Андрій Гайдуцький: «Уже очевидно, що за рахунок лише самих українців ми не зможемо підняти економіку України»

Третій рік війни продовжує оголювати проблему еміграції українців. За прогнозами НБУ, у 2024–2025 роках з України виїдуть ще близько 700 тисяч осіб. За даними Європейської бізнес-асоціації, навесні 2024 року 74% компаній відчували дефіцит кадрів, а в деяких сегментах економіки, наприклад серед водіїв, частка вакансій уже сягає 50%. Чому українці і надалі емігрують? Чому до війни ми не помічали масштабів еміграції? Скільки іноземних іммігрантів потрібно залучити?

Відповіді на ці та інші запитання ZN.UA розкриває в новому інтерв’ю з експертом у сфері міграційної політики Андрієм Гайдуцьким. Свого часу Андрій Гайдуцький вивчав найкращий у світі досвід багатьох країн як із залучення іноземних мігрантів, так і з реалізації програм повернення своїх мігрантів.

— Пане Андрію, за даними НБУ, кількість українців у світі зросте ще на 400 тисяч у 2024 році і на 300 тисяч у 2025-му. Чому українці продовжують залишати Україну 2024 року?

— Є макрочинники і мікрочинники.

Перший макрочинник — це висока різниця в оплаті праці в Україні та країнах, куди переїжджають українці. Наприклад, різниця в оплаті праці між Україною і Польщею 2024 року становить приблизно чотири рази на користь останньої, з Великою Британією — сім разів, із Німеччиною — вісім, із США — 12 разів. Це основний чинник, що продовжує мотивувати людей до виїзду за кордон.

Другий макрочинник — розвинені країни продовжують надавати підтримку новоприбулим українцям. Тобто вони припиняють її тим, хто приїхав два-три роки тому, і переспрямовують цю допомогу «новим» українцям. Таким чином влада цих країн намагається залучити більше нових робочих рук, нових споживачів, нових платників податків. За три роки повномасштабної війни десятки країн навчилися продуктивно залучати українських мігрантів із користю для своєї економіки.

До мікрочинників я відношу активізацію воєнних дій в окремих регіонах на сході України, періодичні перебої з електроенергією, що не дає можливості окремим верствам населення повноцінно працювати в країні.

— Прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що головними чинниками, які стримують повернення українців з-за кордону, є безпека, наявність роботи і власного житла.

— Це не головні чинники, адже все це ми мали мирного 2021 року… Однак тоді з України виїхало і не повернулося 660 тисяч українців. За даними Opendatabot, загалом за відносно спокійні 2016–2020 роки також виїхало і не повернулося додатково 700 тисяч українців. Війна, чи відсутність повної безпеки, не є ключовою причиною еміграції, це лише тригер, який її прискорює. Наявність роботи теж не зупиняє від еміграції — зараз у нас рекордна кількість вакансій, яка вища рівня 2021 року. Чому тоді люди їдуть? І тим більше власне житло не є приводом для них лишатися. Україна входить до топ-5 країн Європи за наявністю власного житла. Понад 85% домогосподарств мають власне житло…

— Утім, до війни жодна влада не помічала масштабів еміграції, а суспільство про це також майже не говорило.

— Тому що ці масштаби були досить невисокими через неспроможність чи небажання людей виїжджати. Після розпаду СРСР і обвалу ВВП в Україні з’явилася величезна пропозиція робочої сили, яка не змогла виїхати за кордон з двох фундаментальних причин, і ця пропозиція десятиліттями закривала попит для роботодавців без потреби суттєво підвищувати зарплати.

Перша причина полягає в тому, що суспільство вільно не володіє іноземною мовою, і навіть за великого бажання виїхати за кордон інтеграція відбувалась би дуже-дуже тривалий час.

