Колаборанти, «ждуни», «ватники». Анамнез хвороби та перспективи лікування

Якої соціальної теми всерйоз не торкнися — всі болючі.

«Всерйоз» — це коли питання розглядається не з погляду пропаганди. В пропаганді все барвисто й гарно, як у дитячому калейдоскопі. Виглядає чарівно, але фактично це лише картонна трубка, дешеві дзеркальця й різнокольорове скляне сміття.

Всерйоз — це коли питання ставиться в контекст взаємопов’язаних явищ і часу, впродовж якого проблема виникла й розвивалася. Тоді екзальтація розвіюється. Тоді постає вибір між «приємно», «корисно» й «краще б цього не знати».

Поговорімо про колаборанство, фізичну й духовну співпрацю з окупантами. Погляньмо, що тут до чого.

Приблизно 75 року н. е. Йосип Флавій написав рідною арамейською (Гугл чомусь норовить виправити на «російською») мовою твір «Юдейська війна», який описує події юдейського повстання проти Риму, зокрема руйнування Єрусалима 70 року н. е. Автор був не просто активним учасником і очевидцем описаних подій. Правитель Галілеї, воєначальник зазнав поразки від римського війська через внутрішні чвари в середовищі юдеїв і власні стратегічні прорахунки в обороні.

Після цього він став махровим колаборантом, як би ми зараз сказали (хоча так вважав і його сучасник Юст Тіверіадський, називаючи його ще й провокатором), перекладачем у командувача римської армії Веспасіана. Його поради допомогли Веспасіану згодом стати імператором Риму.

Основні причини, чому Йосип Флавій вирішив перейти на бік римлян, за його власними словами, такі:

1. Флавій стверджував, що отримав знаки від Бога, які свідчили про те, що римляни призначені для покарання юдеїв за їхні гріхи.
2. Після поразки в Галілеї він усвідомив силу римського війська й прагнув зберегти своє життя, пропонуючи послуги Веспасіану.
3. Він вважав, що його роль колишнього впливового високопосадовця важлива для окупованої юдейської спільноти, і сподівався допомогти співвітчизникам посередництвом між ними та римлянами.

Тобто ми тут бачимо досить стандартний набір колаборантських самовиправдань, такий собі «стокгольмський синдром». Ідеологічне перевзування як перекидання відповідальності на вищі сили для підвищення самооцінки.

За цим іде дезертирство, СЗЧ як домінуючий прояв інстинкту самозбереження.

Тут є суперечність між домінантами: то що головне, інстинкт чи вищі сили? Але для такого типу колабораціоністів шизоїдна поведінка є нормативною.

І нарешті (перекидаючи місточок у наш час) виринає тема «братських народів», «какая разніца», «подивитися в очі…», набір популістських штампів, призначених для того, щоб уникнути відповідальності перед судом історії.

Бо ж якщо правильно їх підібрати, то суд історії теж цілком можна корумпувати.

Тут саме час розділити дієву усвідомлену колаборацію, яке передбачає жорстку кримінальну відповідальність (хотілося б, але справедливості тут як не було, так і не буде), і лояльність до ідеології та дій окупанта, яка не конче передбачає ініціативність у сприянні.

Деталізація рівнів відповідальності та процедур притягнення — це справа юристів і концепції так званого перехідного правосуддя.

Побіжно згадаю, що абсолютна більшість європейців під нацистською окупацією різнилася між собою лише рівнями лояльності до окупанта. А після поразки Третього Рейху наввипередки кинулася виписувати собі політичні та персональні «убедешки» в національних рухах Опору. І прожогом відмазувати нацистів, на яких працювала. Тому виникали й діяли такі організації самосуду, як єврейська «Накам» («Помста»).

Сучасна політична міфологія в її народній версії таврує мешканців сходу України як «ватників», «ждунів». Ця стигма тягнеться ще з 2014 року й має глибоку історію десятиліть успішних інформаційних операцій Росії на цій території.

