Стендапер Антон Тимошенко: «У нас досі комік — це клоун. Такий стереотип з’явився не без допомоги Володимира Олександровича»

Український стендап досяг такого рівня, що деякі коміки — мов справжні зірки: як не в турах, то на всіляких зйомках. Антон Тимошенко збирає такі зали, які не кожен попвиконавець може зібрати, бере участь у різних подкастах, організовує благодійні шоу, заснував музичний гурт, улітку з’їздив із туром у США, звідки привіз 11 млн грн для ЗСУ, а невдовзі проведе черговий тур містами України. Упіймати таку людину для інтерв’ю — ще те завдання. Тож ми зустрілися на черговому його виступі в одному з київських барів, де заодно наживо почули смішні жарти про нашу невеселу дійсність.

 Стендап Антона Тимошенка

А після розпитали Антона Тимошенка про те, як він мало не став журналістом, як перестав бути космополітом, як йому вдається сміятися з сумних речей і при цьому тримати своє ментальне здоров’я та звідки він черпає натхнення для нових проєктів. А ще комік розповів, де читає новини та що його дратує в українському медіапросторі.

— Антоне, ви працювали колись сценаристом «Телебачення Торонто». Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

— «Торонто» почалося тоді, коли я лише починав займатися стендапом, писав якісь жарти різним ведучим у Києві та вже трішки виступав сам. «Торонто» якраз шукали собі нових сценаристів, ходили на вечірки, проводили таку собі розвідку, що там у нас по гумористах. Так вони водночас мене знайшли, Єгора Шатайла, здається, Сергія Ліпка і трошки пізніше Сергія Чиркова. Я спочатку подумав, що це якась дурня, якийсь хлопець стрибає у вишиванці — щось дивне. Але послухав випуски й вирішив, що це дуже прикольні розгони, смішні, сучасний гумор. Зробив тестове завдання, їм сподобалося — і я почав із ними працювати. Перші роки мене дуже хвалили — от усе, що я пишу, їм підходить. Це така соціально-політична тематика — прямо стовідсоткове влучання. Їхня стилістика, їхні теми мені дуже близькі й мені дуже подобалася і досі подобається команда. Там дуже талановиті редактори й просто класний гумор. І при цьому з ними прикольно працювати, бо тебе цінують і твій гумор розуміють. Коли тебе цінують — це круто.

Це тривало десь два-три роки. Оскільки я політолог за освітою, навчався паралельно, ми тоді в «Торонто» робили багато політичних розгонів — мені це було в тему. І це була одна з перших комедійних робіт, де вже були якісь гроші, тобто можна було не просто смішити людей, а заробляти гумором. Там і тисячу доларів можна було заробити — нечасто, коли суперпродуктивний місяць, — але все одно це змінює твоє бідне київське життя, якщо ти хлопець із села. Я цьому проєкту дуже вдячний. Зараз проєкт уже не зовсім гумористичний, а більше журналістський. І вже десь два роки тому ми перестали співпрацювати — мені ж треба зали, стендапи. Але я це рішення приймав складно. 

— Наскільки я знаю, ви також хотіли вступати на журналістику. Правильно?

— Я вступав на журналістику й мені не вистачило десь два бали до бюджету Шевченка, а на політологію вистачило. Я писав творчий конкурс і навіть 180 балів набрав.

— Тобто ви себе бачили в цьому?

— Я багато писав у школі. У нашій гімназії було три напрямки й один із них — журналістський. Я й пішов туди, бо мені подобалося не рахувати, не вчити право, а щось писати — якісь новелки чи вірші, чи якісь замальовки. Щось гуманітарне більше до душі.

Якщо чесно, я радий, що не став журналістом. Це дуже важка робота, невдячна часто. Люди просто такі: ох ці журналісти! — не цінують, словом. У мене багато друзів журналістів і я знаю, як вони лупашать, скільки вони роблять.

— У вас був інший досвід роботи на телебаченні?

— Колись на Суспільному я був сценаристом вечірнього шоу з Юрієм Марченком. «Шоу Олі» я писав з Ольгою Фреймут — воно було провальним. Там було багато сценаристів і я був одним із них. Якось так склалося, що ті шоу, в яких я працював, потім закривали. Щодо Олі Фреймут — туди влупили стільки грошей, але воно не пішло і його дуже швидко закрили. Це взагалі не її історія. Але я заробив там трохи грошей, отримав якийсь досвід. І ця робота на той час була для мене важлива, бо заробляти на життя стендапом я почав не так давно, може, за рік до великої війни. Зараз я б уже не хотів нічого писати для телебачення. Мене кликали всякі шоу вести, але мені не подобається наше телебачення. Це подають так, ніби там якісь нові класні люди — а вони потім ідуть до Коломойського на судове засідання. І я такий: що? Чи новий канал — запрошують тебе на шоу «Є питання», а спонсор там у них — «Шейк». Тобто вони рекламують слабоалкоголку в цьому шоу і там моє обличчя — для мене це не ок.