Друга причина — наявність власного житла (більшість якого безкоштовно дісталась у спадок від СРСР). Саме отримане у спадок «радянське» житло розслабило суспільство і применшило жагу до покращення власного життя. Давайте розглянемо столицю: середня зарплата в Києві у вересні 2024 року, за даними Work.ua, становила 22,5 тисячі гривень (до оподаткування) і 13,2 тисячі гривень (після оподаткування), а середня вартість оренди квартири в місті — близько 15 тисяч гривень на місяць. Очевидно, що якби більшість людей жила в орендованому житлі (як у більшості столиць країн ЄС), вони швидко зрозуміли б потребу в еміграції, бо на таку зарплату не утримати родину після сплати оренди. А місто почало б масово наповнюватись іммігрантами, як це відбувається у Берліні, Варшаві чи Празі. Однак саме наявність власного житла дає можливість мільйонам українців не відчувати, як мало вони заробляють (адже не потрібно оплачувати оренду житла). Це і знижує їхній апетит до еміграції. Але все змінилося з війною, коли відкрилося вікно можливостей: десятки країн погодилися «проінвестувати» в інтеграцію мільйонів українців. Зараз ці країни зрозуміли: «Вау, це працює: ми витрачаємо на їхню інтеграцію, але всі ці витрати окупаються економічним зростанням, збільшенням податкових надходжень і підвищенням зайнятості». Наприклад, Міністерство праці та соціальних справ Чехії звітує, що прибуток держбюджету країни завдяки українським біженцям становив 4,4 мільярда чеських крон у першому півріччі 2024 року. Тобто там уже зібрали більше коштів, ніж витратили на субсидії. В інших країнах аналогічна ситуація.

— Тобто нам ніхто не віддасть українців після припинення бойових дій?

— Так, країни цьому не сприятимуть.

По-перше, українці потрібні країнам ЄС для розв’язання їхньої ключової проблеми — дефіциту робочої сили, яка сформувалася через низьку народжуваність, відтік свого населення за кордон, а також через зростання частки населення похилого віку. Знову наведу вам дані щодо Чехії: через нестачу робочої сили недоотриманий дохід чеського бізнесу, за даними PwC, становить понад 230 мільярдів крон, або 4,5% ВВП країни. І така ситуація в більшості країн ЄС. Тому зараз для них українці як манна небесна, що стабілізує ситуацію на ринку робочої сили. А ще ж є США і Канада, які за три роки залучили понад 800 тисяч українців. Вони, як пилосос, готові поглинути всіх тих, хто не інтегрується в ЄС, адже умови інтеграції в Америці значно легші.

По-друге, якщо ми говоримо саме про українських біженців, то вони перебувають тільки на початку свого міграційного циклу і лише приступили до досягнення своїх цілей: хтось почав навчатися, хтось почав працювати, а дехто — накопичувати заощадження на майбутній бізнес в Україні… Але раптом хтось пропонує сказати біженцям: «Кидайте все і повертайтеся». Це суперечить логіці економічного циклу. Це так само, як вагітній на першому триместрі запропонувати: «А давайте ви вже будете народжувати!». Якщо порівнювати з цією аналогією, то українські біженці перебувають тільки у першому триместрі свого міграційного циклу. А весь міграційний цикл триває в середньому 3–15 років і залежить від цілей людини.

— Якщо нам не віддадуть українців, то населення й надалі скорочуватиметься? ООН уже пророкує, що 2100 року в Україні проживатимуть 15,3 мільйона осіб.

— По-перше, після кожного регресу починається прогрес, і населення України рано чи пізно почне зростати. Але розрахунки ООН я вважаю досить оптимістичними з урахуванням нинішніх темпів скорочення населення. В середньому за 2011–2021 роки населення України щороку скорочувалося на 1,22% (на 0,52% через смертність і на 0,70% через еміграцію). І якщо ці темпи збережуться, то, за моїми підрахунками, ми вийдемо на цю цифру ще до 2080 року (якщо припустити, що 2024-го в Україні проживають лише близько 30 мільйонів осіб).

