Залежність на війні: що варто змінювати вже зараз?

Українські військові, які зараз перебувають на передовій, стикаються з постійною загрозою для життя, втратою побратимів і посестер, психічним виснаженням і депресією, травмами, фізичним болем тощо. І якщо отримання медичної допомоги можливе на всіх ланках військової служби, то доступність психологічної досить обмежена, особливо якщо йдеться про військовослужбовців / військовослужбовиць, які перебувають на лінії фронту, постійно виконуючи бойові завдання.

За таких обставин багато військових змушені вдаватися до самолікування, часто починаючи зі звичайних знеболювальних, а потім додаючи алкоголь та інші сильнодіючі препарати. І хоча у світі досить поширена практика відповідального самолікування, вона стосується лише безрецептурних препаратів, до того ж тільки за умови, що людина має можливість отримати медичну допомогу й чітко розуміє переваги та ризики вживання певного медикаменту за власним бажанням або відповідно до потреб.

Для українських військовослужбовців та військовослужбовиць таке самолікування є вимушеним і досить часто неусвідомленим із погляду ризиків, побічної дії та розвитку залежності. Ця вимушеність обумовлена кількома чинниками:

тривалий хронічний біль унаслідок травм і контузій;
необхідність виконувати накази й робити свою справу, намагаючись не підвести побратимів і посестер;
неможливість піти у відпустку або на лікарняний, що уможливлюють комплексне лікування, реабілітацію та психотерапію.

Про бійців / бійчинь, які вживають такі сильнодіючі препарати, а також поєднують їх із алкоголем, в українському суспільстві говорити не прийнято: ця тема наразі заборонена. Вона є табу й для командирів через відсутність можливості ротацій і відпусток, і для соціуму, адже визнання проблеми може погано позначитися на позитивному, часто героїчному образі військових або ветеранів / ветеранок. Відповідно, залежність стає «клопотом» військовослужбовця / військовослужбовиці та його / її рідних, а також фахівців, які мають справу з пацієнтами з ознаками залежності внаслідок самолікування або вживання психоактивних речовин (ПАР) для подолання психоемоційного стресу та бойових травм.

Такі препарати військові отримують і від своїх медиків у підрозділах (за певними показаннями), і від волонтерів, і через друзів або знайомих. Це можуть бути як медикаменти, зареєстровані для використання в Україні, так і ті, які знаходять волонтери, а також нелегальні речовини. Наприклад, іще минулого року українські правоохоронці звернули увагу на ланцюжки постачання наркотиків до зони бойових дій. Проблема несистематичного вживання заборонених речовин актуальна майже в кожному бойовому підрозділі, й головна її причина — доступність і низька ціна наркотиків, як зазначає офіцер 67-ї окремої механізованої бригади, військовий психолог Андрій Козінчук.

Уживання психотропних речовин і наркотиків у зоні бойових дій не є чимось новим або винятковим, адже війна завжди була одним із найбільших випробувань для людини, і не лише фізичних, а й психічних (факти вживання військовими ПАР фіксували під час найкривавіших конфліктів XX століття — Першої та Другої світових воєн, війни у В’єтнамі, операцій в Афганістані, Іраку тощо). З огляду на це ми вирішили оцінити актуальний стан речей в Україні, проаналізувати найкращий міжнародний досвід боротьби із залежностями під час збройних конфліктів і запропонувати необхідні, на нашу думку, заходи для подолання наркозалежності на війні.

Досвід боротьби США з наркотиками в армії під час участі в міжнародних збройних конфліктах

З огляду на досвід інших країн, що пережили війни, Україні, найімовірніше, слід очікувати збільшення кількості людей (зокрема військових), які вживають наркотики. Отже, необхідно розуміти, які міжнародні практики ми можемо використати для розроблення власної ефективної стратегії, що буде адаптована до національних особливостей і враховуватиме виклики воєнного часу.

Наприклад, у США, згідно з даними Департаменту в справах ветеранів, близько 26,2% (5,2 мільйона) ветеранів / ветеранок війни у В’єтнамі, Іраку та деяких інших конфліктів мали психічні захворювання та / або залежність від ПАР. Водночас центральне місце в політиці щодо наркозалежних в армії посідає обов’язковий скринінг на вживання ПАР. До речі, на запровадження такої процедури в Сполучених Штатах знадобилося близько 35 років. Це була сукупність послідовних кроків: запровадження тестування особи перед зарахуванням на службу, випадкове тестування під час її проходження й участі в бойових діях тощо. Водночас в армії США були практики контрольованого вживання ПАР (тільки в певних дозах під наглядом лікаря). Іншим, не менш важливим складником політики щодо наркозалежних в армії США стало запровадження на державному рівні програм соціальної адаптації та реабілітації військових. Наприклад, згідно з інформацією, представленою на офіційному сайті Департаменту в справах ветеранів США, допомогу наркозалежним військовим надають як у місцевих медичних центрах, зокрема й під опікою громадських організацій, так і в спеціалізованих клініках, що підпорядковуються департаменту. Водночас надання такої допомоги ґрунтується на доказових методах (когнітивно-поведінкова терапія, мотиваційне інтерв’ю з ветераном / ветеранкою, під час якого фахівці намагаються допомогти йому / їй виявити особисту мотивацію до змін, тощо). Водночас у Сполучених Штатах є можливість замісної терапії та проходження реабілітації в умовах стаціонару.

