Любава Грєшнова: Останнім часом жартую, що мій дім – це Укрзалізниця

З 14 жовтня на каналі СТБ виходить гостросюжетна мелодрама «Дві сестри». За сюжетом, рідні сестри Віра та Олександра, яких грають Любава Грєшнова та Дар’я Петрожицька, закохуються в одного чоловіка, і це змушує їх стати справжніми ворогами.

І це не єдина прем’єра, в якій ми побачимо Любаву Грєшнову найближчим часом.

В інтерв’ю Коротко про Любава Грєшнова розповіла про зйомки з Дар’єю Петрожицькою, зміни на знімальному майданчику після повномасштабної війни, як гастролює з україномовними виставами по світу і чого це їй коштує, де сьогодні відчуває свій дім, як навчає сина жити у війну, про біль за рідний Харків, розчарування в людях та мрію навчитися бути щасливою.

Для мене людяність є найважливішим критерієм у професії

- Любаво, у вас дуже красиве ім’я. Але читала, що у дитинстві ви його соромилися. Чому?

- Це ж були 90-ті. І тоді було не модно і недоречно бути оригінальним. Мода була – бути як всі. І якщо всі ходили до школи, наприклад, у футболках із зображенням Ді Капріо, то ти теж мав носити таку футболку. А якщо ти приходив у якійсь помаранчевій кофтинці, з тебе сміялися.

Те ж саме і з іменем. Саші, Паші – це було нормально. А з Любави – посміювались. Тому завжди казала, що я Люба.

А вже коли пішли перші кастинги в театральному університеті, там я вже зрозуміла, що моє ім’я працює на пізнаваність, тому Любава стала моєю фішкою.

- У серіалі «Дві сестри» вашу сестру грає Дар’я Петрожицька. Ви були знайомі до зйомок?

- Ми не були особисто знайомі до початку проєкту. Звісно, десь перетиналися, але близько разом не працювали. Я була в цілковитому захваті від того, яка Даша прекрасна людина. Для мене людяність є найважливішим аспектом і критерієм у професії. Та й по життю мені важливо, щоб людина була в першу чергу людиною.

І коли я це побачила в Даші, зрозуміла, що нам буде дуже легко і класно працювати. Вона сконцентрована лише на роботі, як і я, без будь-яких хизувань, без пихи. Людина, яка приходить на роботу для того, щоб дарувати настрій і демонструвати професіоналізм. І про себе я думаю так само. Тому ми працювали в задоволення, це був дуже цікавий акторський процес.

- В інстаграмі ви дякували долі за цей проєкт і людей, яких в ньому зустріли. Ви з таким захопленням писали про нього.

- Бо це дійсно крута кіношна група. І так буває далеко не завжди. Багато моїх друзів, які працювали саме з цією командою, так само були в тотальному захваті. Таке не підробиш. Я б могла подумати, що мені здається, але - ні. Це той випадок, коли і режисер, і продюсер, і оператор, і художник по гриму, та всі – склалися наче пазл. Це дійсно був суцільний кайф.

Тому дякую богу за це.

- Ви розповідали підписникам, що є абсолютно недієздатною людиною у нічний час. У вас були сцени, які знімали всю ніч. Як справлялися?

- У нас дуже багато було нічних змін. Для мене це дійсно важко. І так було завжди. Я звикла лягати спати о 10-й годині вечора, бо встаю 6-й ранку, щоб зібрати і відвести дитину в школу. Тому грати сцену о 3-й годині ночі мені було важко. Думала, мій організм адаптується, оскільки нічних зйомок було багато, але він так і не адаптувався.

- Ще одну зі сцен знімали у РАЦСі, де колись знімали ваше кіношне весілля з тоді ще вашим майбутнім чоловіком Михайлом Пшеничним. Якось символічно вийшло.

- Ми тоді з чоловіком були дуже молодими, нам було по 20 років. Це зворушливо. Але більше нагадало мені про молодість. Я вже можу собі дозволити про себе так говорити, зараз мені 36. А 20 років – це ж золотий вік! Тому, звісно, з посмішкою ті зйомки згадала.

- Ви граєте Віру і в юності, і у старшому віці. Робили грим?

