Альона Яцина, «Кордон. Медіа» з Сум: «Те, що ми вижили за перший рік повномасштабки, — це здебільшого фарт»

Альона Яцина — воєнна кореспондентка та співзасновниця медіа про Сумщину «Кордон. Медіа», яке запустили у 2023 році. Журналісти видання працюють на лінії фронту, у місцях прильотів, у зоні бойових дій. Команда медіа налічує 24 співробітники, які працюють не лише в Україні. Але кістяк команди складають саме воєнкори. «Це універсальні люди-кіборги, яких ми вчимо всього: вони вміють фотографувати, знімати, робити відео на телефон, водити автівку, надавати медичну допомогу, розрізняють різні види зброї тощо», — розповідала Альона на недавньому конгресі регіональних медіа.

Усі чотири співзасновники «Кордон медіа» — воєнні кореспонденти. «Ми часто потрапляємо під обстріли. Чому ми ще живі? Дякувати вищим силам. Ми себе натренували», — так Альона розповідає про свою роботу.

Про те, як видання з Сум шукало в команду журналістів, готових працювати у зоні бойових дій, про специфіку роботи, страхування, психологічну безпеку, захист, алгоритми дій на випадок окупації Сумської області та навіть «протоколи смерті» в інтерв’ю «Детектор медіа» розказала Альона Яцина.

— Альоно, ви розказували, що маєте досить різнорідну команду: юрист, бровистка, стюардеса, колишній в’язень, психолог тощо. Як ви знайшли у свою команду людей?

— Є така річ як соціальний капітал, і він у нас, співзасновників «Кордону. Медіа», багатий. Я точно знала, кого я хочу взяти у свою команду. Комунікаційницею у нас працює сумська блогерка. Ми забрали класну дата-журналістку з Польщі. Ще одну дівчину забрали з Чехії й вона працює у нас воєнкоркою-СММницею. Я розуміла, що мені потрібна операційна команда. Бо один журналіст у редакції коштує дуже дорого. Якщо це воєнкор — множте на 10. Операційну директорку я знайшла у кав’ярні. Вона працювала заступницею директора в ІТ-компанії, ми раніше щоранку пили разом каву. Потроху ми її всього навчили, цей процес онбордингу тривав три місяці, зараз вона навчається у Kyiv Media School на програмі для керівників медіа. Вона — серце нашої команди.

— Як шукали воєнкорів і чи важко знайти охочих працювати у гарячих точках?

— Усі чотири співзасновники «Кордон.Медіа» — воєнкори. Як так сталося? Війна прийшла до нас додому і нам довелося стати воєнкорами. У перший рік повномасштабки я пропрацювала на посаді радниці голови ОВА з питань комунікації та виконувала обов’язки пресофіцерки в Сумській ОВА.

Альона Яцина

— Чи була у вас підготовка до наступу?

— Нам сказали, що якщо почнеться війна, то влада перейде до військових і ми мали виконувати вказівки військових адміністрацій. Ми готувалися до загострення на сході, тому планували прийняти біженців, надавати гуманітарну допомогу. Але так вийшло, що нас перейменували й ми самі стали військовими адміністраціями. Ми вчилися на власних помилках, бо в тій ситуації не було готових рішень. Двоє співзасновників — Олеся та Саша — спершу були воєнкорами на телеканалі «Україна». Коли канал закрився, вони почали працювати на фрилансі і я залучала їх допомагати в ОВА. Єгора як фотографа ми так само залучали до поїздок на бойові позиції. Так ми стали воєнкорами. Те, що ми вижили за перший рік повномасштабки, — це здебільшого фарт, бо ми порушували дуже багато всіх правил, про існування яких на початку просто не знали.

— Скільки у вас зараз воєнкорів?

— Шестеро. Зі мною семеро. Але я вже дуже рідко виїжджаю як воєнкорка. Бо маю багато контузій і наступна може стати фатальною для можливості нормально жити й працювати, а отримати її дуже просто. Також маю проблеми після травмувань і роботи на фронті. І як каже моя команда, комусь потрібно заробляти кошти.

