Серіали. Телемарафон... Біль. Дивовижні відкриття Антоніни на першому дні Kyiv Media Week

Розповім вам усе по порядку. KMW завжди був для вашої Антоніни справжнім святом. Ще молодою та захопленою життям і професійними перспективами кізонькою вона бігла на цю подію, щоби послухати дорослих, серйозних людей, які поважно розповідали гостям про всіляке. 

Щоправда, у певний момент я почала задумуватися, а чи іноді не говорять наші з вами високочолі професіонали якоїсь дурниці? Бо складалося враження, що спікери розповідають про щось одне, а вмикаючи тєлєк, бачиш щось інше. Тому у вашої нещасної Антоніни на цих заходах з’являлося відчуття легкої шизофренії. 

Ось на сцені сидять люди, які хваляться тим, що випустили у світ десятки неймовірних проєктів, які мають такі красиві долі й рейтинги та несуть глядачам радість та розумну думку. Адже ми, кажуть вони, професіонали, яких мало. Тому пропонуємо нашим глядачам найкращіше з надзвичайного. При цьому не забувають нахвалювати і конкурентів, говорячи їм: «І ви теж великі молодці, друзі!». 

А потім приходиш додому, вмикаєш телевізор і розумієш, що все це фанфаронство було про ось цей черговий серіал, у якому дівчина кидається під машину бізнесмену і виходить за нього заміж. 

Але ж стривайте, думала я. Ну ці ж усі люди явно не дурні, а дуже навіть навпаки. Ось, графіки навіть якісь показують, про цифри говорять, оперують словами «майндсети», «ориджиналс» і «тритмент». А якщо людина розуміє значення всіх цих термінів і вправно ними жонглює, то чи можна хоч на краплю засумніватися в її словах? 

У своїх виступах як на KMW, так і на менш масштабних медійних подіях деякі професіонали не раз проявляли як недалекоглядність, так і відсутність патріотизму, ба навіть нерозуміння своєї ж аудиторії. Дивно, чому? Бо майже щоразу телевізійники хизуються показниками дивлення і водночас нарікають на хиби системи вимірювання. 

Ми чули і про відмову полишати російський ринок вже під час війни, бо все виробництво загнеться. Чули про те, що мелодрами не варто знімати українською, бо українська — для комедій. Усе це були бздури, про що поважним людям і говорила схвильована та обурена громадськість. Але прозріння відбулося лише у 2022 році. Що ж, краще пізно, ніж ніколи. 

Я, звісно, досі люблю KMW, бо за час події дізнаєшся багато цікавого, але спікерів таки слухаю з великим скепсисом. Нині вони всі до одного патріотичні і до «тритменту-девеломпенту» вже обов’язково додають «Слава Україні!». Проте нахвалюють себе та інших усе так само. Тому існує ось цей світ та інший, у якому люди огидливо кажуть: «Фу, у мене немає вдома телевізора». А актори та акторки у приватних розмовах нарікають, що їм соромно за те, в чому вони знімаються.  

Антоніна хотіла б закликати колег не боятися вилазити з теплого ліжечка, бо, як на мене, у телевізійній галузі є стільки проблем, що непогано було б їх обговорити у більш критичному форматі. Воно, може, не так приємно, але точно корисніше. Так, як це відбувається під час особистого спілкування, в якому баги виробництва проговорюються більш радикально. Приміром, сценаристи роками бідкаються, що їм мало платять і ставлять дико короткі дедлайни. 

А канальні редактори, замість добре організувати роботу авторів, лізуть з креативом, який потім виливається в серіальні сюжетні лінії, які незрозуміло як з’являються і незрозуміло куди зникають. І це при тому, що гарна, продумана історія — дуже важлива штука для серіалів. Одна з моїх найяскравіших згадок про минулі KMW — виступ ізраїльської, здається, шоуранерки, яка розповідала, як саме тамтешня індустрія досягла висот. 

Вона казала, що грошей вони мають небагато, тому вирішили робити ставки на розробку міцних сценаріїв. І в такий спосіб з’явилися проєкти, «біблії» яких почали купувати у всьому світі та знімати свої адаптації. Приміром, хітову «Батьківщину». Тоді наші виробники змахували сльозу і питали в космос: а чому ж у нас не зробити так само? 

