Як живе сьогодні Херсонщина і що потрібно, аби українці поверталися в Україну

Алісі — чотири роки. Вона не зовсім розуміє, що таке війна, але не пам’ятає часу без неї. Навесні в будинок херсонської родини стався приліт. Снаряд поцілив у сусідню квартиру, через стіну з якою — кімната Аліси. Дівчинка не розмовляла пів року…

У зруйнованих, щодня обстрілюваних містах прифронтового півдня України, спартанським умовам яких позаздрили б давні греки, залишаються люди. Під купами битої цегли, покрученого металу й розтрощеної деревини Херсонщина зберігає крихкі спогади про мирні часи: дитячий сміх, щасливі обличчя жителів, пишні свята й тихі заходи сонця над водою.

Як виживають люди у своїх скалічених, але таких рідних містах? Із якими проблемами стикаються? Якої допомоги потребують? Чому не хочуть виїжджати, а виїхавши, прагнуть якнайшвидше повернутися додому? І як попри всі складнощі знаходять у собі сили допомагати іншим? Що потрібно, аби українці поверталися в Україну?

Про це ZN.UA розмовляло з Євгеном Гіліним — адвокатом, медіатором, членом Координаційного центру підтримки цивільного населення при Херсонській облвійськадміністрації, засновником та головою ГО «Місто сили», яка опікується людьми, котрі залишилися на прифронтових територіях півдня України, зокрема допомагає їм евакуюватися.

— Пане Євгене, знаю, що ви недавно були у Варшаві, де обговорювали збереження людського капіталу півдня України. Демографічна криза в Україні почалася не вчора. Повномасштабна війна лише пришвидшила процеси. Південь і схід — регіони, де відтік людей чи не найбільший у країні. Як, на вашу думку, повернути людей? Припинення бойових дій і відбудова — важливі, але не єдині складники.

— Південь України дуже багатий на природні ресурси та корисні копалини. Й людський капітал, по суті, — єдине, чого не вистачало не тільки півдню, а й усій Україні за більш як 30 років незалежності. Бракує якісних, мотивованих і спроможних менеджерів, патріотів на робочих місцях, людей, які думають і переживають за свою країну й готові максимально допомагати в такі складні часи.

Саме повернення цього капіталу в Україну, його відновлення зараз є стратегічною метою нашої спільноти. Але повернення людей на Херсонщину також упирається в сенси. І це не тільки про базові речі, такі як безпека й можливість комфортного проживання на території регіону.

Який сенс повертатися, щоб працювати й сплачувати податки в бюджет, із якого постійно крадуть; волонтерити, щоби потім якийсь можновладець привласнив твої досягнення; відновлювати бізнес, щоб постійно терпіти несправедливі утиски з боку правоохоронної системи? Люди просто зараз не бачать сенсу.

Мені здається, що з перемогою багато людей, зокрема ті, хто зараз за кордоном, волонтерять і допомагають Україні донатами, можуть побачити сенс, якщо середовище для їх повернення буде не тільки про безпеку, комфорт і економічний розвиток, а й про відновлення сили й потужності нашої Херсонської області, і їхні сили та енергія сприятимуть відновленню історії, нашої спадщини.

Наприклад, зараз історичні квартали в Херсоні зруйновані, і я навіть не уявляю масштабів проєктів та кількості людей, яких необхідно буде залучити, щоб відновити архітектурну спадщину нашого міста, всі ці вулички, доріжки, тротуари, дахи… Наші архіви, освіта, медицина, туристична галузь — усе це потребує відновлення.

Тобто люди повинні розуміти, що вони можуть бути дотичними до чогось більшого, ніж просто забезпечення економічного добробуту своєї родини. Ці сенси, як на мене, будуть надзвичайним магнітом для повернення людей. Не тільки до Херсона, а й до будь-якого іншого міста в Україні.

— Останнє опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) свідчить про те, що настрої в українському суспільстві змінюються не на користь тих, хто виїхав. Їх починають вважати «втікачами», «зрадниками», хоча 2022 року цього не було.

— Деякі люди всередині країни, зокрема й деякі знайомі військові, вважають так само. Не знаю, наскільки поширеною є ця думка, але від себе можу сказати, що я з нею не згоден.