Щодо решти воєнкорів, у нас, наприклад, у команді є журналістка, яку ми забрали з другого курсу університету. Вона дуже хотіла у нас працювати. Пів року ми її навчали. Це домедична, тактична медицина, зброя тощо. Базова підготовка зі знання видів зброї, спілкування з військовими тощо.

Команда «Кордон. Медіа» у Донецькій області

— Скільки часу йде на підготовку воєнкора?

— Усе залежить від того, кого ми беремо. Один із наших воєнкорів — колишній інструктор з такмеду. Ми три місяці дотягували його до нашого рівня. Навчали роботи з камерою, деталям медійної роботи, активно підтягуючи до нашого рівня в цьому аспекті. Ще одним воєнкором був ветеран. Колишній штурмовик 47 бригади, який мав підстави для демобілізації. Ми його забрали у команду. Але він не зміг працювати воєнкором, бо людина, яка тривалий час працює зі зброєю, має певні поведінкові моменти, які не дозволяють їй коректно працювати без зброї у стресових ситуаціях. У бойових умовах.

— Чи часто воєнкори травмуються на виїздах?

— У нас у всіх є контузії. Різного ступеня та в різній кількості. Їх ми отримували під час виїзду на прильоти та в зону бойових дій. Навіть якщо ти в бліндажі чи окопі, а поряд є приліт, то контузія отримується дуже швидко. Одного разу я потрапила під дію хімічної зброї, в мене обпечені бронхи та верхні дихальні шляхи. Це сталося минулого літа, коли я працювала у «червоній зоні».

— Чи виправдано для журналістів працювати у «червоній зоні»?

— Так, коли переважає суспільний інтерес. Раніше «червона зона» встановлювалася на розсуд командира. Зараз це визначені території та командні пункти. Ми там уже не працюємо, бо звідти нічого не покажемо, то навіщо там бути? А раніше нам важливо було там працювати, щоб надати інформацію для жителів сіл у цій зоні. Це інформація для людей, які там залишаються, для тих, хто виїхав і хоче повернутися, для тих, у кого залишилися там рідні. На Сумщині росіяни нищать вежі, тому там постійні проблеми зі зв’язком.

— Які у вас протоколи безпеки для воєнкорів, які працюють під час прильотів або у зоні бойових дій? Ви їх формували самостійно чи використовували міжнародні зразки?

— Ми їх робили як Франкенштейна, з різних частин. У нас був власний досвід, отриманий із помилок. Окрім цього, ми зверталися до фахівців із безпеки, які багато років працюють воєнкорами у різних країнах. Консультувалися з ними, брали їхні напрацювання й адаптовували до наших реалій. Також у нашій команді є логіст із безпеки. Це людина, яка має доступ до різних військових моніторингових моментів, веде воєнкорів обраним маршрутом і вибудовує безпековий ланцюжок. Щодо протоколів, то все залежить від того, куди ми їдемо, який вид зброї там використовується, наскільки близько кордон і росіяни, чи багато там військових і цивільних. Ми аналізуємо інтенсивність обстрілів певної території. Це наша внутрішня аналітика. У нас є протокол безпеки щодо повторних прильотів, є протокол щодо оприлюднення інформації та інші.

— Імовірність отримати травми найбільша під час повторних прильотів?

— На Сумщині раніше таких випадків було небагато. І у журналістів є протоколи поведінки на такий випадок. Якщо є обстріл і неможливо спрогнозувати можливість повторного прильоту, то ми працюємо з певною обережністю, слухаємо, що летить, і намагаємося бути на зв’язку з логістом безпеки. Але зараз росіяни стали застосовувати, наприклад, «Герані», які долітають за кілька хвилин. І їх, через певні тактичні хитрощі ворога, здебільшого тільки чутно, що становить поки що певні складнощі. Ми ще не знаємо, що з цим робити, але щось придумаємо.

— Чи є у вас страхування воєнкорів?