Свідома проукраїнська меншість давно звідти виїхала. І, як на мене, зараз найлютіший український націоналіст (не у Фейсбуці, а зі зброєю в руках) — це розлючений на кацапів східняк. Можна було б тут поговорити про їхню мову спілкування, але вони ріжуть потвор мовчки.

Тепер про міграційну динаміку та ВПО. Мільйони людей покинули свої домівки, й політична географія часів АТО втратила сенс. Але ще залишається в масовій свідомості, як світло згаслої зірки.

Натомість динамічніший український елемент успішно інфільтрувався в основні міста й містечка заходу та центру України, не кажучи вже про Київ. І антиукраїнський теж.

Тобто люди з прихованою (або не дуже) проросійською орієнтацією досить рівномірно розподілені по Україні. Про що нам періодично звітує Служба безпеки України, повідомляючи про затримання підпалювачів військових авто, завербованих через Телеграм. Можливо, ми колись дізнаємося про реальну кількість і якість усієї затриманої агентури, й вона нас дуже здивує, якщо доживемо.

Зараз нам показують бабусь із Вугледара, які зустрічають окупантів і голосять: «Як ми на вас чекали! Як ми втомилися від сволоти!». Й у нас у голові — відразу демографічне кліше, стереотип.

У нього ніяк не вписується молодь 19–30 років, народжена й вихована в незалежній Україні, якій абсолютно «по барабану» офіційна ідеологія, і яка водночас настільки тупа, щоб повестися на обіцянку «легких грошей» від кацапів із Телеграму. Тому що все, що вона бачить довкола, — бабло завжди перемагає.

Особливо в середовищі тих, хто юродствує про українські цінності, крадучи двома поколіннями в чотири руки.

Дехто з них — ВПО, дехто — місцеві. Прямої кореляції з місцем народження нема. От їхні батьки, ймовірно, такі, як описано нижче.

Є ще такий цікавий російськомовний сегмент ВПО, які кажуть, що вони і за Україну, і за Росію. А війну розв’язали Путін і рептилоїди, тому в крані води нема. У людей зруйновані помешкання, самі зазнали поранень, але «прічом тут Росія».

Щоб реальність масштабів і демографії колаборантства вписалася в світлі голови активістів соцмереж, треба для початку визнати тридцятирічну оперетковість офіційної культурної політики, яловість і відвертий саботаж національної ідеології у сфері середньої та вищої освіти.

Фактично все дієве, що відбулося в цій сфері, — це заслуга громадянського суспільства. З усіма збитками культурницького аматорства й чеснотами самопожертви.

В екзистенційному питанні «Чому з одного коріння виростають люди, лояльні до Росії?» є системна помилка, й тому воно переходить у розряд «вічних питань».

Але якщо ми приймемо той очевидний факт, що одне в нас тільки «поле», тобто територія, й такий-сякий, але конституційний лад, то стає зрозумілим, що на полі, особливо якщо його занедбують, може рости чортзна-що із найрізноманітнішим корінням.

Базова матриця соціального становлення — це родина й те, що в ній говориться. Ці тексти й відповідні вчинки дорослих формують патерни поведінки. Далі йде вторинна соціалізація, коло спілкування, яке однаково відштовхується від родинних налаштувань. У тих регіонах, де є спадкова передача національних цінностей від покоління до покоління, жодна ворожа пропаганда не буде ефективною.

Винятком є нащадки окупантів попередньої російської інвазії, діти колаборантів попереднього комуністичного режиму, які органічно вписалися в нинішній.

Тепер про сучасну сегментацію настроїв. Цифр і посилань не буде — може, після перемоги. Найлояльнішим до української ідеології на окупованих територіях є населення Криму, звісно, за винятком «понаєхів». Там ефект «прозріння» серед колишніх прихильників «родной гавані» досить вагомий.

Території, окуповані з початком повномасштабки, чітко виявили огидну поведінку вчительського та чиновницького корпусу. Деякі з них «перевзувалися» вже двічі, проводили референдуми в ОРДЛО, потім каялися, потім каялися вже перед кацапами. Сільське та містечкове населення принишкло й заніміло, їм би вижити фізично.

