Валерій Болган, головред одеського «Інтента»: «Хто ще, окрім медіа, буде говорити сьогодні про проблему СЗЧ»

Незалежне одеське онлайн-медіа «Інтент» (до 2022 року — «ІзбірКом») є на Мапі перевірених джерел, створеної в межах проєкту «Фільтр» за підтримки Мінкульту, а також на Мапі рекомендованих медіа, над складанням якої спільно працюють «Детектор медіа» та Інститут масової інформації. Фактично від моменту створення у 2009-му цього видання, ініціатором якого став одеський осередок Всеукраїнської ГО «Комітет виборців України», до нього був залучений журналіст Валерій Болган.

Історик за освітою, Валерій називає свій прихід у журналістику «випадковістю, яка була абсолютно невипадковою». Ще у школі він був редактором газети, також писав для газети свого рідного містечка Подільськ (у 1935—2016 роках — Котовськ) на Одещині. Під час навчання в Одеському національному університеті імені Мечнікова (2002—2007) брав участь у створенні місцевого осередку «Комітету виборців України», який давно працює як незалежна ГО. «Коли ми засновували цей осередок, то зрозуміли, що чи не єдиний спосіб бути спостерігачем на виборах — це бути журналістом», — пояснює наш співрозмовник. Так спочатку з’явилася газета «Точка зору», а згодом «ІзбірКом».

Перед тим, як улітку 2015-го очолити редакцію «ІзбірКома», Валерій працював архіваріусом муніципального телеканалу «Круг», керівником історичного гуртка, стажувався в страховій компанії, а в будівельній доріс до начальника відділу технічного контролю. Для свого повернення до журналістики Валерій спочатку обрав щойно тоді створене інформагентство «Контекст-Причорномор’я», де працював редактором протягом п’яти років. А навесні 2013 року він прийняв пропозицію стати головним редактором одеської редакції газети «Вєсті», засновником і формальним власником якої був Ігор Гужва.

«Спочатку нас із Києва ніхто не чіпав, одеські “Вєсті” навіть називали націоналістичною редакцією, в Одесі на той момент навряд чи можна було знайти ще редакцію, де спілкувалися українською, — згадує Валерій Болган. — Поки тривала Революція гідності, ми висвітлювали її події без жодного тиску з боку київського офісу “Вєстєй”. 2 травня в Одесі відбулися трагічні події, і тоді ж пролунав перший дзвіночок, після чого частина працівників нашої редакції почала готуватися до звільнення, я також уперше подав заяву, але залишився ще працювати».

2 травня Валерій разом зі своїм колегою був очевидцем сутичок і пожежі в одеському Будинку профспілок, вони детально описували, що відбувалося. «Ми побачили, що вночі у наш матеріал зайшов особисто Гужва і зробив у ньому правки, зокрема вписавши словосполучення “огненная рота” на противагу, так би мовити, Небесній сотні. Коли я це побачив, я почав вимагати відкликати мій підпис під цією публікацією, і, наскільки пам’ятаю, це було зроблено», — розповів Валерій. Після цього, каже він, його зв’язок із «Вєстями» формально тривав ще до липня 2015-го, хоч фактично з кінця 2014 року він уже не керував одеською редакцією газети.

«І так, і ні, — відповідає Валерій на питання, чи шкодує зараз про роки роботи у “Вєстях”. — Якби тоді, коли я погоджувався на пропозицію очолити одеську редакцію газети, я знав усе те, що знаю зараз, можливо, я б ретельно подумав. Скоріш за все, я б усе одно погодився, бо на той момент це видання було одним із найцікавіших на одеському медіаринку, але я б пішов звідти раніше, щойно почалися втручання у нашу роботу».

Улітку 2015 року сайт «ІзбірКом» мав погану статистику, а його команді бракувало розуміння, як цей ресурс розвивати. Валерій очолив редакцію — і процес перетворення сайту на повноцінне медіа зрушив з місця. У 2020-му «ІзбірКом» першим серед одеських онлайн-медіа став україномовним, а у 2022-му команда провела ребрендинг і змінила назву на «Інтент». Попри ці та інші зміни, говорить Валерій, незмінним залишається неофіційне позиціювання видання: «Ми спостерігаємо за владою від того моменту, коли її обрали, і до моменту, коли її посадять».