- Так, ми відображали дорослішання і через грим, і через костюми, і акторською грою - а це і постава, і хода, і голос, і емоції. Доросла людина більш стримана емоційно, вона вже навчилася приховувати свої емоції. А у 18 років моя героїня дуже емоційна, і це все треба було показати акторською грою.

Оскільки внутрішньо я відчуваю себе на 20 років і поводжу себе дуже часто так в реальному житті, юну Віру мені грати було легше, бо я теж емоційна, запальна, жвава.

Мені – 36, моїй героїні у старшому віці – 35, тому з мене візуально більше робили 20-річну.

Враховуючи обставини, все дуже круто в кіновиробництві

- Основною причиною, чому ви жили в росії, була робота. Як зараз ситуація зі зйомками тут, вдома? Багато знімаєтеся?

- Більшість свого життя і більшість часу я знімалася в Україні. А періодично, як і велика кількість наших акторів і режисерів, працювала там.

Звісно, є робота, є класні проєкти, скоро буде багато нових прем’єр. Але так у мене було завжди. В 2021 році мала 5 чи 6 проєктів у Києві. Я тут бувала постійно. Ще студенткою знімалася у повнометражних україномовних фільмах. Тому глобально для мене нічого не змінилося.

- А щось змінилося на знімальному майданчику, якщо порівнювати з колишніми часами, коли нарешті у нас немає росіян? Чи змінилися умови?

- Думала, буду сильно відчувати ці зміни, але, чесно, не відчуваю. Можливо, тому, що останні чотири роки перед повномасштабним вторгненням в Києві вже була досить міцна українська атмосфера на майданчиках. Навіть коли приїздили російські чи білоруські актори, все одно наш кіношний кістяк міцно тримався одне за одного.

Я більше побоювалася, що буде відчуватися різниця в бюджетах, бо зараз війна, і ми в чомусь обмежені. Але це не шкодило сильно процесу. Звісно, щось ужимається. Всі це розуміють. Бо краще зайвий раз задонатити, зробити щось корисне, ніж мати якийсь перебір в умовах. Ні в кого вже немає індивідуальних вагончиків, які раніше могли собі дозволити актори, але все одно умови класні, красиві локації, крутезна їжа. Мені не було на що скаржитися. І я не відчула якоїсь різниці.

Мені здається, все залежить від людей. Якщо в групі, скажімо так, є люди не дуже порядні й не дуже чемні, то будуть сварки. А коли на майданчику працюють світлі і професійні люди, завжди буде виходити хороший результат. Як на мене, враховуючи обставини, все дуже круто в кіновиробництві.

- Ви кажете, що кіношний кістяк завжди тримався одне за одного. Тому мені цікавий такий момент. Зараз багато акторів розповідають про нерівні умови на зйомках, що росіяни завжди були боженьками, а наші були ніким. Чому раніше актори майже не піднімали це питання, наприклад, в інтерв’ю?

- Вважаю, це питання доречно ставити генеральним продюсерам каналів і продакшенів, людям, які розподіляють кошти з держбюджету на кіновиробництво. Актор є найманим працівником, і в нього немає жодних перспектив, що він щось десь скаже і щось кардинально зміниться. Всі все розуміли. Хтось був більш радикальний. Низький уклін моїй улюбленій Риммі Зюбіній, яка завжди про це казала і не боялася. Уклін Олексію Горбунову, Ірмі Вітовській.

Актори, які зараз вже стали відомими, років вісім тому взагалі ще були студентами. Що вони могли виказувати і кому? Коли ти ледь потрапляєш в епізод, кому ти можеш розказувати, що в тебе не ті умови? Це поступовий процес. І дякувати богу, що ми з нього виходили поступово. За 2-3 роки до повномасштабної війни вже не було оцієї нерівності. Вже відстоювалися права, створювалися профспілки, працювали українські агенти, прекрасно відстоюючи своїх акторів.

Тотальна несправедливість була, напевно, років 12 тому. Тоді я була молодою артисткою, яку виганяли з вагону. Але це було дуже давно. Ми всі разом пройшли цей період і зараз маємо українське кіно з українськими зірками. Це результати поступових кроків всередині себе і зовні.

- А ще ми повертаємо собі наші ж імена. Навіть у вас нещодавно бачила здивування під якимось дописом, що ви українська акторка. Так само натрапляла на коментарі на сторінці Олексія Горбунова, коли люди не знають, що він український актор. Чомусь багатьох наших акторів вважають російськими.