Забігаючи наперед, під час другого дня конференції продюсер та військовослужбовець Володимир Яценко сказав, що розробляти хороші історії критично важливо. Хотілося б цю тему розширити, присвятити одну з панелей і розібратися, а чому ж цих історій так мало. Особливо в серіальному виробництві.    

Але це я щось сильно розмріялася. Давайте ж розповім вам про перший день. Всього потроху, бо більш ґрунтовно про різні дискусії напишуть мої колеги з «Детектора медіа». 

Наша Наталія Данькова якраз у процесі написання

Отже, приїжджаю я в Unit city, де подія і відбувається. Серед усієї цієї краси офісного містечка знаходжу потрібний корпус і забігаю. Забігаю, бо запізнююся. На хвилинку все ж затримуюся біля плазми, на якій показують нові проєкти «Плюсів» і «Старлайту». Це анонси «Клубу 1%» з Тімуром Мірошниченком, серіалу «Батя» (неймінг — вогонь), «України сьогодні» (не вогонь, а вже багаття), «Сліпої», «Супермами», «Голови» та всього, що ваша Антоніна справно має задоволення дивиться. 

У ці хвилини вже має закінчуватися панель «Розмова з лідерами медіабізнесу: виклики сьогодення, стратегії розвитку, нові колаборації». Але ні, виявляється, організатори теж трішечки запізнилися, і я встигла послухати. Людей, до речі, тьма — довелося стояти. Ну і дізнатися сумну новину — ніяких ориджиналсів (тобто проєктів, які нашим виробникам замовить умовний Netflix) у найближчій перспективі нам не бачити. 

Спікери кажуть, що іноземці не хочуть нині ризикувати вкладати гроші в наші проєкти. Хіба іміджево, так би мовити, з жалості. Але нам так не треба, нам треба серйозно. І тут знову про різні бульбашки. В іншій теж обговорюють можливість знімати такі серіали для великих світових платформ, але часто доходять висновку, що справді високий рівень далеко не всі виробники зможуть потягнути.

Щоправда, Вікторія Ярмощук з Film.ua Group таки каже, що про закордонні ринки треба думати, і обіцяє наступного року вже про щось звітувати. 

На наступній панелі модераторка, управляюча партнерка Kwendi Media Consulting Світлана Калініна нагадує всім, щоб донатили гроші, ось к’юаркод. Бо зараз усього 17 тисяч із 300. Дехто з гостей, до речі, з Печерська приїхали, але найбільший на середину дня донат зробив синхронний перекладач. Про що було оголошено зі сцени. 

Так ось, на панелі про продаж телереклами очільник компанії Ocean Media Plus Андрій Партика поскаржився, що показники вимірюються лише в містах 50+ (ідеться про населення). Мене це теж завжди цікавило, бо я з міста 50–. Так ось, пан Андрій називає це так: «Забагато чорних ящиків на ринку, які не можна порівнювати». 

Гендиректорка ОMD Optimum Media Оксана Журовіч каже: «Всі телегрупи виробляють класний контент». Ой, пані Оксано, пані Оксано... Подивіться ввечері «Мольфара» та «Сліпу», і нехай вас береже бог. 

Щодо знеструмлень і продажу реклами. Мені здалося, що спікери досить легко ставляться до цього питання. Ну бо адаптуємося, чого там. А якщо глядачі не подивляться якийсь продукт у певний час, то подивляться у повторі. Апокаліптичних сценаріїв панове не очікують. 

Ага, починають же говорити про «Холостяка». Оголосили, що прем’єра буде 1 листопада. Просять підняти руки, хто дивитиметься. Антоніна думала, що буде ліс рук — ну хіт же анонсують! Соціально вагомий контент і популярне шоу одночасно. Але ні, лісу не було. Невже телевізійники не хочуть дивитися телешоу? Ніколи такого не було. 

Після цієї розмови виходжу в хол посидіти на диванчику. Підходить кінознавиця Оксана Волошенюк і каже, що в шоці він усіх цих «тритментів». А вже на фуршеті розповідає, як їздила на Запорізький кінофестиваль, а там у кулуарах мій і ваш улюблений голова правління Одеської кіностудії Андрій Осіпов розповідав, що в Олександра Довженка та Юрія Яновського був роман! І він навіть хоче про це щось знімати. Ух, сподіваюся, це правда. Бо мені одногопродовження «Пригод Електроніка» замало. 