У інтерв’ю «Детектору медіа» Валерій Болган поділився своїми спостереженнями за тим, які зміни відбулися на одеському медіаринку через повномасштабну війну, розповів про роботу «Інтента», прокоментував інтерв’ю військового Сергія Гнезділова «Бабелю», а також поміркував над тим, що вважатиме перемогою України у нинішній війні.

— Валерію, наскільки вам як професійному журналісту й історику за освітою було зрозуміло, що повномасштабна війна з росіянами є неминучою?

— Я до останнього сподівався, що цього не станеться. Але з 22 лютого, за два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, на сайті «Інтента» з’явився матеріал «Хроніки війни», в якому ми розповідали, що відбувається в країні-агресорці, які рішення ухвалює путінський режим тощо. Ми розуміли, що всі ці проголошення захоплених українських територій частиною Росії відбуваються не просто так. До того ж наші іноземні партнери інформували нас про ризики та радили підготувати майданчик у випадку релокації.

Ідея почати ще 22 лютого прямо говорити про війну була моєю, а загалом я ще з січня 2024-го на наших редакційних нарадах уже став говорити про необхідність безпекових заходів. Пригадую, навіть не всі мої колеги зрозуміли цю ідею, поставилися до неї з недовірою. Озираючись назад, можу сказати, що на момент 24 лютого 2022-го у нас було мало що готово в плані безпеки. Ми запропонували всім охочим скористатися можливістю і релокуватися до Львова, але в результаті з нашого колективу виїхали тільки троє, які на осінь 2024-го повернулися.

Щодо хостингу, то на момент повномасштабного вторгнення він уже був на «Амазоні», я на цьому ще раніше наполягав, тому що вважаю, що в Україні достатньо загроз для незалежних медіа і без росіян.

 Головний редактор одеського онлайн-медіа «Інтент» Валерій Болган каже, що у його виданні максимально обережно обирають потенційних рекламодавців, оскільки в деяких випадках репутаційні ризики перевищують можливі прибутки

— Якою була фінансова модель роботи видання «Інтент» до початку великої війни та чи змінилася вона після 24 лютого 2022-го?

— Фактично ні, але є нюанси. Від самого заснування «Інтент» мав грантове фінансування та не мав бізнес-моделі (якщо не вважати такою гранти). У 2021 році я ініціював спроби вийти за межі грантового фінансування. Ми відкрили на Патреоні можливість надсилати нам донати й за декілька місяців зібрали майже тисячу доларів. Було приємно отримати підтримку від наших читачів, але за своїми обсягами ця сума, на жаль, непорівнянна з необхідним бюджетом.

Крім того, ми вміємо працювати з поліграфією та можемо брати замовлення, тож нині маємо невеликий прибуток від надання послуг із друку брошур, книжок тощо.

Поки на 97% наш бюджет залишається грантовим, але ми просто зараз створюємо рекламний підрозділ, який розвиватиме комерційний напрям нашого видання. «Інтент» максимально обережно обирає потенційних рекламодавців, зокрема, у нас є заборона на будь-яку політичну рекламу, оскільки репутаційні ризики перевищують можливі прибутки. Крім того, ми дотримуватимемося вимог Закону «Про рекламу» та матимемо застереження, якщо йтиметься про рекламу забудовників, які в Одесі мають значний вплив на місцеву владу.

— Що вас підштовхнуло саме зараз створити рекламний відділ?

— Ми провели моніторинг одеського медіаринку, хоча й не настільки ґрунтовний, як би нам хотілося. З одного боку, ринок почав потроху відновлюватися, і ми бачимо, що в інших місцевих виданнях стала з’являтися реклама. З іншого боку, в Одесі після початку повномасштабного російського вторгнення закрилося багато медіа. Фактично, окрім Суспільного, в Одесі залишився лише один телеканал – Перший міський, який наразі працює. Раніше їх були десятки. На тлі того, що ринок відновлюється, а кількість медіа зменшилася, ми зрозуміли, що маємо більше шансів зацікавити рекламодавців. Крім того, в результаті ребрендингу ми виросли за трафіком у кілька разів, цієї весни ми вперше вийшли на другу позицію у рейтингу найбільш відвідуваних одеських онлайн-медіа. І весь цей час ми отримуємо пропозиції щодо розміщення реклами.