Не кожна людина, яка покинула Україну, є зрадником. Українці постійно перебувають під впливом тих чи інших егрегорів: страху, що може прилетіти будь-якої миті й твоє життя обірветься; страху за життя близьких; зради всередині країни, що все рухається не до перемоги, а до поразки. Тож засуджувати людей, які виїхали, я б точно не став.

До того ж потрібно дивитися, що людина робить за кордоном. Бо тих, хто залишився в Україні, але замість того, щоб допомагати країні, купує нову машину чи житло, їде відпочивати за кордон, також можна було б звинуватити в зраді. Але ми не знаємо мотивів, випробувань, які випали на долю людей.

Я не засуджую тих, хто поїхав. Не консультую як юрист, не підтримую відносини як друг чи товариш.

Але, можливо, завтра вони схаменуться й повернуться в Україну, і я бачу багато таких прикладів. Одного разу мені хотілося засудити друга, який виїхав за кордон, давши хабаря на прикордонному пункті. Я стримався й просто припинив спілкуватися з ним. Та як приємно мені було, коли він повернувся в Україну й почав працювати в одній громадській організації!

Дуже легко когось засудити й стати у власних очах супергероєм. Але ми маємо бути єдиними й постійно тримати в тонусі нашу владу (те, що ми зараз бачимо, не дуже личить владі країни, що воює), а не співвітчизників за кордоном чи всередині країни. Наш осуд відштовхує людей.

— Дехто з волонтерів «Міста сили» поїхав після деокупації, дехто залишився. Чи є у вас інформація про ситуацію й настрої людей на окупованій і деокупованій територіях Херсонщини?

— У мене є інформація стосовно деокупованої території Херсонської області, де наша команда розподіляє гуманітарну допомогу населенню, яке постраждало від обстрілів, людям з інвалідністю. Інформація щодо лівого берега в мене тільки від колег і організацій, які можуть собі дозволити працювати там, таких як Helping to Leave.

Варто розуміти, що 70% області — під окупацією, 30% деокупованої Херсонщини відділені від лівого берега й від російської армії річкою Дніпро. Херсон відділений від фізичного наступу ворога завдяки обороні, яку вибудували ЗСУ. Ми чуємо, що періодично ворог намагається форсувати Дніпро невеликими групами, але здебільшого вони залишаються в річці.

Водночас, згідно з даними облвійськадміністрації, тільки за вересень по цих 30% Херсонської області прилетіло більш як 17,5 тисячі різних снарядів: артилерійських, танкових, мінометних, а також близько 3000 дронів.

Якщо до широкомасштабної війни тільки в Херсоні проживало 300 тисяч людей, то станом на вересень 2024 року на всій правобережній Херсонщині проживає 168 тисяч. Із них 14 800, якщо не помиляюся, — діти віком до 14 років, які пережили ковід і онлайн-навчання й зараз навчаються онлайн, бо наскільки мені відомо, жодна школа в Херсоні не працює офлайн (1 вересня в місті розпочала роботу перша підземна школа. — О.Ч.).

Недавно спілкувалися з панотцем однієї церкви в Херсоні, й він сказав, що нещодавно прихистив у себе дітей, евакуйованих із лівого берега довгим маршрутом. У віці восьми років ці діти не знають, що таке цукор!

Ці майже 15 тисяч наших маленьких співвітчизників по суті і є тим людським капіталом, про який треба дбати насамперед. Однак через постійні обстріли зупиняються проєкти з відбудови шкіл, медзакладів. Було чимало випадків, коли після інформації у ЗМІ про якісь відновлювальні роботи ці об’єкти обстрілювали. Втрачається сенс їх відновлення, деякі гуманітарні програми припиняються, бо донорські інвестиції завтра можуть бути обнулені через обстріл або приліт.

Якщо Миколаївська область після звільнення перейшла на гуманітарні програми, що сприяють відновленню регіону, то Херсонщина — ще на етапі екстреної допомоги та вирішення базових потреб.

Зараз наша організація готується до зимового періоду. Зима для майже 170 тисяч херсонців — це ризик втратити все за один день. Якщо прилетіло й у будинку повилітали вікна чи знесло дах улітку, ти можеш продовжувати жити там і ремонтувати вікна й дах, а взимку ти втрачаєш житло.

