"Ізюм. Звільнений": як фільм про збір артефактів війни раптом розкрив суть національного характеру

На екрани України 17 жовтня виходить документальний фільм "Ізюм. Звільнений" режисера Дмитра Чорного, який здобув спеціальну відзнаку на кінофестивалі Heritage In Motion в Софії (Болгарія). У картині розповідається, як команда столичного Музею Другої світової збирала військові артефакти на щойно звільнених від окупантів українських територіях — зокрема в Ізюмі. Кадри довоєнної школи та зруйнованої. Ще цілі храми, і вони ж — знищені ракетними ударами. Але не це головне в картині: музейна команда зустрічає на спустошених територіях пожежників, будівельників, фермерів. Виявляється, всередині у цих людей немає ніякої "розрухи". А що там? Фокус ділиться враженнями від допрем'єрного показу картини.

У центрі сюжету — історія експедиції директора Національного музею Другої світової війни Юрія Савчука, який виграв за конкурсом свою посаду буквально перед початком повномасштабного вторгнення — у грудні 2021-го.

Нова війна — нові артефакти

Директор зрозумів, що його Музей війни в бойовий час набуває іншого сенсу: війна не десь за десятки років у минулому, ні — вона вирує тут, зараз, поруч — у сьогоденні. І Юрій Савчук вирішив діяти.

Перша експедиція тривала з 5 до 16 квітня 2022 року з дозволу військового штабу й особисто головкома Валерія Залужного: Буча, Гостомель, Бородянка, Макаров, Чернігів.

Зібрали сотні артефактів: амуніція окупантів (мундири, каски, чоботи), зброя, снаряди, фрагменти зруйнованих шкіл і церков. У колекції з'явилися напівзгорілі ікони, хрести, частини куполів. Із цих знахідок у музеї зробили неймовірні художні інсталяції. У травні 2023 року вперше в історії України культурний заклад було нагороджено "музейним Оскаром": експозиція "Україна — Розп'яття" була відзначена міжнародною премією Museum and Heritage Awards.

За Перемогу!

У фільмі показана одна з експедицій директора і його музейної команди — у звільнене восени 2022 року місто Ізюм Харківської області. Збирати артефакти було небезпечно, бо сапери могли пропустити якусь міну чи снаряд.

"Авторським голосом" у стрічці слугують, в основному, монологи Савчука. Харизматичний директор, як справжній актор, змістовно й цікаво розмірковує в кадрі про війну, ніби наодинці зі своїми думками. Одного разу в лісі він виявляє ворожі консервовані банки зі щами, де на склі хвалькуваті пропагандистські написи: "Своїх не здаємо". "На етикетці термін придатності вказано — до червня, а вже жовтень, — дотепно зауважує Савчук, — отже, можна здавати".

Реакція на воєнні події в принципі яскравіше розкрила риси національного характеру. Вражає епізод, коли на території Святогірського монастиря, біля зруйнованого храму знаходять цілий дзвін, що стоїть на кроквах. Його завезли, але не підняли на дзвіницю. Савчук, на подив і радість наших військових, починає в нього дзвонити і кричати: "За Перемогу! За Перемогу!" Цей епізод неможливо забути.

Подружжя з Ізюма

Однак загалом із картини, повторюю, найбільше врізається в пам'ять не пошук артефактів, а люди, яких музейник зустріли дорогою. Веселий пожежник Дмитро, який залюбки ділиться подробицями своєї біографії і дуже прихиляє до себе. Будівельники, які кладуть асфальт поверх понівечених доріг. Але головний сюрприз чекає на глядачів у фіналі — це кінопортрет подружжя п'ятдесятирічного подружжя — жителів Ізюма: Сергія та Людмили. Вони вже давно живуть без світла в оточенні замінованих городів, та водночас у них зашкалюють оптимізм і вітальність.

Сергій докладно розповідає, як їхній будинок прошила наскрізь ракета, але не вибухнула. Він буквально з посмішкою показує місце, де була діра, яку він залатав. Чоловік каже, що розумів історичність подій, що відбуваються, і став вести в зошиті "Щоденник окупації". Там записи в такому дусі: "10:00 — касетні бомби. 12:00. Удари "Градами". 14:00. Затихло. Йдемо на город. Людмила давно хотіла посваритися і, нарешті, випала нагода..." У залі на цьому місці засміялися. Героїня стрічки Людмила починає, усміхаючись, відмовлятися, що не пам'ятає цього епізоду. Дивлячись на це миле подружжя, розумієш, що таких людей не може здолати зла озброєна нечисть, бо всередині цих ізюмчан — величезна кількість любові, доброти та жаги до творчої діяльності, хоч що б навколо не відбувалося.

На титрах стрічки щемливо звучить пісня співачки Камалії — "Кулями", що була записана ще в березні 2022 року. Там такі пронизливі рядки:

Кулями в серце,

Наскрізь моє тіло —

Це не зупинило мене!..

Не спимо, мерзнемо,

Поки все горіло,

Боже, коли все мине?!!!

Для мене ця співачка завжди асоціювалася з чимось гламурним, але її військовий цикл пісень (до фільму я не чув його) — гарно і по-новому розкрив артистку.

Картина дарує віру в те, що Перемога буде за Україною, бо зрозуміло: сила наших людей саме в любові й у здатності діяльно протистояти злу.