«Зшиті кроки»: родинна хроніка на тлі війни режисерки Аліни Максименко

Усе починається, звісно, в лютому 2022-го. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну застає документалістку Аліну Максименко в Ірпені. Вона сама, ходить із милицею, бо нога в гіпсі після нещодавньої операції, а навколо точаться жорстокі бої з окупантами. Аліні вдається втекти з розбомбленого міста з однією з останніх евакуаційних груп. Вона дістається до сусіднього села, де живуть її батьки. Перші тижні все виглядає майже нормально: мама проводить онлайн-уроки музики, батько доглядає за своїми котами та за тваринами в спорожнілих обійстях, працює радіо, потріскує вогонь у грубці, Аліна фіксує поточні події на камеру. Але канонада стає все гучнішою, і родині доводиться приймати рішення — залишатися чи тікати? Зрештою, Аліна, Тетяна й Анатолій серед ночі поспіхом збирають речі. Але в останню хвилину батько вирішує залишитися.

Аліна Максименко

Аліна Максименко народилася в Києві, навчалася в Школі мистецтв імені Тараса Шевченка. Закінчила Київський коледж мистецтв імені Михайла Бойчука у 1993 році. У 2014-му її перша відеоінсталяція була представлена в «Мистецькому арсеналі». У 2019 році закінчила Інститут радіомовлення та преси за спеціальністю «Режисура документального кіно» в майстерні Сергія Буковського. Крім того, пройшла навчальну програму DOK PRO у Школі Вайди. Її попередня неігрова робота — короткометражка «Птах» — знята під час пандемії COVID-19 так само вдома у батьків. Що ж до «Зшитих кроків», то вони під міжнародною назвою In Limbo отримали головний приз міжнародного конкурсу на південнокорейському кінофестивалі DMZ Docs, а зараз картина бере участь у призових перегонах Європейської кіноакадемії («Єврооскар») у номінації «найкращий документальний фільм».

Власне, обидва свої фільми Максименко будує на оптиці інтимного наближення до героїв (включаючи себе в оповідь), на максимальній увазі до деталей. Кожна дія в цих обставинах важлива, кожний жест чи слово мають свою поезію: принести дров із лісу, погодувати зграю розкішних котів, заварити чаю, обговорити телефоном вправу з учнем, полагодити радіоприймач, любовно накрити стару машину картатим пледом (сама машина сприймається як член родини). Аліна милується батьками та їхніми стосунками, хоча й не приховує конфліктів: Максименки сваряться між собою так, як сваряться всі родини, але Тетяна і Толя — найкраща і найкрасивіша пара у світі. І тому режисерка вимальовує довкола них візуально вишуканий простір, у якому тривожні ноти війни, підсилені атональною музикою Володимира Тарасова, поєднуються з операторським живописом Аліни.

Лімб — це місце між раєм і пеклом. Ставлячи три крапки наприкінці фільму, Максименко точно вхоплює цей стан тотальної невизначеності, в якому зараз перебувають тисячі родин, мільйони старих і молодих — уся Україна.

Кадр фільму «Зшиті кроки»

— На третій день повномасштабного вторгнення я повернулася після операції з лікарні додому в Ірпінь, куди переїхала всього два місяці тому. Тихе містечко під Києвом опинилося на головній лінії фронту. Ці дні були наповнені очікуванням розвитку ситуації, телефонними дзвінками та звуками обстрілів за вікнами. Мені вдалося виїхати з Ірпеня, відрізаного від світу, зруйнованого та майже безлюдного, на тринадцятий день, одним з останніх евакуаційних маршрутів, — розповідає режисерка. — Мені пощастило, що я змогла втекти до батьків. Їхній дерев’яний будинок розташований у невеликому селі неподалік від Ірпеня. Мій тато живе там цілий рік, доглядаючи за своїми 20 котами. Мама працювала в музичній школі в Києві, але війна змусила її покинути місто й оселитися в селі.

Кадр фільму «Зшиті кроки»

Перший час наше спільне життя виглядає більш-менш нормально, але наступні дні не приносять жодних рішень. Атмосфера в домі загострюється з наближенням бойових дій. Простір стискається. Звичний уклад життя різко змінюється, втрачає сенс. Татові, окрім своїх тварин, доводиться піклуватися про собак і котів, яких залишили люди, що втекли. Переломним моментом стає смерть батькового кота: непоправна втрата живої істоти. З’являється страх. Ми прив’язані одне до одного нестабільністю сьогодення. Стосунки стають нервовими, терпкими, болючими. З огляду на реальну небезпеку ми вирішуємо їхати. Однак ще до світанку батько відмовляється від поїздки. Він не може покинути дім і своїх чотирилапих друзів. Його «я залишаюся» важко висить у темряві. Ми не хочемо йти без нього. Кінець фільму залишається відкритим.

Кадр фільму «Зшиті кроки»

Віссю «Зшитих кроків» є мої кінонотатки, задокументовані у вигляді своєрідного щоденника, в якому я намагалася зафіксувати свої думки та емоції. До лютого 2022 року в мене не було візуальної лексики, яка могла б описати реальність війни. Мова створювалася разом з історією. Послідовність подій базується на тому, як камера ловить наші емоції. Вона слідує за образами, що зберігаються в пам’яті: підірваний міст, зруйнований будинок сусіда, верхівки дерев, небо над будинком моїх батьків і звуки вибухів поблизу, наші розмови. В центрі фільму — не стільки я сама, скільки людські стосунки: мої з батьками, любов моїх батьків одне до одного, їхня прив’язаність до свого дому, до своєї землі.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»