Території, захоплені Росією 2014 року, генерують виключно проросійську орієнтацію. Там, либонь, є якесь підпілля й дисиденти духу, але третій рік однорідного інформаційного тиску спричиняє незворотні зміни в прошивці поведінкових патернів. Діти там узагалі виростають москалями. Не новина, згадайте історію яничарства.

Моя єретична гіпотеза полягає в тому, що на територію незалежної України за десять років війни перемістилося загалом значно більше симпатиків Росії, ніж залишилося на окупованих територіях.

Аргументи щодо цього такі.

По-перше, ми дуже недооцінюємо кількість агентури високого рівня, яку Росія за кілька десятиріч завела на дуже серйозні посади в українському істеблішменті. Кожен, хто цікавиться історією розвідок, знає, що таке траплялося в багатьох країнах, значно потужніших і стабільніших, ніж наша.

Під словом «ми» я в цьому випадку розумію малокомпетентну, але дуже емоційну суспільну думку. Однак робота ведеться, хоч і без очікуваних публічних затримань і вироків. Краще пізно, ніж ніколи.

По-друге, презумпція невинуватості каже нам, що доки суд не визнав людину злочинцем, претензій до неї бути не може. І, відповідно, верзти вона може майже що завгодно, бо в нас свобода слова й демократія. Якщо вам у цьому місці стало прикро, подивіться на шабаш російської пропаганди в Євросоюзі, куди ми прагнемо вступити.

По-третє, електоральна вага голосів різних «ватників» є досить значущою, бо «какая разніца», чий голос, а вибори однаково колись будуть. Тому політики їх ніжно цілуватимуть в усі соціально чутливі місця, щоб ненароком не втратити електоральну перевагу. Воно їм може ніяк не допомогти, та це вже геть інша історія.

По-четверте, український культурний продукт є конкурентоспроможним лише в сегменті тих людей, яких і так не треба ні в чому переконувати. Можна до кожного ОСББ доточити словосполучення «...і стратегічних комунікацій», говорити вченим англомовним суржиком і в кожному реченні згадувати слово «наратив», але політичний порнхаб завжди буде цікавішим.

Чому люди без роду-племені, як раніше казали, легше приймають моделі поведінки й ідеологічні установки окупантів?

Психолог Філіп Зімбардо після Стенфордського тюремного експерименту (1971) зробив кілька важливих висновків.

1. Вплив соціального контексту. Звичайні люди можуть проявляти агресію й жорстокість, коли їх ставлять у ситуації з ієрархією влади, де вони займають водночас і підлегле, й панівне місце.
2. Ідентифікація з ролями. Відчуття власної реальної влади, яку дає або обіцяє сильна сторона, надає можливість зробити безсилими інших для підвищення самооцінки. Зло лякає й водночас заворожує.

Інший психолог, Стенлі Мілгрем, відомий своїм експериментом зі слухняності (1962), наголошував, що звичайні люди можуть виконувати жорстокі накази, якщо отримують їх від авторитетів. Він вважав, що в будь-якому містечку можна знайти людей, готових стати наглядачами концтабору, оскільки соціальний тиск і авторитет можуть спонукати їх до жорстокої поведінки.

Війна дефрагментує українське суспільство. За якими лініями воно складеться заново, зараз важко сказати напевне. Але беззаперечним є одне — попередніх налаштувань більше не буде.

А домінуватиме реалізація запиту на справедливість, оскільки довіра до сили українського закону, м’яко кажучи, є не надто великою. Тут для колаборантів погані новини, бо рівень соціальної терпимості зменшився до критичного мінімуму.

Гарна новина в тому, що поверхневі соціальні налаштування, або атитюди, досить легко змінити за наявності хоча б одного з двох чинників — очікування нагороди й страху покарання. Пріоритетність нагороди за українізацію є досить сумнівною, а от страх покарання — цілком реальний мотив.

Якщо вже зараз починати боятися, то можна досить безкровно вийти на етап посттравматичного зростання. І це найгуманніше, що можна їм запропонувати.