Отже, контрактування або мобілізація в США відбувається лише після проходження особою скринінгу на ознаки вживання наркотичних та / або психотропних речовин за визначеною процедурою, обсягом і відповідальними підрозділами. Відповідно, на момент служби вживання ПАР — це справді поодинокі випадки, коли особа або починає вживати вперше, або повертається до вживання, яке не було продіагностовано за допомогою скринінгу під час контрактування / мобілізації.

Поточна ситуація в силах безпеки та оборони

Промовистим фактом, що дозволяє охарактеризувати ситуацію з особами, які вживають ПАР у лавах ЗСУ, є те, що ВЛК при ТЦК та СП наразі не здійснюють скринінгу на вживання наркотиків (комісії не проводять тестів на вміст наркотиків у крові перед узяттям на військовий облік). Також потрібно звернути увагу на те, що, відповідно до чинного наказу МОУ №402, придатними до служби є особи із синдромом залежності на тлі помірних або легких психічних розладів. Водночас держава пропонує певне рішення для цієї категорії військових: «Такі люди повинні критично ставитися до свого стану й поведінки та припинити вживати».

Отже, сьогодні є висока ймовірність того, що до війська потрапить значна кількість людей із залежностями — як ті, хто перебуває на лікуванні за програмами замісної підтримувальної терапії, так і ті, хто вживає нелегально з рекреаційною метою. Залучення таких осіб до війська становить високий ризик як для них самих (розвиток синдрому абстиненції, болі, судоми тощо), так і для оточення (можливе заподіяння шкоди життю та здоров’ю побратимів і посестер). Урешті-решт наявність залежності ставить під загрозу виконання бойових завдань і наказів командира. Водночас із огляду на те, що, на відміну від США, в Україні наразі немає програм замісної терапії для наркозалежних військових, зростає ймовірність заподіяння такими особами шкоди собі внаслідок самолікування й навіть є ризик їх смерті через передозування. Проблему також становить те, що офіційної правдивої статистики щодо фактів зловживання ПАР серед військових немає. По-перше, тому що немає офіційного скринінгу, який проводився б у межах проходження ВЛК перед мобілізацією, або ВЛК після поранення, або ВЛК перед демобілізацією. По-друге, виявлення випадків уживання ПАР є причиною скасування додаткових виплат, премій за виконання бойових завдань або одноразових виплат у зв’язку з пораненням або загибеллю. Тож командири бойових підрозділів і медики намагаються замовчувати такі випадки через серйозні бюрократичні наслідки та скорочення особового складу. Відповідно, через брак достовірної інформації та нерозуміння глобальності проблеми й шляхів її розв’язання наразі немає стратегічного бачення того, яких заходів потрібно вжити, щоб мінімізувати негативні наслідки вживання ПАР у війську.

Замість висновків: які системні зміни необхідні?

Аксіомою є те, що сьогодні наші військові й ветерани / ветеранки мають бути забезпечені всіма необхідними медичними засобами, зокрема й сильнодіючими психотропними та наркотичними препаратами для лікування гострого й хронічного болю, неврологічних патологій, психічних станів і розладів. Це життєво важливо як для них зокрема, так і для країни загалом. Доступ до таких препаратів мають надавати за рекомендацією лікаря / медичного персоналу та за показаннями, а їх уживання, відповідно, слід контролювати.

Подальше ігнорування проблеми нелегального (для самолікування та рекреації) уживання ПАР у силах безпеки та оборони матиме серйозні наслідки як для самих військових (погіршення стану здоров’я, психічні розлади, труднощі з поверненням до цивільного життя), їхніх родин та армії, так і для суспільства загалом (зростання рівня злочинності та соціального напруження тощо).

Отже, на системному рівні важливими є розроблення та впровадження єдиної координаційної стратегії. Наявний проєкт стратегії з наркополітики в Україні до 2030 року має містити продумані підходи й передбачати комплексні заходи щодо профілактики вживання сильнодіючих препаратів, своєчасного виявлення та скеровування на лікування й реабілітацію військовослужбовців / військовослужбовиць із залежностями.