Однак у наступні десять років на Україну очікує щонайменше два етапи нової еміграційної хвилі. Перший — це припинення воєнних дій: частина людей виїде за кордон або до родин, або на роботу, адже на українських чоловіків в ЄС формується відкладений попит. Другий етап — це вступ України в ЄС, що теж вплине на відтік українців, адже різниця в оплаті праці залишається величезною. Це буде справжній challenge для України. Але це пережили і країни ЄС-10 після розширення 2004 року. Наприклад, за 2004–2007 роки лише з Польщі виїхало понад 2,3 мільйона людей (6,6% населення), з Румунії — більш як 2 мільйони (майже 10%), з Литви — 400 тисяч (12% населення). Тому вони зараз активно залучають іноземців. Ми також маємо почати готуватися до такого варіанта розвитку подій.

— Водночас припинення бойових дій має розпочати реалізацію так званого Плану Маршалла для України. Хто його виконуватиме, якщо українці не повертатимуться й надалі емігруватимуть?

— Це ключове запитання! Коли вперше План Маршалла почав реалізовуватися 1948 року, середній вік населення Західної Європи становив близько 30 років. Зараз в Україні середній вік 41,2 року, а понад 30% населення країни — це пенсіонери. Українці є однією з найстаріших націй у світі. Враховуючи, що в Україні зараз проживає близько 30 мільйонів осіб, ми на другому місці в світі (після Монако) за співвідношенням пенсіонерів і населення і за цим показником випередили навіть Японію. Тому ви ставите дуже слушне запитання. Без залучення іноземних мігрантів буде дуже важко реалізувати План Маршалла, адже кошти потрібно освоювати швидко і недорого.

— Ви також згадали про рекордний дефіцит кадрів, що призвів до зростання кількості вакансій в Україні. Чи зменшиться він із припиненням бойових дій або завершенням війни? І які його наслідки для України?

— Ні, не зменшиться. В Польщі немає війни, і там також проблема знайти персонал. У Чехії теж немає війни, і там рекордна кількість вакансій, що призвело до рекордно низького для ЄС безробіття (2,7%). То чому припинення війни має щось змінити в Україні? Навпаки, припинення бойових дій активізує підприємницький дух українців і ми отримаємо ще більшу кількість вакансій. Але це призведе до чергового сильного зростання зарплати, оскільки влада в Україні не стимулює формування пропозиції робочої сили у відповідь на бізнес-активність. Зростання зарплати в Україні вже вийшло за будь-які адекватні рамки, особливо якщо порівняти з темпами збільшення інфляції чи загалом із рівнем розвитку нашої економіки. За даними Trading Economics, Україна вже на першому «антирекордному» місці в Європі за темпами зростання зарплати — 22,2% за перше півріччя 2024-го (в річному вимірі). І війна тут ні при чому. Ще до війни в Україні було неадекватне зростання зарплат. За 2019–2021 роки вони зросли в Україні на 58,1%. При цьому в Польщі — лише на 22%, у Німеччині — лише на 12%. Це результат нестачі пропозиції робочої сили за адекватні гроші, тому бізнес вимушений такими темпами піднімати зарплати. Куди ми рухаємося з такими темпами їхнього підвищення? Україна зараз втрачає важливу складову своєї економічної привабливості — недорогу робочу силу. Який інвестор прийде в країну, коли бачить такі цифри? Навпаки, українські інвестори будуть змушені переїжджати в інші країни, щоб забезпечити рентабельність для свого бізнесу. Адже неможливо все автоматизувати.

— Як влада може формувати пропозицію робочої сили, аби хоч якось зменшити темпи зростання зарплати?

— В умовах низьких показників народжуваності пропозиція робочої сили формується або через повернення своїх мігрантів, або через залучення іноземних. Але повернення своїх, тобто українських, мігрантів — це дуже дорого. Вважається, що мігрант готовий повернутись, якщо рівень оплати праці на Батьківщині не більш як у два рази нижчий, ніж у країні його працевлаштування (адже йому не потрібно платити за оренду житла тощо). Але зараз в Україні зарплати в чотири рази нижчі, ніж у Польщі (а не в два рази)… Тому, щоб повернути українця з Польщі, потрібно вдвічі підняти його зарплату в Україні, а щоб повернути українця з Німеччини, треба збільшити таку зарплату в чотири рази... Але якому роботодавцю в Україні стає цікавим такий працівник? Тому в Європі практично немає програм повернення своїх мігрантів, адже це дуже дорого! Такі програми є точковими, спрямованими на повернення вузького сегмента кваліфікованих фахівців, а не масових груп населення. Тому в Польщі практично немає програм повернення польських мігрантів, а в Німеччині — повернення німецьких мігрантів. Бо це безглуздо. Польща може значно швидше і дешевше залучити українців, а Німеччина — поляків.