Нині в нашій ремонтній бригаді працює шестеро людей, але на зиму треба хоча б людей двадцять, бо від швидкості роботи бригади залежить, коли людина отримає відновлене житло.

Раніше ми не звертали особливої уваги на це, але зараз бачимо, як багато людей повертаються до Херсона, бо мають там житло. Коли людина повертається до своєї квартири, нехай під обстрілами, важко передати, наскільки це гріє душу, створює відчуття комфорту, спокою. Такі речі дуже важливі.

Щодо лівого берега, то настрої там, як ми чуємо, дуже складні. Люди стикаються зі страхом і ризиками, обирають між російським паспортом і українським, між співпрацею з окупантами й необхідністю покинути житло, податися в невідомість, коли раніше не виїжджав далі райцентру. Багатьом важко зважитися виїхати, вони обирають між дискомфортом життя в умовах окупації і дискомфортом виїзду.

З перших днів окупації (фактично з 1–2 березня) ми підключилися до багатьох камер і передавали відеоінформацію в певні руки, координували багато іншої роботи в Херсоні й бачили, в яких умовах жили люди. Але в Херсоні це тривало з лютого до листопада, дев’ять місяців, а на лівому березі — вже третій рік. Мені здається, що протягом року люди ще можуть підтримувати надію на звільнення й повернення на батьківщину, проте за три роки ця надія вже може відчуватися не так твердо, на жаль.

— Пане Євгене, ви висловили цікаву думку: херсонці, повертаючись, відчувають, що для них війна закінчилася. Проведене центром Разумкова на замовлення ZN.UA дослідження виявило, що жителі півдня більше готові до переговорів із Росією, ніж жителі інших регіонів. Чи міг на це вплинути такий підхід, що «війна вже закінчилася, бо ми вдома»?

— На мою суб’єктивну думку, на це більше впливає виснаженість людей. Ми ж пам’ятаємо запал громадського сектору та всіх українців на початку війни й потім, коли підірвали Каховську ГЕС. Для мене ці два моменти — про те, що український громадський сектор є дуже сильним ресурсом.

Але його запал гаситься різними статистичними дослідженнями, політичними рішеннями, корупційними скандалами й деякими нелогічними процесами. Коли немає рішень припинити корупцію в країні, побори для логістичних морських компаній, які допомагають експортувати наше зерно, зробити прозорими процедури використання бюджету й витрат наших податків, а тепер уже й податків американців, німців, французів, які допомагають нам, а є тільки рішення збільшити податки українцям, — усі ці чинники виснажують кожного з нас і зменшують упевненість у перемозі. Бо так не має бути в країні, що воює.

Тему переговорів багато мусолять у ЗМІ. Можливо, комусь на тлі особистої втоми й виснаження це починає здаватися розумним виходом. Можливо, комусь повернення додому додає слабини: нехай уже будуть переговори, тільки б не довелося знову кидати свій дім.

Коли ми говоримо про виснаженість і розкол усередині суспільства, то маємо розуміти, що все це — через внутрішню невпевненість, на яку, зокрема, впливає й інформаційний простір.

Подолати цю внутрішню невпевненість можна, якщо всі бачитимуть, що всі три сектори — бізнес, держава та громадський сектор — працюють на одну ціль. Відкрито, злагоджено, згуртовано. І щойно в громадського сектору чи бізнесу виникають претензії до державного сектору, ці питання вирішуються миттєво. Враховуючи більшість у Верховній Раді та юридичний вплив президента, гадаю, можна це зробити максимально ефективно.

— На вашу думку як медіатора, чи є можливість налагодити єдиний інформаційний простір із тими, хто зараз в окупації, і яким він міг би бути?

— Навряд чи це можливо за теперішніх умов. Завдяки досвіду вимушеної міграції ми бачимо, наскільки різними є люди в самій Україні, наскільки відрізняється ментальність тих, хто живе у Львові, від тих, хто в Одесі, тих, хто в Києві й Чернівцях, наприклад.

І ці відмінності часом не дозволяють взаємодіяти ефективно навіть усередині території, підконтрольної уряду України. Що ж казати про людей, які вже три роки прожили в окупації? Нам не зрозуміти їхніх болів...