— Є, але не завжди. Нас страхує Асоціація регіональних видавців за підтримки різних донорів. Але проблема в тому, що про випадок страхування потрібно повідомляти за 36 годин до виїзду. Але ж ми виїжджаємо, як тільки прилетіло. Які можуть бути 36 годин?

— А чи можете ви замовляти страхування кожен день, а якщо воно не потрібне, то скасовувати його?

— Ми спробували так робити. Але скасовувати страхування не можна, це виходять дуже великі суми. Також ми зараз не можемо планувати відрядження через ретельне погодження з військовими. Через Курську операцію все набагато ускладнилося. Ми можемо погоджувати відрядження — а зранку військові його скасовують. Або навпаки, дзвонять і кажуть: ви два тижні назад хотіли туди-то, виїжджайте завтра. Коли встигаємо і все йде за планом, тоді ми застраховані. Якщо ні, то вже як є. Страхування — це добре, але живий і здоровий журналіст — це набагато краще. Також дуже хотілося б мати медичне страхування для всіх працівників редакції на рік. Людина повинна мати можливість вчасно ходити до лікарів, проходити консультації, робити фокус на превентивну медицину. Бо робити це власним коштом дорого, і поки у нас немає таких зарплат, щоб ми могли це собі дозволити.

— Як працюють ваші воєнкори? Вони виїжджають почергово? Як працюють на місцях?

— Наша система трохи складніша. У кожного з воєнкорів є своя специфіка, хоча вони універсальні солдати. І кожен може все. Усі шестеро воєнкорів розбиті на групи по двоє. Між ними розподілені ролі. І ці групи по черзі на цілодобовому чергуванні. Тобто вони у місті, займаються своїми справами, але упродовж 15 хвилин за потреби мають прибути на місце прильоту. У них власні автівки, в яких лежить броня, спецодяг і заряджена техніка. Часом є можливість відправити на виїзд «лакшері групу», коли їде і фотограф, і СММниця, і оператор, і журналістка. Але такі виїзди відбуваються на відпрацювання певних тем. Наприклад, як живе громада чи певне село. Вони роблять репортажі, довгі сюжети для ютубу, а також багато супутнього матеріалу, кілька історій.

Альона Яцина

Ми часто потрапляємо під обстріли. Чому ми ще живі? Дякувати вищим силам. Ми себе натренували. Під час прильотів потрібно вчасно лягати на землю, притискатися, шукати, де можна заховатись. От я навіть коли йду Львовом, заміряю оком усі бордюри та ямки, де я могла б лягти, щоб мене менше посікло уламками. Ми бачимо, як поводяться цивільні: коли щось летить, свистить і бахкає — вони дивляться вгору. Але людина, яка стоїть, — це мішень для уламків. Ми не соромимося падати й це рятує життя.

— З шести ваших воєнкорів троє — дівчата. Чи має для вас значення стать воєнкора? Як відрізняється їхня поведінка?

— Потрібен баланс, ми намагаємося так планувати, щоб у парі воєнкорів працювали хлопець і дівчина. Важлива поведінка, реакція на стрес і безпекову ситуацію. Хлопці більш помірковані й часто дівчат у чомусь зупиняють. Психологічний склад особистості у всіх нас сімох дуже схожий. Це дає нам можливість у зоні ризику працювати адекватно. Але я би хотіла дійти до гендерного балансу в редакції загалом. Бо є багато фізичної роботи. Три мої воєнкорки важать менш як 50 кг кожна. І при всій тренованості вони не завжди витягнуть когось із важких поранених. Хлопці потрібні для евакуації, ладнання автівок, заміни колеса.

— Як ви працюєте з психологічною підтримкою? Бо людина, працюючи на адреналіні, може не відчувати, що з нею щось не те.