 Команда «Інтента» (зліва направо): Катерина Хумарова, Наталя Довбиш, Наталя Чернецька, Анатолій Бойко, Олена Болган, Адлен Муатс, Кирило Бойко, Іван Васильєв, Євгенія Генова та Руслан Дроздов на драбині. Валерій Болган у центрі з сином Северином

— Чи змінилась аудиторія «Інтента» після 24 лютого 2022 року?

— Змінилася несуттєво, лише останніми місяцями вона почала зростати за рахунок українців, які зараз перебувають поза межами країни, але хочуть дізнаватися новини про Одесу і не лише. Після того, як ми почали друкувати матеріали про Миколаїв і Херсон, відчутно збільшилась аудиторія з цих міст, а також із Дніпра, Кривого Рогу й інших міст, де живуть внутрішньо переміщені особи з південних регіонів.

У 2024-му ми почали експериментувати з англомовною версією нашого сайту за допомогою штучного інтелекту, і це дало свої результати: якщо раніше серед нашої аудиторії читачі з інших країн складали кілька відсотків, до зараз частка цієї аудиторії часом сягає 12%.

— Згадаймо історію, що трапилася в лютому 2024-го, коли ви виграли судову справу проти Одеської ОВА. Чим врешті-решт усе це закінчилося?

— Ця історія все ще триває. Ми виграли суд другої інстанції, і після його рішення ще протягом кількох тижнів ми чекали на інформацію, яку запитували у військової адміністрації. На нашу думку, вона не повністю виконала рішення суду. Нам надали в електронному вигляді документи, про які йшлося у нашому запиті, але залишили в цих документах лише прізвища, імена, по батькові та, здається, дати розпоряджень про виїзди. Ми так і не отримали, наприклад, інформації, від яких саме громадських організацій ці люди виїжджали. Попри це, ми змогли проаналізувати надану нам інформацію, знайти деякі цікаві імена у списках, і колеги з Центру публічних розслідувань уже зробили на підставі цих документів кілька публікацій. Загалом у тому списку, який ми отримали від військової адміністрації, є понад 500 прізвищ людей, які виїхали за допомогою системи «Шлях» у перші 12 місяців повномасштабного вторгнення. Тепер ми готуємо наступний запит на аналогічну інформацію про виїзди протягом 2023 року та знову не впевнені в отриманні цих даних, бо доступ до публічної інформації — це зараз катастрофа.

— На підставі власного досвіду чи можете ви сказати, що у разі, коли журналісту обмежують доступ до публічної інформації штучно чи незаконно, звернення до суду — це ефективний інструмент захисту свого права на професію?

— Скоріше, не можу так сказати. Для того, щоб відстояти своє право на отримання інформації, про що йшлося лише в одному нашому запиті, нам знадобився майже рік. Наша редакція надсилає до різних органів влади 2—3 запити на тиждень, дуже часто ми не отримуємо відповіді або отримуємо фіктивну відповідь. І якщо за кожним запитом ми будемо судитися, на решту роботи нам не вистачить сил. У нашому випадку ситуація ускладнюється ще й тим, що в нашій команді немає юриста, ми співпрацюємо з юристами з партнерських організацій, але у будь-якому разі разом із юристом на суди має ходити хтось із нас. Тому, мені здається, що звернення до суду може спрацювати в якомусь окремому випадку, але це не той інструмент, який є ефективним загалом для розв’язання проблеми доступу журналістів до публічної інформації. Розв’язання цієї проблеми потребує внесення змін до законодавства про доступ до публічної інформації, але щось мені підказує, що все це стане можливим навіть не після завершення нинішньої війни, а після зміни влади шляхом виборів.

— Як ми вже говорили, до початку повномасштабного вторгнення Росії Одеса на медіакарті України була відома як лідерка за кількістю телеканалів і новинних ресурсів. При цьому, за оцінками медіаекспертів, значна частина їхнього контенту була низької якості. За вашими спостереженнями, чи є зміни в плані якості того контенту, який сьогодні поширюють одеські медіа?