Бачу Лук’яна Галкіна, кінокритика та головного із соціально вагомого контенту на Суспільному. Він прийшов на панель про цей самий соціально вагомий контент, яка відбудеться вже за кілька хвилин.

Але ми обговорюємо премію «Кіноколо», на якій обоє голосуємо за українські стрічки. Констатували одне: розмов про обіцяне погіршення ситуації з ігровими авторським стрічками побільшало, отже, воно (пАгіршення), можливо, вже настало. А воно обіцяне, нагадаю, через криворуку роботу нинішнього Держкіно. Хоча в другій частині свого репортажу розповім, що дехто бачить у цьому навіть профіт. 

Але ось повз мене проходить ШЕФИНЯ — Наталія Лигачова. Радісно кричу: «Наталя Львівна! Наталя Львівна!». Чим привертаю зайву увагу, а мені воно геть не треба. Зрештою, шефредакторка «Детектора медіа» мене таки бачить, починає показувати, з ким встигла зробити фото, і дає коротку консультацію по персоналіях.

 Заступниця директора USAID в Україні Теодора Делл та шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова 

Вже разом ми заходимо до зали і жаліємося на те, що дме! А все тому, що організаторам для гостей жодних кондиціонерів не шкода. І тут даремно — у мене ще звечора розколювалася голова, бо різка зміна погоди для вашої авторки вже стала випробуванням не гіршим, ніж перегляди серіалів. 

Дме чи ні, а про соціально важливий контент слухати треба. І ось одразу думка, яку я гаряче підтримую. Просять не зображати росіян уже геть тупаками, а наших — супергероїчними і пластиковими. 

Катерина Осадча розказує про свій проєкт — серіал «Зниклі», який розповідатиме про зниклих безвісти під час війни українців. Кожен епізод зніматимуть різні режисери та режисерки. Приміром, Ірина Цілик, Іван Уривський чи Наталка Ворожбит. Осадча обіцяє масовий, утім якісний проєкт, і поки Антоніна охоче вірить. Катерина мені бачиться людиною з хорошим смаком та намірами.

Каже, що соціально важливий контент — це не лише про хороше дивлення, такі проєкти повинні провокувати дискусії та приводити до вирішення проблем. «Зниклих» робитиме з подружками з Film.ua, конкретно — з Анною Єлісєєвою. Компанія дуже добре працює з комерційним кіно, але щодо їхньої роботи з чимось більш інтелектуальним у кінотусовки є скепсис. Ось зараз люди за Антоніо Лукіча страшно переживають. Але Антоніна вірить в людей та їхні можливості. 

Ага, тут швиденько зазначу одну штучку, яка дуже відрізняє телевізійну (та кіношну комерційну) тусовку від кіношної артової. Перші називають ігрові стрічки «художніми». Різницю пояснює продюсерка Лєра Сочивець. 

А далі Антоніна почула хіт! 

Модераторка і ведуча телемарафону (слот СТБ) Яна Брензей починає говорити про те, що от люди жаліються на цей самий марафон, бо він не показує правди про війну. А правду, каже вона, глядачі не дивляться. Інший спікер (капітан ЗСУ та продюсер-консультант Film.ua Group Олександр Веремієнко) одразу підхоплює і питає в зали: «Хто хоче дивитися правду?».

Руки піднімають майже всі. Невдобно. Але Яна пояснює цю прикру несподіванку: «Це соціально прийнятна реакція». А потім додає, що люди, може, думають, що хочуть знати правду про війну, але на увазі мають щось інше. Ох, не чекала від Брензей такої підстави. Телек — ясно, там своїх глядачів постійно не вважають за людей. Але як же всі ці просвітницькі етери на ютуб-каналі «Палає»? Після цієї панелі я намилилася пошукати Яну на фуршеті і поуточнювати, чи не почулося мені. І заразом дізнатися, чи сама вона і всі колеги з телемарафону так само хочуть жити в ілюзіях. Але, на жаль, не знайшла. Мабуть, вона поїхала працювати, а не оце, як я, шаритися між капучино та канапками. 

До речі, ситуація вийшла дуже показовою. Як стосовно нерозуміння багатьма телевізійниками бажань і потреб авдиторії, а також можливості критично оцінити свою роботу і помилки. Ось вам, до речі, свіжий допис Олега Сенцова на цю тему. 