— У кожного з воєнкорів є власний психолог, його роботу оплачує редакція коштом грантів. Окрім цього, ми знаємо, як кожен із нас реагує на стресові ситуації. Комусь треба виговоритися, комусь помовчати, комусь ще щось. Між собою ми дуже відверті. Між нами є близькість, побратимство і ми як люди, які переживали спільний досвід, близький до смерті, можемо говорити на всі ці теми відкрито. Ми не приховуємо проблем. Після приїзду з бойового виїзду на наступний день обов’язковий вихідний. Якщо ти приїхав із бойових-бойових, то тобі перший час не рекомендується навіть виходити у місто. Чому? Бо коли ти приїжджаєш з місця, де бачив смерть, а за годину опиняєшся в місті, де люди сидять у кафешках, гуляють, то це б’є по психіці ще дужче, ніж побачене на полі бою.

Воєнкори під час зйомок наслідків російського удару

— Чи є якійсь період, коли людина може працювати воєнкором? Це два-три роки чи все залежить від конкретної людини?

— Усе залежить від людини та від ситуації, в яку вона потрапляє. Це як хвилі на морі. Одна може все знести на своєму шляху, але вона більше не повториться. А якщо це планомірна, рівномірна робота, де відпочинок межує з роботою, то так можна працювати довго. Головне — давати людям можливості для відпочинку. І фінансові теж. Бо навіть поїхати на тиждень у Карпати — це дорого.

— Чоловіки у вашій редакції заброньовані?

— Вони мають бронь від центральних телеканалів, із якими ми співпрацюємо. Ми співпрацюємо з каналами, які роблять марафон, і з іншими редакціями.

— На медійному конгресі ви згадували про «протоколи смерті». Як ви почали їх створювати?

— Ми зі співзасновниками створили їх одразу. Тому що коли потрапляємо під обстріли, то рятуємо цивільних, надаємо медичну допомогу, бо на Сумщині в зону бойових дій швидка не їздить. Якщо людину з критичною кровотечею встигли забрати й довезти у безпечну зону, де є швидка, то її можна врятувати. Більшість смертей на Сумщині серед цивільних або через травми, несумісні з життям, або через втрату крові. Коли ми бачимо, що людину можна врятувати, ми її вивозимо. Три тижні тому вивозили чотирьох. Двоє з них, якби їх не вивезли, до приїзду швидкої не дожили б. Це наша буденність. І це постійний стрес. Постійно стикаючись зі смертю, ми почали обговорювати те, як би ми хотіли, щоб нас поховали. Також у мене є менеджерська вимога: кожен воєнкор повинен мати медичну картку, тобто інформацію про хвороби, необхідні ліки, алергії тощо. Ці знання можуть врятувати життя. Також мають бути телефони рідних. Бо у випадку поранень чиїйсь мамі чи дружині можна подзвонити, а чиїйсь — краще ні. Ми так ретельно все продумаємо, тому що маємо гіркий досвід. На щастя, поки що чужий. «Протоколи смерті» — це така воєнкорська назва, чорний гумор. Хочеться, щоб цю частину протоколів не довелося використати.

Воєнкори під час зйомок наслідків російського удару

— Також у вас є протоколи на випадок окупації. Що він містить?

— Операційна команда, яка не працює на виїздах, їде на захід України. Воєнкори лишаються в Сумах до прямої загрози окупації. При загрозі окупації вони виїжджають у найближчі підконтрольні Україні населені пункти з відносною безпекою. У разі енергетичної кризи ми будемо шукати будиночки з пічним опаленням.

— Чи готові ваші воєнкори у випадку окупації залишити Суми? Бо у Херсоні журналісти залишались і працювали навіть під час окупації.

— Я забороняю. У нас є моменти, коли я вмикаю авторитарний режим. Це ризик для життя. І людина, лишаючись в окупації, не зможе нормально працювати. Усіх наших воєнкорів ворог і потенційні колаборанти знають в обличчя. Ми ж ні від кого не ховаємось і не граємось у партизанщину. В окупації нашим журналістам попрацювати ніхто не дасть. А в нас є правило, що гарний журналіст — це живий журналіст. У нас є непублічні джерела інформації, про які ми нікому не скажемо, і саме через них ми будемо отримувати інформацію з окупації.