— Тобто за рахунок українських мігрантів ми не зможемо наситити ринок робочою силою?

— Ні. В сьогоднішніх реаліях це можливо тільки за рахунок залучення іноземної робочої сили. Потрібно суттєво спростити бюрократичні і дозвільні процедури для роботодавців, адже саме вони залучатимуть іноземців, намагаючись заповнити вакансії, що пустують місяцями. Головне — працевлаштування іноземців має починатися паралельно з їхнім прибуттям в Україну. А сьогодні, щоб привезти навіть «безвізового» молдованина в Україну офіційно на роботу, роботодавець змушений витратити до 20–30 днів, адже весь дозвільний процес щодо працевлаштування необхідно пройти, поки майбутній працівник перебуває у Молдові. Якщо ми говоримо про «візові» країни, то строки можуть розтягнутися ще на додаткові два місяці. Це неприпустимо в епоху такого дефіциту робочої сили в Україні, а також у період, коли наші конкуренти, наприклад поляки, можуть «хантити» іноземців за один-два дні. Ми, віддаючи їм українців, просто не встигаємо поповнювати нашу економіку робочою силою. За даними Statista, в Польщі вже понад 81% усіх компаній мають у штаті іноземця, переважно українця. В Польщі це вже аксіома — якщо в тебе в штаті немає працівника-іноземця, твій товар чи послуга неконкурентні. В Україні ж менш як 2% компаній мають іноземця серед свого персоналу. Що менше ми залучаємо іноземних мігрантів, то менш конкурентоспроможними є українські компанії, а значить, і товари та послуги, вироблені в Україні.

— Тож якщо не спростити залучення іноземців, то український бізнес почне свою релокацію за кордон, щоб залишатися конкурентоспроможним?

— Так. По-перше, почнеться релокація українських кадрів за кордон, по-друге, почнеться релокація українського капіталу, тобто виведення інвестицій за кордон, по-третє, і це найголовніше, почнеться релокація проєктів за кордон, особливо в ІТ-сфері. Наприклад, українська IT-компанія Ciklum відкрила офіс в Індії на понад 400 осіб, тому що середня річна зарплата програміста в Індії становить 8,4 тисячі доларів США, а в Україні — 27 тисяч доларів. Якби в Україні було спрощено систему залучення іноземців, Ciklum створила б половину з цих робочих місць в Україні, залучивши індусів чи пакистанців. І таких компаній, які змушені відкривати закордонні офіси, насправді вже тисячі. Через недалекоглядність влади бюджет не отримує податків із зарплати робочих місць, які могли б бути створені в Україні, а бізнес не отримує споживчого попиту, який могли б сформувати ці люди всередині країни.

— Чи є економічний показник, який чітко показує, що нам потрібно активізуватися щодо залучення іммігрантів?

— Так. Це різниця між зарплатою, яку хоче отримати потенційний працівник, і сумою, що її готовий платити роботодавець. Наприклад, за даними Robota.ua, у січні 2024 року українець був готовий працювати за 22,7 тисячі гривень, а роботодавець був готовий платити лише 19,7 тисячі гривень. Але за два роки ця різниця (3 тисячі гривень) зросла майже в десять разів. Ще в січні 2022 року ця різниця становила лише 445 гривень. Це вказує на те, що в нинішніх реаліях дедалі менше роботодавців готові наймати українців за ті гроші, на які останні готові працювати. І ця різниця, так звана «міграційна премія», й надалі зростатиме, якщо не лібералізувати ринку для доступу іноземної робочої сили.

