Відома акторка розповіла, як її чоловік вступив до лав ЗСУ і як вона відреагувала: "Було страшно"

Також артистка поділилася подробицями знімань у новому серіалі "Містер і місіс Малишки".

Вже незабаром, 21 жовтня, о 20:15 на телеканалі 2+2 відбудеться прем'єра 16-серійного іронічного детективу "Містер і місіс Малишки", в якому головну роль зіграла акторка Вероніка Мішаєва-Яковлєва.

Артистка втілила на екранах Марію Малишко – колишню оперативницю, успішну адвокатку, маму доньки та кохану дружину. З чоловіком, якого зіграв Валентин Томусяк, вдома вони ніжні та уважні батьки. Проте, щойно виходять за поріг квартири, одразу перетворюються на непримиренних суперників. Безкомпромісне професійне протистояння подружжя створює не лише багато комічних ситуацій, а й серйозних конфліктів.

Як розповіла Вероніка в ексклюзивному інтерв'ю ТСН.ua ця роль могла і не статися в її кар'єрі.

- Мені пояснили, що я занадто молода для Марії, яка за сценарієм на 10 років старша за мене й має доньку-підлітка. Тому в думках я вже попрощалась з цим серіалом. Але потім мені зателефонувала агентка й попросила приїхати на проби.

Чим ви схожі з героїнею, а в чому є повною протилежністю?

У Марії вирує все: сила, розум, азарт, ніжність. Вона - сучасна мати, яскрава жінка, яка може помилятися, але жага до перемоги її ніколи не залишає. Моя героїня – оперативниця в минулому, дуже цілеспрямована й стресостійка, обожнює свою сім'ю, чоловіка Сашка й дочку Полю.

Мені подобається гумор Марії, її впертість: якщо вона повірила в щось, вже ніщо не зверне її з цього шляху. Здається, в цьому ми схожі. А різні ми за інтересами, професіями. Я не знаю, як це - бути мамою підлітка.

Що під час знімань було найекстремальнішим?

Це було під час знімань сцени з першої серії, в якій герої потрапляють в пастку. Мій дорогий партнер, чоловік Марії, невдало приземлився на мою ногу. Мене врятував наш каскадер й постановник трюків Кирило, який оперативно та професійно вправив все, що змістилось. Дякую за турботу директору групи Віталію й асистентці по акторах Діані, які допомагали швидше усунути наслідки травми й кульгання.

Марія росла "пацанкою", а якою були ви в дитинстві? Ким мріяли стати?

Моє дитинство теж було наскрізь "пацанським": я лазила по деревах, стрибала через гаражі, майструвала рогатки…Тато з мамою піклувались, щоб наші графіки були завантажені додатковими заняттями й спортом, щоб я не мала часу на пригоди у дворі.

Я мріяла стати персонажами з фільмів. Завантажувала в телефон саундтреки з улюблених кінострічок і слухала їх у метро дорогою до школи, уявляючи себе агенткою ФБР, яка рятує світ. Часто вдавала, що розмовляю телефоном з французами чи німцями, вигадувала слова, головне - тримати акцент й впевнено сперечатись або сміятися з "абонентом". Мені хотілося, аби люди навколо не сумнівалися, що поруч іде іноземка зі шкільним портфелем.

Як ваша впертість впливає на стосунки з чоловіком?

Моєму характеру притаманна впертість, якщо вірю в поставлену задачу. З чоловіком у нас все базується на повазі, якими б впертими чи запальними ми обоє не були.

Через що ви можете сваритись? Хто перший просить пробачення?

Раніше ми могли сваритися, коли були перевтомлені або довго не спали. За шість років, що ми разом, ми навчилися не втрачати цінний час на суперечки, якщо є можливість говорити й домовлятися.

Ваша річниця шлюбу – 24 лютого. Що значить для вас ця дата в умовах війни? І як тепер святкуєте річницю?

Моє 24 лютого, як і все найцікавіше в житті, наповнене різним. Це був не найстрашніший день за роки повномасштабного вторгнення. Тоді просто почався відлік, сам день був на адреналіні й розгубленості. Цей день схожий зі всіма звичайними іншими тепер.

Ваш чоловік пішов захищати країну, як ви прийняли це його рішення?

Мій чоловік - доброволець. Мені було страшно, коли він приймав це рішення. Але є життя, є війна, є страх, а є гідність. Ми проходимо цей шлях разом. На початку мене дуже підтримувала психотерапія. Зараз знаходжу підтримку в роботі, спілкуванні з колегами, чоловіки яких також є військовими.

У Театрі Драматургів відбуватиметься фестиваль "Перших п'єс". Я працюю в команді Вікторії Білан-Ращук, дружини актора Володимира Ращука - добровольця, ветерана війни. Вона ставить п'єсу "Дружини" Вишні Вишневої. Теми, підняті в цьому творі, є дуже важливими для нашого суспільства. Адже дружиною військового може бути кожна друга жінка, яку ви зустрічаєте на вулиці. Як вона спить, як виживає, можна лише уявити. А через що проходять дружини безвісти зниклих, полонених, поранених, загиблих? Нам необхідно бачити й підтримувати цих людей, чиє життя докорінно змінилося.

Що змінилося в ваших стосунках за роки війни? Від чого довелося відмовитися назавжди?

У наших стосунках змінилося те, що ми не поруч. Перед кожним - нова відповідальність й задачі. Я хочу, аби мій чоловік був живий і здоровий, аби він, як кожен та кожна, хто боронить нас, повернувся додому якнайшвидше.

Як ваші батьки, вони досі залишаються в Харкові?

Немає нічого важливішого за мою родину. Батьки й інші мої рідні в Харкові, я за першої можливості їду туди. Раніше була зосереджена на маленьких радощах в їхньому житті, хотілося, аби бабуся й дідусь, батьки ходили на концерти, їздили на відпочинок, відвідували нові, смачні заклади. Зараз з цим складніше, але я шукаю можливості. Харків інколи завмирає, але живе. Харків руйнують, калічать, але багато людей забезпечують йому пульс.