— Альоно, «Кордон.Медіа» — не традиційне медіа, ви працюєте з соцмережами. Чи змінилось у вас бачення вашого медіа відтоді, як ви почали роботу?

— З розширенням можливостей фінансування та зростанням команди наше бачення стало ширшим. Хто ми такі? Ми — медіа про Сумщину. Зараз ми висвітлюємо не лише бойові дії. У нас багато матеріалів про життя громад, розвиток бізнесу, починаємо робити аналітику та працюватимемо з супутниковими знімками. Якщо ми медіа про Сумщину, то ми висвітлюємо всі соціально-важливі та суспільно значущі сторони життя.

— Ви зареєстровані як онлайн медіа?

— Ми подали документи й чекаємо на реєстрацію. Затягнули, тому що ми медіа соцмереж і у нас не було сайту. Канали у соцмережах ми не хотіли реєструвати. Бо сьогодні соцмережа є, а завтра її немає. Ми хочемо зареєструвати сайт як традиційне медіа. Він у нас уже є і працює як агрегатор та архів усіх матеріалів.

— Що далі? Ви розвиватиметеся винятково у соцмережах? Чи вас цікавить радіо, супутникові канали абощо? Які формати дистрибуції контенту вам цікаві?

— Ми точно не підемо у традиційні формати дистрибуції, бо, на моє переконання, вони вмирають. Усі, окрім радіо. Але радіо — це дуже складно. І поки що у нас немає фахівців, бюджету та сил на реалізацію цього проєкту. Хоча, може, коли буде дуже погано зі зв’язком, будемо думати про цей формат. А так ми розширюватимемо платформи дистрибуції та типи контенту. Зараз у нас у планах — відеоподкасти, інтерв’ю, аналітика, розслідування, англомовний контент.

— Яку частку у структурі ваших доходів становлять донорські кошти? Чи розглядаєте надалі монетизацію завдяки передплаті та роботі зі спільнотами?

— Наразі ми маємо 98% донорського фінансування. Але згідно з нашою стратегією ми цю частку плануємо зменшувати завдяки створенню комерційного відділу (уже з 2025 року). Зараз наша операційна директорка навчається у Kyiv Media School. Тема її дипломної роботи — створення спільноти. Цього року ми плануємо її запустити. У кожного медіа має бути частка монетизації напряму від аудиторії. Люди мають розуміти, що платити за інформацію в медіа — це так само, як платити за Megogo чи Netflix.

— Чи доречно запускати спільноту під час війни, коли всі донатять на ЗСУ?

— Ми не вважаємо, що потрібно закривати суспільно-значущу  інформацію за пейволом під час війни. Але якщо це донорська підтримка від читачів, то чому б вона не мала бути? Так, ми донатимо на ЗСУ, але ж не перестали платити за свої передплати. Передплата на медіа — те саме. Треба розуміти, що класна якісна інформація вартує грошей. А якщо в медіа немає аудиторії, готової платити за інформацію, то це медіа має вмерти.

— У перспективі пейвол може стати основним джерелом монетизації?

— У це я поки не вірю. Основним не стане, але одним із джерел буде. Зараз завдяки донорській підтримці ми вибудовуємо навколо медіа інфраструктуру. Це продакшн, комерційний відділ тощо. І ця інфраструктура у майбутньому зможе забезпечувати життя медіа.

— «Кордон. Медіа» має намір отримати грант спільно з іншими незалежними сумськими виданнями «Цукр» і «Трибуна». Як вдалося порозумітися з конкурентами?

— Ми конкуренти, але це здорова конкуренція. Ми зараз стоїмо перед тим, що ми як сфера або виживемо, або помремо. Майбутнє — за об’єднанням і партнерством. Зараз на Сумщині ми хочемо створити об’єднання незалежних редакцій. Бо проблеми, які ми хочемо розв’язати, неможливо подолати однією редакцією. Це тривале стратегічне формування медіа як інституції на рівні регіону як мінімум. Тому наша конкуренція зрештою призводить до формату win-win.

Фото з фейсбуку Альони Яцини