— Скільки іноземців потрібно щороку залучати?

— Потреба в додатковій кількості людей вимірюється через два баланси: демографічний (різниця між народженими і померлими) і міграційний (різниця між тими, хто емігрував та іммігрував). В Україні обидва баланси від’ємні, що негативно впливає на ринок робочої сили, споживчий попит, народжуваність тощо. Наприклад, 2021 року, щоб вирівняти ці баланси та забезпечити економіку людьми, потрібно було залучити в Україну 1,1 мільйона іноземців, а за фактом залучили лише близько 80 тисяч осіб…

— Чимала кількість. Суспільство до цього навряд чи готове. Як владі і бізнесу «продати» суспільству ідею про необхідність залучити іноземців?

— Головний зиск полягає в тому, що українці зможуть і надалі користуватися багатьма суспільними благами безкоштовно або задешево. Найкращий приклад тут — це користування громадським транспортом. На сьогодні через старіння і еміграцію населення понад 50% його користувачів — це пільговики. І якщо влада хоче, щоб українці й надалі безкоштовно ним користувалися, необхідно залучити більше іноземців, адже хтось має компенсувати їхнє безкоштовне пересування містом, інакше транспорт припинить надавати послуги. Це також стосується і ветеранів, мільйони яких мають право на безкоштовні ліки, санаторне лікування, 75-відсоткову знижку на послуги ЖКГ, додаткову відпустку… хтось це все ж має оплатити! Тому уряди багатьох країн активно залучають мільйони іноземців, щоб за рахунок податків із них утримувати корінне населення, зокрема пільговиків. Так, в ОАЕ, Катарі, Монако, Люксембурзі, Швейцарії місцеве населення користується значними знижками чи благами від влади, але вся компенсація за такі блага лягає на плечі іноземців, які працюють у країні. Якщо ми хочемо побудувати заможне суспільство, яке користується благами від держави, потрібно, аби хтось ці блага оплатив. Уже очевидно, що за рахунок лише самих українців ми не зможемо підняти економіку України. Темпи зростання ВВП постійно зменшуватимуться. Це неможливо, зокрема, з таких причин. По-перше, через таку високу частку пенсіонерів у структурі населення (приблизно 34%), високу частку ветеранів і членів їхніх родин (за даними Мінветеранів, їхня кількість зросте до 5 мільйонів, що становитиме приблизно 17% населення) тощо. По-друге, через низькі обсяги внутрішніх ресурсів, одним з яких традиційно виступають банківські депозити. У розрахунку на одну особу українці тримають у банках лише близько однієї тисячі доларів США. Тому нам банально потрібно почати залучати людей з грошима, які почнуть їх витрачати в Україні та створювати споживчий ефект на товари і послуги, вироблені в країні.

— Якими мають бути наступні дії влади?

— Лібералізація ринку праці з метою спростити залучення іноземців роботодавцями. Цей крок також відповідає і нещодавно схваленій урядом Стратегії демографічного розвитку України до 2040 року. Треба стимулювати залучення не лише «синіх комірців» на заводи і фабрики, а також іноземних студентів і підприємців, які створюватимуть нові робочі місця. Про це я детальніше розповідав у попередньому інтерв’ю.

— Які найбільші ризики нас очікують у разі залучення іноземців?

— Найбільшим ризиком будуть прояви расизму, що гальмуватиме інтеграцію іноземців в українське суспільство. На жаль, суспільство до цього не готове. Іноземці зіштовхнуться з етнічним, культурним, професійним приниженням, як свого часу із цим зіштовхнулись українські мігранти, яких досі принизливо називають заробітчанами. Але в нас немає часу, щоб спочатку підготувати суспільство, а потім їх запрошувати. Враховуючи темпи скорочення населення і дефіцит робочих рук, усе необхідно робити паралельно, як то кажуть, з коліс. Тема расизму набуватиме особливого значення і потребуватиме обговорення в суспільстві з метою захистити інтереси всіх сторін (населення, іноземців, роботодавців) задля розвитку економіки України.