- Знову ж таки – чому? Тому що таке було кіновиробництво. Тому що не було гучних українських проєктів. Як той же, наприклад, російський фільм «12», завдяки якому Олексій Горбунов став відомими. Не було у нашій країні таких проєктів в ті роки, бо все було наче спільне. І коли почався процес сепарації, звісно, в пам’яті деяких людей це так зафіксувалося.

Кіномани, які гуглять, знають акторів, хто на кому одружений, скільки у кого дітей, завжди в курсі хто є хто. Не думаю, що більшість не знає, більшість якраз знає. Мені здається, це швидше виключення, ніж правило, і це ріже око.

- У ваш день народження 5 липня в інстаграмі вас вітали російська акторка Наталі Старинкевич, Олексій Фатєєв, який народився у Куп’янську, але живе і працює в росії. У вас це вкладається в голові? Оці привітання?

- Є певна кількість і категорія людей, які якби посміли мені написати хоча б слово, то вони знають, що б отримали натомість. Це ті актори, які були нашими близькими друзями, які були вхожі в наш дім, знали моїх батьків, але в перші дні повномасштабної війни повикладали дописи на кшталт «мне не стыдно, что я русский» чи «слава путину». Для мене це було шоком і великим розчаруванням, м’яко кажучи. І таких людей дуже багато.

Людей, які висловили свою підтримку, вибачилися за свій народ і пояснили, чому вони не можуть зробити так чи інакше, дуже мало. Їх можна перелічити на пальцях однієї руки.

Думаю, якщо є на моїй сторінці хтось не заблокований, то це саме ті люди, які намагалися допомагати, намагалися боротися настільки, наскільки це було можливо, які за певних життєвих обставин не змогли залишити там своє життя.

Де б я не була, обов’язково виконую всі заходи безпеки

- Минулого року ви багато гастролювали з виставами. Зараз теж насичений графік?

- Так, ми їздимо постійно. Ми граємо україномовні вистави по всьому світу. Ведемо перемовини навіть з Австралією. На початку року вперше показали україномовну виставу на ізраїльській сцені. У нас був тур шістьма містами Ізраїлю. Наша діаспора просила переклад, люди переживали, що щось не зрозуміють, але всі все зрозуміли, і після вистави величезна кількість людей написали нам відгуки. Виявляється, вони знають українську мову, і це не проблема.

Ми популяризуємо українську культуру і мову. Зараз багато хто намагається повторити цей шлях, але ми були першими, хто повіз за кордон вистави українською.

Це було дуже складно, ми самі все організовували. Багато вистав є благодійними, ми збираємо кошти на допомогу. Довго шукали якихось спонсорів, помічників, команду, але нічого не вийшло. І ми зробили все самі. Власне, 99% роботи робить мій чоловік.

- Вдається збирати повні зали?

- Так. І дуже смішно, бо кожного разу у нас точиться одна й та сама розмова з організаторами. Кожного разу ми доводимо, наскільки важливо грати українською мовою. В Америці у нас декілька турів було зірвано саме через мовне питання. Всі кажуть: російською, будь ласка, хоч завтра все організуємо, а українською на вас не прийдуть. З нами сперечаються. А ми все одно доводимо, що прийдуть. І у нас завжди аншлаги.

- Ви якийсь час жили то у Польщі, то в Україні. Де сьогодні ваш дім?

- Минулого року я об’їздила кожне місто України. Ми об’їздили майже всю Європу. Останнім часом навіть жартую, що мій дім – це Укрзалізниця. Мені здається, я вже знаю всіх провідників на всіх напрямках, всіх начальників потягів, всіх працівників залізничного вокзалу. Вони всі дуже класні. У мене вже є знайомі вантажники і таксисти, які мене зустрічають. І це дуже прикольно.

А так, звісно, це Київ. Тут моя квартира, мій дім.

- Ваш син ходить в українську школу у Варшаві. Там викладають українською?

- Ходив раніше. Зараз ми вже пішли у польську школу. Експериментуємо далі. Але продовжуємо займатися з вчителями, щоб вчити й українську програму.