— Це складне для мене питання, тому що мені не хочеться ображати колег. Після 24 лютого багато медіа перейшли на воєнні рейки, і нерідко це призводить до роботи на межі журналістики та чогось іншого, де дотримання всіх класичних журналістських стандартів ніхто не розглядає як свій обов’язок.

Окрім того, що медіа закриваються, журналісти почали йти з професії, особливо тривожно, що йдуть професійні редактори, яких складніше замінити. Ще один фактор, що також позначається на якості, — це значне збільшення контенту, який видає медіа, гонитва за трафіком.

Разом із цим зараз я бачу й позитивну тенденцію, яка полягає у зменшенні кількості джинси, якщо порівнювати з ситуацією у 2021-му або раніше. Втім, я думаю, що це тимчасове явище для одеських медіа, і щойно після нашої перемоги у війні відновиться політичний процес, джинси побільшає.

 Валерій Болган: «Недокомунікація декомунізації публічного простору з боку місцевої влади призводить до спротиву та нерозуміння серед жителів міста»

— Україна перебуває в процесі деколонізації, ми видаляємо з нашого публічного простору російську імперську символіку, демонтуємо пам’ятники, називаємо вулиці іменами українських діячів. На вашу думку, наскільки ці зміни є зрозумілими, поясненими одеській громаді з боку місцевої влади?

— По-перше, цей процес слід було розпочинати набагато раніше. Як не дивно, в цьому питанні Одеса є флагманом, оскільки ще в 1994—95 роках тодішній мер Гурвіц уперше ініціював зміну назв кількох десятків вулиць із радянських на історичні. Це було таким напіврішенням, оскільки тоді, у 1990-ті, ніхто не думав про те, чи варто повертати історичні, але російськоімперські назви. Потім одеська влада змінилася, прийшли люди, які мали проросійські погляди, і досі місцева влада Одеси чинить спротив цим деколонізаційним змінам, про які ми говоримо.

І міська влада, і військова адміністрація провалили комунікацію щодо того, чому ці зміни потрібні. Навіть документ, який з’явився в результаті тривалих засідань робочої групи з деколонізації, ми змогли побачити лише через кілька днів після того, як його підписав голова Одеської ОВА Олег Кіпер. Цей документ містить величезний перелік топонімів, які вирішено перейменувати, і далеко не кожен випадок у цьому списку є простим і зрозумілим. Наприклад, в одному зі спальних районів Одеси був проспект Добровольського, це був один із небагатьох українських космонавтів, які літали за радянських часів. У 1971 році він загинув під час повернення на землю. Наскільки мені відомо, він ніколи не мав стосунку до органів влади, він був просто космонавтом. Виникає питання: чому щодо нього влада ухвалила таке рішення? Тепер ця вулиця має ім’я Володимира Великого. Який стосунок мають до Одеси київський князь або, скажімо, Ярослав Мудрий, вулиця імені якого тепер теж є у нашому місті? На мою думку, не варто в кожному українському місті називати вулиці іменами одних і тих самих історичних діячів, у топонімах має бути місцева особливість, колорит. Недокомунікація цих змін із боку місцевої влади призводить до спротиву та нерозуміння серед жителів міста. «Інтент» оприлюднив уже п’ять публікацій, у яких ми розповідаємо, на честь кого перейменували ту чи ту вулицю. Але що стало підґрунтям для рішення перейменувати їх саме на честь певної особи, ми не можемо пояснити, бо поки не можемо добитися цієї інформації від робочої групи. Фактично нам і в цьому випадку не дали повноцінної відповіді на наш запит, і тепер ми змушені подати його ще раз.

— Ви взяли участь у нещодавньому опитуванні, яке зробила редакція «Детектора медіа», і зокрема сказали, що ваші колеги-розслідувачі зараз практикують «обережне ставлення до тем, пов’язаних із ЗСУ». Яким є ваше ставлення до ситуації з Сергієм Гнезділовим, який повідомив, що самовільно залишив військову частину й дав про це інтерв’ю «Бабелю», а днями отримав підозру?

