Не тільки НАТО: як Україні уникнути повторення війни?

Трохи раціоналізації запеклої дискусії. Бо тема «як зробити так, щоб точно не було великої війни 2.0» перетворилася на поле спекулятивного не-конструктивного срачу і політичних маніпуляцій. Хоча навіть ця ще не закінчилася.

Чим постійно і активно користується ворог, а також його свідомі чи несвідомі союзники. Бо коли йде війна і у нас, і у росіян стоїть одна задача: максимально деморалізувати і зневірити свого опонента.

Зараз битва крутиться навколо теми «запрошення в НАТО». Але це не вся відповідь на питання. Це взагалі не обовʼязкого відповідь на питання. Тож варто все ж проговорити доволі очевидні речі.

Національні сили – це основа безпеки (ваш капітан очевидність). Чим далі тим я більше переконуюсь, що якби на 2022 Україна мала умовні 200-300 літаків з боєкомплектом до них, ніякої війни не сталося б. Літаки – це лише частина відповіді.

Саме тому росіяни зараз так бісяться коли Україна отримує перші західні літаки попередніх поколінь. Бо кожен літак, кожна система ППО, кожне нове виробництво снарядів – це про те, що вони не зможуть повторити. Як мінімум – піти далі точки зупинки війни.

Бо створення реальної системи стримування зробить повторну агресію надто ризикованою для противника. Це, власне, вже зараз відбувається. Оці всі заплановані постачання літаків і іншої зброї – вони про довготривалу безпеку. Замовлення зброї на 2025-2026-2027 рік – це і є інвестиції у неповторення агресії. Найкращі інвестиції. Незалежно від долі питання по НАТО.

Тому відповідь на питання, якщо воно буде так стояти «Літаки чи НАТО?» обрати варто літаки. І багато боєкомплекту до них. Скільки там нам зараз наобіцяли літаки у найближчі 5 років? Біля 100? Працюємо над тим, щоб було втричі більше. А краще в пʼять разів.

Якщо казати про дипломатичний напрямок, то оборонні угоди з зобовʼязанням постачати нам зброю – це теж дарма недооцінений інструмент. Я розумію, що є велика політична і емоційна спокуса щоразу як папуга горланити «Будапешт! Будапешт!», але давайте будемо чесними хоча б з собою. Ми самі у період між 1994 і 2014, і навіть після 2014 не те щоб дуже багато працювали над тим, щоб трансформувати ті документи у якісь адекватні гарантії чи двосторонні угоди.

Підписання довгострокових двосторонніх оборонних угод з країнами, які мають сильний оборонний потенціал створює додатковий захисний контур. Посилення стратегічних відносин із Польщею, Туреччиною, державами Балтії також може знизити ризики повторення війни.

Сюди ж додається формуванням інших регіональних ініціатив колективної безпеки. Потенційним майданчиком для такого альянсу можуть стати країни Чорноморського регіону (Молдова, Румунія, Болгарія), які мають спільні інтереси у стримуванні Росії.

Інтеграція до ЄС це теж не лише економіка, але й безпека. ЄС може забезпечити не тільки економічні переваги, але й посилення безпеки. Повноцінна інтеграція дозволить залучати нові технології, розвивати економіку та модернізувати інституції.

Сюди треба додати і внутрішню стійкість: і економічну, і інформаційну, і політичну. Але про це треба багато писати окремо. Проте важливо проговорити це: сильна економіка є важливим фактором для стримування агресора; власна промисловість – це єдина гарантія того, що в тебе буде все необхідне під час війни; всі ці історії «якщо війна, всю складну техніку купимо за кордоном» не працюють.

Загалом, Україна повинна розглядати свою безпеку у ширшому контексті ніж вступ до НАТО. Контексті, який зберігає нам вікно можливостей для розвитку. Фундамент довгострокової безпеки закладається вже зараз і буде розширюватися після війни. У нас просто немає іншого вибору, якщо ми хочемо жити у своїй країні.

Ну і так. Треба все ж припиняти слухати людей, які хочуть переконати українців чи підвести нас до думки, що ми «приречені». І що треба здати країну шляхом втечі чи капітуляції. По-перше, це брехня, бо ситуація лишається невизначеною, але робочою. По-друге, ці люди – вороги. Слухати ворогів доволі тупо.

Мабуть треба окремо пояснити про НАТО.

НАТО – це круто. І туди треба рухатися.

Але як в найближчі роки туди реально добігти і як переконати проголосувати за вступ України боязкі уряди – я не знаю. І поки не виглядає так, що це реалістична перспектива.

Бажати, звісно, треба максимуму. В тому числі краху путінського режиму і адекватних сусідів там, де зараз Росія і Білорусь.

Але промальовувати параметри безпеки необхідно зараз. І незалежно від того, наскільки перспектива НАТО чи «краху Росії» буде реальною.