Також нагадаю, що відносно недавно наш інший колега і військовий Павло Казарін розійшовся цілою колонкою про те, що медіа дико викривлюють роботу військових і тим самим погіршують процес мобілізації. 

Ой, цікавинку ледь не забула. Директор теле- і кіноконтенту TCA-USAID Олександр Клейменов запропонував, нарешті, подати на фінансування кіно чи серіал «Історія українського срачу». І висловив здивування, що ніхто досі цього не зробив. А й правда — дивно. Можливо, таке дослідження покаже щось цікаве та несподіване. Приміром, що українські срачі, зокрема і в соцмережах, — не така вже й наша неймовірна особливість, бо люди сруться тупо скрізь. Ось навіть ми недавно писали про реакцію фанів Linkin Park на нову вокалістку.Там неслося таке саме, як і в нас із Клавдією Петрівною.

Далі був фуршет. І скринінг (звикайте до іноземних слів, панове, у нас так заведено) першої серії серіалу «Батьківський комітет», який у листопаді обіцяють показати на «Плюсах». Одночасно. Тобто, високоповажному панству, яке так постійно розхвалює українські серіали, пропонують вибір: серіал чи млинці. Ану вгадайте, що обрала більшість? Був ще варіант зробити показ о 19:00, після всіх панелей, але організатори вирішили, що ніхто тим паче не лишиться, бо всі потомляться. 

Але ваша авторка — не така. Боячись проґавити шедевр, вона швидко хапає якусь кругляшку з корицею та біжить дивитися, таки пропустивши початок. Серіал розповідає про викрадення дітей росіянами і про те, яким цей процес був і лишається складним. Додивитися до кінця теж не дали — через загальне запізнення треба було починати нову дискусію. Тому додивлюся за місяць. Передчуття, в принципі, непогані. 

 Починається дискусія «Трансформація розважальних шоу в час війни». Модератор — засновник компанії Friends Production  Олексій Гончаренко — одразу заявляє, що ці шоу — його біль і щастя.

Ой, як я вас розумію. І запитує у спікерок, а чого ж хоче їхня ЦА. Мене як Антоніну (так, нагадаю, свою ЦА називають на «Плюсах») дуже цікавила відповідь генпродюсерки «1+1 Україна» Ольги Захарової. Можливо, я хочу чогось нового і зараз про це дізнаюся. Проте ні. Але дещо приголомшливе для себе я дізналася від колеги пані Ольги вже на другий день. Чекайте розповідь у другій частині репортажу. 

А поки слово бере в. о. директорки Нового каналу Ірина Ваховська. Каже, що з початком повномасштабної війни стали думати про те, який контент потрібен глядачам, і в результаті запустили серіали «Зв’язок» і «Голова». Зі свого боку скажу, що проєкти справді непогані. Про «Голову» взагалі написала ванільний огляд, бо неабияк здивувалася такому рівню. Успіх же «Зв’язку» Ірина пояснює тим, що в ньому герої переживають ті самі події та емоції, що й глядачі. 

Ольга Захарова каже, що їхня глядачка хоче дивитися щось хороше на екрані смартфона, зокрема під час тривог. 

Гончаренко згадує, що раніше квізшоу (вікторини) навіть закуповувати не хотіли, бо глядачі не дивилися. А зараз, здається, тільки їх і дивляться. Захарова пояснює, що глядачі, коли вгадують правильну відповідь, отримують дофамін, якого нині не вистачає. 

Але Олексій хоче пушити розмову в бік експериментів: «Не квізом єдиним. Дівчата, давайте щось народимо!». І тут я його знову розумію. Наше консервативне телебачення постійно хочеться стимулювати робити щось нове, несподіване, але я вже втратила надію. І Ольга, і Ірина кажуть, що світові тренди — не для України, бо в них щось одне, а в нас щось інше. Ну, не знаю. Світові хіти «Бріджертони» та «Емілі в Парижі» в нас так само бурхливо обговорюють і активно дивляться. 

І одразу забіжу наперед. На наступній панелі говорили про світові тренди в серіалах і назвали такі теми як «історії з минулого», «про молодь» і «про сім’ю». Мені здається, що в нас це так само працювало б. Я вже разів десять чула припущення, що якби стрічку Тараса Томенка «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» адаптувати в мінісеріал, вийшов би хіт. Зважаючи на активне зацікавлення українців цим періодом, цілком можна взятися за такий експеримент. Ціни б такому серіалу не було. 