Наприклад, якщо тобі 60 років і ти все своє життя прожив спочатку в радянському, потім в українському, а тепер уже третій рік у окупованому Скадовську; якщо бачив, як у тебе на руках померла дружина; як розстріляли дітей, які гуляли в парку; як згоріла хата твого сусіда і ще багато іншого, то світосприйняття, сформоване після такого досвіду, є особливим. І, вочевидь, цього не може зрозуміти той, хто цього не бачив. Моделі, запозичені цією людиною за таких умов, нам також незрозумілі. Їх буде важко осягнути навіть простому херсонцю, який весь цей час прожив, наприклад, у окупованому Херсоні, а потім під обстрілами. Та все ж таки він зрозуміє це швидше, ніж людина, яка весь цей час жила в Одесі, Києві чи Чернівцях. Треба мати певну щирість із собою та хоробрість, аби бути здатним сприйняти цей досвід.

— Чи стикаються волонтери під час роботи з випадками воєнних злочинів? Чи документуєте ви такі випадки як громадська організація?

— Ні, ми не документували випадків воєнних злочинів. Ми співпрацювали з Асоціацією правників України, яка документувала такі злочини в Херсоні та області. Співпрацюємо з офіцерами місії ООН в Україні та ще деякими організаціями, які займалися фіксацією воєнних злочинів, зокрема Гельсінською фундацією в Україні та Польщі.

У правозахисному секторі спільно з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) ми зараз займаємося проєктом, спрямованим на наповнення Міжнародного реєстру збитків (розпочав роботу 2 квітня 2024 року. — О.Ч.). Це один із ключових проєктів нашої організації, так само, як і організація роботи ремонтних бригад, розподіл будівельних і гуманітарних наборів, підтримка жінок і дітей у центрі матері й дитини в Херсоні.

Це не тільки можливість для херсонців отримати компенсацію завданої їм шкоди, а й цінний механізм посилення економічного тиску на країну-агресорку. Це посилення роботи тих 48 країн на чолі з Радою Європи, які підписали конвенцію про створення цього реєстру. Це безпрецедентні механізми, тому що досі ще не було такого, щоб у якоїсь країни примусово вилучали активи на користь іншої країни, і зараз ці механізми розробляються на наших очах. Тому ми долучилися до цієї роботи в полях. Її суть полягає в тому, що ми виявляємо людей, яким потрібна допомога, які зазнали збитків через руйнування житла, загибель родичів, втрату бізнесу, втрату якогось майна, і подаємо звернення до Міжнародного реєстру збитків, аби така людина могла отримати компенсацію. Це стратегічний проєкт і для Херсонщини, і для простих людей, і для всієї нашої країни, і для світу загалом. Ми всі повинні підтримувати цінність цивілізованого суспільства та справедливості.

І заради цього маємо зробити все, щоб притягнути до справедливої відповідальності країну, з вини якої 168 тисяч людей тільки у Херсонській області зараз перебувають у жахливих умовах. Усі вони мають фактичні підстави подати звернення до Міжнародного реєстру збитків. У кожного щось сталося: згоріла машина, хата, вибиті вікна, втратили родича, бізнес, можливості для існування — отримали моральну чи матеріальну шкоду.

— Чи отримувало «Місто сили» звернення з лівобережжя Херсонщини, зокрема щодо компенсації збитків? Можливо, непрямі, а через волонтерів, спільних знайомих тощо. Адже волонтери — одна з небагатьох ниточок, які підтримують зв’язок цих людей із Україною.

— У нас щоденно буває від 50 до 1000 звернень на підконтрольним уряду громадам, залежно від програми, яку ми реалізовуємо. Це дуже різнопланові звернення: забрати людину з лікарні й перевезти її до лікарні в Києві, принести бабусі воду на якийсь поверх, допомогти з ремонтом, із закупівлею техніки, відновленням соціальних об’єктів, закупівлею та встановленням сонячних панелей, допомогти дітям, із евакуацією…

З окупованої території звернення надходять рідко. Їх ми, на жаль, опрацьовувати не можемо й передаємо в організації, які мають там волонтерів. Із цими зверненнями працюють в абсолютно конфіденційному форматі, оскільки волонтери, які допомагають цим людям, — у зоні критичного ризику. Тому таку допомогу надають небагато організацій. Здебільшого це звернення щодо евакуації, вивезення з лівого берега.