На жаль, у зв’язку з польськими законами, дитина, яка проживає у Польщі, хоч і періодично, тому що син їздить зі мною на всі зйомки і гастролі в Україну, офіційно має навчатися в польському закладі. Тому ми були вимушені спробувати ще такий варіант.

- Михайло польську мову вже опанував? Діти в принципі легко вчать мови, як показує наша історія, коли всіх розкидало по світу.

- Я б не сказала, що легко, бо в його голові зараз три обов’язкові мови. Мені здається, я б збожеволіла у його віці. Тут іноді однією мовою не знаєш, як запам’ятати якісь терміни зі школи. А коли це на трьох мовах паралельно… І всі три важливі, бо я хочу, щоб в нього і англійська була на гарному рівні, і польська необхідна, і, звісно, українська. Ще з дитинства лишилася російська. Тому в нього в голові трохи каша, але подивимося, що з цього буде. Кажуть, що нове покоління дітей апріорі білінгви, і далі це буде норма.

- Ви з ним вдома українською розмовляєте?

- Ми намагаємося. Я задаю тон, як мама, син знає, що я працюю українською. Михайло, наприклад, хоче знімати блог, і він знає, що це може бути лише українською, тому йому доводиться робити певні зусилля, щоб швидко, чисто і красиво говорити. Я інколи спостерігаю, як він робить дублі, як він старається, але, буває, забуває якісь слова, не все ще відпрацьовано. Бо в мене українська відпрацьована, я нею навчалася в університеті, нею працювала на телебаченні, на радіо, вела прямі етери.

У Михайла є дуже багато україномовних друзів, але русизми поки що проскакують. Я не роблю зауваження, бо це тільки зіб’є. Він нікуди від цього не дінеться. Він приїжджає зі мною в Київ, і в нашому дворі 90% дітей розмовляють українською. Його найкращий друг у Києві україномовний. Поступово все вийде.

- Не боїтеся брати сина з собою в Київ?

- Мені страшнувато, але я дуже прагматична і послідовна у плані безпеки. Я завжди слідкую за траєкторією польоту всіх безпілотників, ракет, знаю, де що вилетіло, скільки в мене є часу, щоб спуститися в укриття. Дитина цьому теж навчена, тому мене це заспокоює. Я знаю, що максимально роблю все. Дуже відповідально ставлюся до техніки безпеки.

- А він як себе почуває?

- Я працюю з психологом, і теж проробляла цю тему. Моїй психіці, наприклад, дуже важливо розуміти алгоритми того, що відбувається в певний момент. Якщо вмикається сирена, всі кудись біжать, тоді і в дитини вмикається механізм страху, відбувається травматизація.

Я синові пояснила всю послідовність. Показала, як працюють телеграм-канали, пояснюю, коли поруч, кожен крок.

Перший раз, коли він приїхав у Київ, ми пішли гуляти на ВДНГ, і ввімкнули сирену. Почала йому пояснювати: дивись, це злетів літак, намалювала йому мапу, показала, що вилетіла ракета, в який бік вона летить... І він розуміє, що відбувається. Тобто це не просто розмови про щось і десь.

Звісно, коли вночі летить багато «шахедів» або ракета вже десь на Чернігівщині, йдемо в укриття. Спуститися в укриття у нас займає рівно півтори хвилини. В укритті так само ми дивимося, куди і що летить, збили чи не збили. Він занурюються в цей процес, і це трішечки притупляє відчуття страху.

Безрозсудність – це не про мене. Мовляв, летить, а мені не страшно. Де б я не була, що б не відбувалося, я обов’язково виконую всі заходи безпеки.

Депресивні стани стаються через розчарування в людях

- Нещодавно у вас була операція на очах. Що сталося?

- Буває, що у людини забивається нососльозовий канал і перестає працювати. В принципі, нічого страшного, але з огляду на те, що я акторка і око – мій основний інструмент, доводиться інколи робити такі маніпуляції. Я просто про це не знала.

Прийшла до окуліста запитати, чому у мене постійно сльозиться око і що з цим робити. А вона дістала десятисантиметрову голку і сказала, що будемо чистити. В око засовується величезна голка, і близько години око прочищається. Спочатку я намагалася втекти (сміється). Але далі я б не могла так ходити. Око виділяло сльози постійно.