— Ми з Сергієм Гнезділовим знайомі та багато спілкувалися, це пов’язано зокрема з тим, що він народився і виріс у нашому регіоні (Сергій Гнезділов народився у місті Вилкове Одеської області — «ДМ»). Якби не було цієї нашої історії спілкування з ним і він був би для нас чужим персонажем, то я, скоріш за все, взяв би у нього інтерв’ю саме для того, щоб пояснити позицію Сергія. При цьому це мало б бути критичне інтерв’ю, де чітко зазначалося б, що СЗЧ — це злочин, за який законом передбачено покарання. Пояснити, чому цей та інші військові йдуть у СЗЧ, чим зумовлені їхні дії — це обов’язок медіа, на мою думку.

Ми стикаємося з наслідками проваленої комунікації щодо мобілізації, і журналісти повинні виносити ці проблеми в площину суспільного обговорення. Мені запам’яталися слова головної редакторки ZN.ua Юлії Мостової на цьогорічній конференції National Media Talk про те, що зараз в Україні медіа залишилися єдиною опозицією до влади. Хто ще, окрім медіа, буде говорити сьогодні про проблему СЗЧ? Зрозуміло, що замовчування цієї проблеми призведе до ще більших проблем.

Що я мав на увазі, коли говорив про «обережне ставлення до тем, пов’язаних із ЗСУ»? В розпорядженні «Інтента» є зо два десятки звернень від людей, пов’язаних із ЗСУ, або від тих, хто став свідком неправомірних дій працівників ТЦК, але ми не можемо це опублікувати з різних причин. Наприклад, тому що ті, хто звернувся до нас, не згодні публічно називати себе. Публікувати настільки соціально дражливу інформацію, посилаючись на анонімні джерела, ми не можемо, але також поки що не можемо знайти підтвердження з інших джерел. Або можу згадати випадок, коли ми вирішували, що можемо оприлюднювати повідомлення про відхід ЗСУ з села Кринки на Херсонщині. Ми дізналися про це раніше, ніж інші медіа, але ця інформація була дуже чутливою та суперечливою з точки зору військових джерел. І ми вирішили не повідомляти про це, поки не буде офіційного підтвердження.

— Самоцензура серед журналістів після початку повномасштабного російського вторгнення — це дійсно проблема?

— Звісно, журналістика воєнного часу має набагато більший рівень самоцензури, ніж у часи миру. Мене насправді цікавить більше, чому в наших медіа не відбулося цієї зміни після подій 2014 року, коли Росія анексувала Крим і почала вторгнення на схід України. Мені здається, це феномен. Війна з Росією триває вже 10 років, але перші вісім із них рівень самоцензури був якщо не нульовим, то мінімальним, а після початку повномасштабного вторгнення він зріс у рази. Щось почало в цьому плані змінюватися в кінці 2022 року, а випадок із «яйцями по 17» зняв, мені здається, негласне табу на розслідування фактів корупції в ЗСУ. Зараз такими «самоцензурованими» темами залишаються, як я бачу, ті, що пов’язані безпосередньо з фронтом і з воєнними злочинами. Я, наприклад, дуже вдячний колегам з агенції «Слідство.Інфо», які опублікували матеріал про ймовірне сексуальне домагання до військової медикині з боку командування. На мою думку, саме журналісти мають говорити про це вголос, щоб подібна практика не стала нормою.

— Вже чотири роки існує Музей виборів, а ви — його директор. Що означає бути директором Музею виборів?

— Це моє історичне хобі, яке у мене залишилося після всіх змін у професійному житті. У мене особисто зібралася велика колекція експонатів, пов’язаних із виборами в Україні. Свій архів збирав і «Комітет виборців України». Ідея створити музей, де ми могли би зробити експозицію, виникла задовго до 2020 року, коли музей було створено. Просто ми чекали можливості виділити для нього окреме приміщення, бо музей — це все-таки насамперед приміщення, це зараз ми вимушено оцифрували частину колекції та зробили онлайн-музей. Наразі колекція експонатів Музею виборів налічує кілька тисяч, найдавнішому — понад сто років, це запрошення на вибори 1917 року. Є й зразки російської пропаганди 1990-х років, які можуть свідчити про те, що повномасштабна війна проти України була для Росії лише питанням часу. Після завершення нинішньої війни ми плануємо відновити наш музей уже як Музей виборів і пропаганди та сподіваємося, що це приверне увагу публіки, як раніше.

