресивних вигуків в яких відчувається погроза життю. І жодного разу я не почув награності чи не щирості в діях та словах персонажів.

Це все ще та сама історія з тими самим персонажами та їх внутрішніми демонами. Але завдяки новітнім технологіям та сучасному підходу до акторської гри сприймається вона зовсім інакше. Краще.

Вся історія акомпанована Акірою Ямаокою, який переписав увесь саундрек та збагатив його кількома новими композиціями. Ця музика досі пробирає, що сироти по шкірі. У один момент жахає, а через кілька секунд з легкістю навіює меланхолійність та смуток.

Вишенькою на торті є українська текстова локалізація. За неї відповідала українська команда UnlocTeam, тому жодних «кредитів» замість «титрів» тут нема. Перекладено абсолютно усе, що можна перекласти текстом. У тому числі назви вулиць на мапі та написи на ній. Загадки у віршованій формі також перекладені віршами зберігши свою задачу — бути підказкою для гравця. Приємно бачити, що кількість ігор з українською локалізацією щороку збільшується. Ще приємніше грати в ці ігри.

… я бачив хорошу гру…

Окрім персонажів, які часто ставлять під сумнів почуття Джеймса та благість його намірів нам зустрічаються й такі, які не люблять зайвих балачок, а одразу кидаються в намаганні вбити.

Основним знаряддям відбивання від таких почвар є труба, яка в першій третині гри замінює палицю з цвяхами. Також нам відкриються пістолет, дробовик та рушниця, але набоїв у грі значно менше аніж у середньостатистичному шутері.

Більшість ворогів я забивав палицею з причини економії, і тому, що дуже соковито вороги отримують тумаки. Тут хочеться обурено кивнути у бік PR-відділу Konami, який показував недолугі бойові кадри в перших трейлерах гри. Хоча якщо дивитися зі сторони, то відчувається боївка значно краще, ніж виглядає.

 Віддаючи перевагу ближній конфронтації я сподівався, що в майбутньому зекономлені набої мені знадобляться. Частково це виявилося правильним рішенням. Та й більшість противників не складають проблем, навіть якщо нападають парами. Хоча в клаустрофобічних кімнатах та коридорах інколи навіть базові монстри можуть добряче полоскотати нерви та змусити випустити з рушниці один-два набої, які так важко було знайти.

Монстрів у грі всього чотири види, це з урахуванням комах. З часом мені вже стало не вистачити по суті трьох базових противників, але поступово, приблизно з середини гри розробники наділяють противників додатковими здібностями. Лежача фігура починає вибухати кислотою, а медсестри отримують ріжучу зброю та поводяться агресивніше. Найбільш помітних змін зазнають Манекени, але не псуватиму вам цей досвід відкриття.

Компенсують малу кількість противників їх вміннями та вмілою режисурою окремих моментів. До прикладу, Манекени полюбляють причаїтися десь за вазоном чи шафою та зненацька напасти коли ми пройдемо повз не помітивши смертельну загрозу. Медсестри під час бою можуть впасти в стазис на кілька секунд, що дає можливість заподіяти їм значної шкоди. Різні комбінації та кількості ворогів поступово все більше тримають у напрузі з кожною новою локацією.

Доповнюється картина мізансценами. Коли противник навмисне пробігає перед світлом ліхтарика чи стоїть у прожекторі світла. Та навіть коли в полі зору нікого немає, не дають розслабитися звуки які лунають нізвідки чи шум радіо, який сповіщає про наближення породження пекла.

Загалом бойова система та сутички з монстрами виконані зразково. Інколи здавалося, що розробники втратили відчуття міри у битвах і хотілося просто ходити локацією та шукати необхідні предмети. Але це можна списати на втому, бо я маратонив гру по 6-8 годин.

Проте найцікавіших ігроладним стовпом гри є загадки та пазли. Розробники перенесли їх з оригінальної гри, але й дещо нове теж придумали. Абсолютно усі загадки цікаві й помірно складні. При чому ця складність не викликає фрустрації чи бажання бігти на Youtube в пошуках рішення. Все дуже логічно, головне бути уважним та звертати увагу на підказки в записках та аудіозаписах.

Прямих вказівок, що саме потрібно робити гра не дає, але все необхідне Джеймс занотовує прямо на мапі: символи, коди доступу та інші важливі підказки. Окрім того, що це зручно, це ще й не ламає занурення і не викликає відчуття, що гра навмисне піддається. 

Мапа це взагалі окремий і дуже важливий ігроладний елемент. В кінці проходження навіть показують статистику за кількістю разів звертання до мапи. Це і журнал, і навігатор і зрештою мапа на одному екрані. При чому вона абсолютно дієгетична, а не окремий інтерфейс. Джеймс розгортає її та тримає в руках як ми тримаємо карту в реальному житті. При цьому гра не зупиняється, тому варто вдало підбирати місця, аби звіритися з задачами та локацією.

Як і зброя та монстри, визначні місця теж повністю перенесені з оригінальної гри. І так само як у випадку з сутичками з монстрами, розробники ходять на межі адекватної дозованості локацій. Вперше я відчув, що ще трішки й гра мене втомить в лікарні Брукгевен. Автори, мабуть, теж відчували, що перебування гравця в цій локації занадто довге, але й в оригіналі це була найбільше зона, яку ще й важко порізати так, що б не викинути важливі сюжетні та ігроладні епізоді.

Також в якийсь момент ще трішки й починали б душити замкнуті простори та коричневі коридори. Але дуже вчасно нас випускають назовні подихати імлистим повітрям на повні легені.

Ймовірніше це недолік жанру. Важко довготривалий час грати у гру, яка давить своєю атмосферою, музикою та загальним настроєм майже втраченої надії. Але загальний ігроладний колообіг «боївка-пазли-дослідження» в Silent Hill 2 збалансований добре. Як правило у грі відсутні довгі перебіжки без боївки, чи заскладні пазли які потребують годинної дисертації для їх розв’язання.

… яка лякає, але інакше

Як і в майже у будь-якій сучасній грі, особливо зробленій на Unreal Engine 5 найбільше запитань та страху викликає технічний стан гри. Принаймні на PS5 я можу назвати його задовільним, чи навіть хорошим з певними обмовками. FPS має незначні просідання в обох режимах графіки, але лише в окремі моменти з великою кількістю ефектів на екрані. 

Більшу частину гри я проходив в режимі Продуктивності та з візуальних проблем одразу впадало в око тільки артефакти апскейлингу у відображеннях в калюжах чи блискучих поверхнях, особливо при русі. В закритих приміщеннях таких проблем не було. Але потрібно зважати, що в цьому режимі також робота з освітленням стає простішою.

З інших технічних проблем у мене були лише трясіння камери. Якщо зупинитися у тісному приміщенні біля дверей й підкрутити камеру до певного кута, то велика ймовірність, що вона скакатиме як навіжена. Інші баги чи глічі мені не зустрічалися. Тож загалом можна сказати, що гра досить добре відшліфована, хоч і не ідеально.

Хочеться радіти за серію. Нарешті, за дуже багато років фанати отримали гру, за яку не соромно, а нові гравці — чудову нагоду познайомитися із серією та зрозуміти за що її люблять тисячі фанатів по усьому світу. З іншого боку стає трохи сумно, що найкраще, що трапилося із Silent Hill за останні 15-20 років, це не нове слово для серії, а переказ старого.