— Недавно в Херсоні запрацював простір для дітей і батьків «Зростаймо разом», із його організацією допомагала ГО «Місто сили». Важливість безпечного простору в місті, яке щодня потерпає від обстрілів, важко переоцінити. Розкажіть, будь ласка, як вдається забезпечити безпековий складник?

— Цей центр справді є важливим. Як я вже казав, у Херсоні проживає більш як п’ять тисяч дітей до 14 років. Безпековий складник забезпечується й особливо підібраним приміщенням, і місцем його розташування. Для наших команд ми проводимо тренінги з поводження в кризових ситуаціях, із домедичної допомоги й тактичної медицини, з протипожежної безпеки. Безперечно, наявні всі засоби особистого захисту, учасники проінструктовані, як діяти в тих чи інших ситуаціях.

Нещодавно був тренінг із Данською радою у справах біженців щодо протимінної безпеки для дітей та їхніх батьків. Наскільки це можливо, безпекових заходів ужито максимально. Але ризики об’єктивно є, від них ніхто не застрахований.

— Чи звертаються до центру діти зі складними історіями, які, наприклад, втратили внаслідок бойових дій одного чи двох батьків, діти військових?

— Так, ці історії справді вражають. На платформі центру ми чуємо чимало історій і від дітей військових, і від тих, хто втратив одного з батьків. Є історії, коли діти виїжджають із окупації з мамою, тому що в Каховці на очах мами та сина застрелили батька. Коли наші волонтери стикаються з такими історіями, то переживають їх довго й важко.

Варто зазначити, що сама ініціатива цього центру та його створення народилася в співпраці між нашою організацією та громадською організацією «Тарілка Херсон». Ми говорили про згуртування й спільну роботу на перемогу — оце гарний приклад. Ми познайомилися з дівчатами-засновницями в травні, а вже в червні центр було запущено. Фінансову підтримку надає американська організація Lifting Hands International.

— В одному з досліджень КМІС на замовлення ІСАР «Єднання» йшлося про значну громадську активність на Херсонщині. Більшу, ніж в інших регіонах. Херсонщина була активною й до 2022 року, Ця соціальна згуртованість громади проявилася й після початку широкомасштабної війни. Що ви думаєте стосовно цього?

— Я пов’язую це з особливою південною ментальністю херсонців. Мені здається, що це південне сонечко наше, Дніпро, Азовське та Чорне море так на нас усіх впливають. Тому що Херсон — невеличке місто, де до широкомасштабної війни було населення 250–300 тисяч людей. Проводилося багато різних фестивалів, публічних заходів. Було чимало різних локацій, де ми завжди збиралися й усі одне одного знали. Це все згуртовувало. У середовищі, де поруч із собою бачиш багато гарних прикладів, набагато легше стати в один ряд із ними, ніж коли тільки читаєш про це в новинах.

До розмови долучається директорка з розвитку ГО «Місто сили» Вікторія Єсауленко.

В.Є.: — Я з Херсоном познайомилася 2021 року завдяки Євгену. Місту пощастило з лідерами, які уболівали за нього, за Херсонщину, її розвиток.

Коли друзі Євгена розказали мені свої плани, як вони бачать розвиток Херсонщини, там було про те, як зробити Херсонщину видимою на карті не лише України, а й Європи, місцем, яке приваблюватиме туристів і гостей із усього світу. Цими десятирічними планами розвитку рідного міста палали їхні серця. І цю мрію окупанти закидали бомбами!

— Так, це якийсь херсонський патріотизм. Ті представники нашої спільноти, які досі працюють у громадському секторі (понад сто людей), справді є патріотами Херсонщини, і кожен з них зі своєю харизмою, скілами, і софт, і хард, могли б побудувати собі маєтки з п’ятиметровими парканами, але їхній фокус був направлений саме на розвиток і благополуччя всієї Херсонщини.

Нашу організацію було створено як проєкт нашої бізнес-спільноти саме для розвитку людського капіталу Херсонської області й насамперед молоді. До війни ми розвивали туристичну галузь, середовища для спорту та розвитку дітей, медіацію і врегулювання, ефективну культуру комунікації в херсонському суспільстві. У 2010–2011 роках ми починали, можна сказати, з нуля. А зараз починатимемо з мінус якогось поверху. Та це не зменшує запалу нашої спільноти. І мені це дуже подобається.