Сказати, що це страшно – це нічого не сказати. Міліметр вправо чи вліво, чи раптом щось би пішло не так - можна було б прощатися з професією або розраховувати лише на ролі піратів (сміється). Дуже часто для таких тривожних пацієнтів, як я, важлива впевненість лікаря. І її впевненість і професіоналізм мене врятували.

Постшоковий синдром був декілька днів. Це не боляче, просто дуже страшно.

- Слухаючи вас, мені здається, що ви дуже емпатична людина. Як вам вдається не втрачати оптимізму, тримати якусь рівновагу в такі часи?

- Можливо, це так здається. Я людина достатньо рефлексуюча, депресивна. І саме через це я вже більше 10 років в терапії з психологом. У мене різні бувають стани. Бувають стани, коли просто хочеться вийти у вікно. І це буває нерідко. Я переживаю це сама, бо не хочеться засмучувати маму, близьких. Підписникам це теж не треба, бо коли тобі погано, люди дуже люблять таке смакувати. Тому це завжди всередині, а зовні здається, що я дуже життєрадісна і все в мене класно.

Єдине, мабуть, що мене тримає найбільше – це діти. Це мій син, його життєрадісність, його дитячий погляд, його абсолютна любов, його прості бажання: а пішли в парк поїмо морозива чи давай покатаємося на самокатах. Саме такі моменти можуть мене витягнути з будь-яких глобальних проблем.

Я взагалі дуже люблю дітей. Завжди жартую, що була б кращою нянею, ніж акторкою. Мені кайфово з дітьми, можу забрати до себе декількох дітей моїх друзів і спілкуватися з ними весь день. Я оживаю в дитячому світі. Бо діти не пліткують, не засуджують, вони просто кайфують тут і зараз. Вони бігають, смачно їдять і дивляться класні мультики.

І коли мені дуже погано, я теж бігаю, смачно їм і дивлюся мультики.

- Вам би хотілося ще дітей?

- Не знаю, як все встигнути, але я б ще й десятьох народила. Мені здається, діти – це найкраще, що може з нами статися. Діти у мене на першому місці.

- Чому у вас бувають такі тривожні стани? Це через війну загострилися якісь відчуття, чи загалом давить несправедливість світу, чи людські вчинки можуть «вибивати».

- Війна мене, навпаки, активізує. Мені здається, з кожним обстрілом я наче стаю сильнішою. Особливо після обстрілів Харкова, бо я харків’янка, а ми, харків’яни, дуже любимо своє місто. Воно було відновлене, чисте, ідеальне, а росіяни знищують все день за днем. У Харкові ж кожного дня щось летить. І тобі шкода, що ця краса нищиться. Тому після кожного обстрілу в мене з’являються сили, я одразу зідзвонююся з волонтерами, ми робимо якийсь збір... Я стаю дієвішою, активнішою.

А депресивні стани у мене стаються через розчарування в людях. Мені все здається, що далі вже неможливо, немає куди, але кожного разу люди намагаються мене здивувати.

Я взагалі вибудувала своє життя так, що в мене в принципі друзів майже немає. Мої найкращі друзі – це чоловік, син, мама, тато, бабуся, деякі родичі. Я максимально себе оберігаю. Але люди все одно дивують. Я не розумію, чому вони такі злі, заздрісні, як вони можуть бути такими безжалісними, як вони можуть бути такими кар’єристами… І це не про війну, це про прості людські стосунки. Мене це настільки душить! Тому просто даю собі час прийняти це і відгородитися, щоб мати змогу рухатися далі.

- А яка у вас найбажаніша мрія, окрім нашої Перемоги, якою ми всі живемо?

- Мені хочеться, в продовження ваших попередніх запитань, навчитися бути щасливою незалежно ні від нічого. Це складний шлях. І я б хотіла себе бачити в точці, в тому етапі, де мене не вибивають із життя, де, що б не сталося, я знаходжу в собі сили лишатися цілісною, впевненою в собі і щасливою, щоб нести світло людям. Коли артист сповнений світлом, він може зцілювати серця людей, надихати їх, дарувати їм надію, посмішку. Посмішка – це дуже дорогого варте в наш час. А якщо світло всередині згасає, то ти й дати нічого не можеш. Мені дуже подобається, коли я можу випромінювати якесь світло, і люди передають його далі.