 Валерій Болган сказав, що питання про те, як він бачить перемогу України в нинішній війні з Росією стало для нього найскладнішим під час розмови з «Детектором медіа»

— Нинішня російсько-українська війна — це війна не так за території, як за свідомість людей. З вашої точки зору, чого нам, зокрема українським медіа, бракує, щоб ми були успішними у цій війні?

— По-перше, не погоджуся з вашою тезою. На мою думку, ця війна триває й за території теж. Але справді, це війна за людей, вільні свідомі люди Росії не потрібні. Протягом багатьох років ми програвали Росії війну за самоусвідомлення українців. Одна з основних причин цього — недостатня кількість незалежних медіа в Україні, причому й зараз їх бракує, особливо в регіонах. Ми маємо цілі регіони, де фактично немає незалежних медіа.

По-друге, нам бракує саморегуляції, домовленості між самими журналістами про правила гри. Наприклад, я знаю тих, хто багато років працює в журналістиці та вважає, що джинса — це нормально. Вони погоджуються з джинсою, називаючи її способом виживання медіа, в якому працюють.

Ну, і проблема, яка стала наочною останнім часом, — це те, що українські медіа не вміють розмовляти з аудиторією іншими мовами, тобто бракує адекватного розуміння, що таке Україна, для закордонної аудиторії. Мені здається, свого часу ми припустилися великої помилки, коли почали в медіа відмовлятися від підтримки сторінок російською мовою. В результаті ми в такий спосіб подарували росіянам вплив на ту частину аудиторії, яка продовжує споживати контент російською. Якщо загуглити «новости Одессы», значна частина результатів пошуку буде не просто російською, а з російських джерел. Такий же результат буде, якщо гуглити європейськими мовами або арабською чи турецькою. Чи нас влаштовує, що до людей у світі новини про Україну доходять із російських джерел або в найкращому випадку через англомовні джерела? Виходить, ми програємо Росії інформаційну війну ззовні. Також, мені здається, ми часто недооцінюємо українську аудиторію в плані її навичок шукати інформацію. Українські медіа мають давати відповіді на будь-які питання, які виникають у нашої аудиторії, і давати саме українською. І в цьому напрямі ми все ще маємо незакритими цілі шари важливої для життя інформації.

— Чи маєте ви бачення, що таке перемога України у цій війні?

— Це, напевно, найскладніше питання, яке я сьогодні від вас почув… Я кілька разів намагався сформулювати це бачення для себе, і моя відповідь щоразу була іншою. Я навіть написав, але не поки опублікував текст про 10 умов, які дадуть нам підставу говорити, що Україна перемогла. Цей текст містив доволі фантастичні умови, зокрема про виплату в повному обсязі репарацій із боку Росії або її спадкоємців, про те, що Росії у нинішньому вигляді не повинно існувати, про вступ України до НАТО тощо. Поступово, поки на фронті гинули ті, кого я знав особисто, мені було все складніше внутрішньо наполягати саме на таких умовах як обов’язкових. Перемогою України у війні, певно, буде така ситуація, коли ми зможемо досягнути такого стану, за якого Росія більше не наважиться здійснити напад. Це звучить, можливо, занадто абстрактно, я розумію, але наразі я маю саме таке бачення. Причому, зверніть увагу, я у своїй відповіді обійшов територіальне питання, оцей вихід на кордони 1991 року. Так, це питання є важливим, але його розв’язка може бути зовсім не такою, як її бачить більшість українців. Розумієте, проблеми, які Росія створила за ці 10 років на тимчасово окупованих українських територіях, не зникнуть протягом одного дня, бо там виросло покоління, яке з’явилось і подорослішало за окупаційної влади. На жаль, поки українська влада комунікує «вихід на кордони 1991 року» як штамп, не вдаючись у подробиці.

Фото з особистого архіву Валерія Болгана