Не кажу вже про активне зацікавлення шістдесятниками та музикою 70–80-х. Документальна стрічка «Яремчук: Незрівнянний світ краси» стала найкасовішою у своєму сегменті. Зрештою, в наступній дискусії на KMW ми дізнаємося, що «Плюси» готують проєкт про художницю Аллу Горську. 

«Історії про молодь» — теж цілком наша історія. Точніше, має стати нашою, бо зараз просто біда з контентом для молоді та підлітків. Його практично немає, натомість є грандіозні бідкання з приводу того, яким популярним у нас став російський серіал про «чушпанів». Настільки, що аж це слово стало популярним. 

Але повернімося до обговорень розважального контенту. Ольга Захарова каже: «Є два типи емоцій: ностальгія (як було до повномасштабної війни) та бажання чогось нового. І тут телевізійники обережні».

«Не вбивайте надію!» — благає Олексій Гончаренко. 

Ольга каже, що нове можливе, але в невеликих форматах чи в диджиталі. І пропонує подавати свої проєкти до них на конкурси. 

Ну і коротко розповім про панель «Українські серіали для локального та міжнародного ринків». Модераторка, генпродюсерка «Ми — Україна+» Наталія Стрибук, питає в товариства,  чи лишиться в етерах така ж кількість серіалів. Товариство відповідає, що так. 

Далі Наталія розповідає, що повномасштабна війна принесла нам суттєве зменшення популярності мелодрам. Бо глядачкам зараз уже не хочеться дивитися на любовні драми (в житті вистачає), вони погано працюють у повторах, і треба шукати нові підходи. Натомість ще популярнішими стали процедурали. Для вже знервованих цими термінами нетелевізійників — серіали, в яких ідеться про перипетії людей певної професії. «Жіночий лікар» — процедурна драма. 

Директор телевізійного бізнесу «Плюсів» Максим Кривицький погоджується. Додаючи, що цей формат зручніший і для монетизації. А коли розмова заходить про докудрами, обіцяє, що вони з колегами ось-ось готують нову. Швиденько пояснюю людям, які не в курсі цього кошмару. Докудрами на нашому телебаченні — це найстрашніше, що є. Це, приміром, «Сліпа» чи «Мольфар». Зазвичай це знімають дуже дешево (ще дешевше, ніж інші серіали), і на екрані коїться справжнє пекельце: від акторської гри до сюжетних поворотів. 

Включається директор PRO TV Віктор Приходько. Він взагалі був найменш активним і явно найбільш скептичним до всього цього захвату. Каже, що коли в авдиторії дохід менше середнього, то яка може бути реклама? Ото і маєте «Мольфара». Пан Віктор на цих словах розводить руками і перепрошує. Але додає, що далі підуть «Мама Мольфара», «Внучка Мольфара» і «Донька Мольфара». 

Господи, пане Вікторе, майте бога в серці, не підказуйте! Але пан Віктор більше особливо і не говорив. А шкода. Я от на початку тексту жалілася, що бракує мені гостроти, а тут такий потенціал був. 

Ірина Костюк, щоправда, теж радує. Каже, що вони готують ориджинал з українською  ОTT-платформою. «Людоньки!» — думаю я. Але Ірина твердить, що колега Вікторія Ярмощук їй заборонила про це говорити. 

А ще вона розповідає про невдалий захід на польський ринок. Мовляв, сам же бог велів туди податися, щоб робити спільні проєкти. Логічно. Film.ua і подалися, з черговими «Скаженими сусідами». Ірина розповідає, що від ідеї всі були в захваті. Та коли почули, як дешево, амбітно та якісно компанія може знімати, — злякалися і передумали пускати таку потужну команду на свій ринок. 

Ось така сумна історія. Але свого часу нашу «Кріпосну» не просто пустили, а негайно другий сезон попросили. Бо рейтинги були ого-го. Але, можливо, це другоє. Що там ваша Антоніна розуміє в серйозних речах. 

А під кінець Ірина Костюк мене ще добила фразою, що українські виробники роблять настільки крутий контент, що аж розбестили глядачів. Каже, що в Польщі — набагато гірше. Що ж, дописую ці рядочки і піду подивлюся тамтешнє телебачення. Можливо, їхній країні теж потрібна своя Антоніна. 

Фото: Kyiv Media Week