— Ви не хочете бути дотичним до цього?

 — Раніше телебачення, може, було потужніше, а зараз там якось усе дуже сумно. Я говорив із багатьма коміками про це, і вони кажуть, що на телеку фактично немає свободи вираження й ти маєш грати під дудку продюсера чи редактора, який насправді не розуміє гумору. Хоча має бути навпаки: я — комік і я є професіоналом у цьому і я б хотів такі речі сам за себе вирішувати. Ну от, наприклад, мене на «Хто зверху?» кликали бути ведучим. Я такий думаю: ну куди мені з Лесею Нікітюк вести шоу? — і відмовився. А вони взяли Богдана Буше. От хто це такий? Він робить якісь тупі скетчі, відео, з машиною фоткається кожен день — і ця людина представляє цілий Новий канал.

Антон Тимошенко про телебачення

— Але раніше «Хто зверху?» вів ваш хороший друг Сергій Притула.

— Ну, так тоді це шоу було більш-менш нормальним, мені здається.

— Ви дуже швидко реагуєте на події, які навколо відбуваються. Наприклад, відбулися перестановки в уряді — одразу у вашому телеграм-каналі мем зі спайдерменами. Або відбувається щось таке значуще в суспільстві — і, скоріш за все, ви з Сергієм дасте цьому оцінку у вашому подкасті. Як вам вдається бути в контексті?

— От це запитання якраз у тему. Я реагую, бо відчуваю, що люди чекають від мене реакції, і якщо її немає, то я почуваюся так, ніби підвів свою авдиторію. І дуже довго я саме так робив — ти всі новини знаєш, ти стежиш за новинами, через це у мене розвинувся твіттер. Але зараз у мене немає на це сил й останні мої реакції вже не дуже прикольні, не такі смішні й не такі талановиті. Бо я реально втомився читати новини й бути завжди в контексті. Може, це буде самовиправданням, але я за новинами стежу давно — з першого курсу університету. Я тоді вирішив, що як політолог маю знати, що відбувається в країні. Дуже яскраво пам’ятаю, що як тільки вступив до Києва, одразу зненавидів Юрія Бойка і всіх цих ОПЗЖшників. Тобто я цікавився політикою завжди, але відчуваю, що вже не можу. Раніше я дивувався, як люди можуть бути поза політикою. Я сміявся з цього. Навіть концерт мій називається «Поза політикою», — один, може, з найкращих моїх концертів. І хто б міг подумати, але зараз у мене є такі тижні, коли я теж поза політикою — не стежу за цим і потім класно почуваюся. Насправді ж я розумію, що це потрібно, бо ми — громадянське суспільство, але, напевно, буду не так часто тепер реагувати на всі події.

— Але щоб якісно відреагувати, треба прочитати не тільки заголовки, грубо кажучи, чи лише поверхнево новини в телеграм-каналах. Треба все одно провести більш-менш нормальний фактчекінг. Які медіа ви читаєте і як ви перевіряєте інформацію?

— До речі, «Детектору медіа» я довіряю, тому що знаю, що фактчекінг у вас хороший і часто читаю ваші статті-розбори. А взагалі найчастіше я читаю телеграм-канал «Новинач» — бо знаю цього адміна. Він — хороший хлопець і вони завжди постять щось перевірене, але з якимось мемом. Плюс вони відповідальні, роблять збори, не постять заказух і всього такого. Також читаю «Суспільне» — вони круті. У мене є друзі-медійники, наприклад, Даня Мокрик чи Меланія Подоляк. Як тільки виходить новина, я вже бачу у своїх друзів і людей, яким я довіряю, розбір цієї новини. І я такий: ага, я зрозумів оце, оце й оце.

Тобто я маю певний набір людей, у яких я впевнений, що вони або розбираються, або знають, де почерпнути більше, щоб розібратися і провести фактчекінг. Люди, яким я довіряю, поширюють перевірену інформацію.

— Ви казали в інтерв’ю Vogue, що найталановитіші стендапери — це люди з дитячими травмами. Які травми у вас і що саме ви мали на увазі?

— Це популярна теорія, що коміки травмовані та свій матеріал пишуть, тому що хочуть отримати від публіки любов, яку не отримали в дитинстві або якої їм бракувало. Тому мені було навіть важче в стендапі й важко було почати писати, бо в мене хороші батьки. Я вдячний, що батьки так мало травм мені завдали. Але одна з моїх травм — і я часто проговорюю це на концертах — мене недохвалили, напевно, вербально. Тобто мені бракувало фраз «ти молодець», «ти найкращий». Я завжди хотів цього більше і намагався довести, що я молодець. Я навіть відчував якусь незахищеність, бо я з села і навчався в місті, де всі багаті, класні. Я почувався зайвим, тому завжди хотів собі щось доводити: що в мене кращі оцінки будуть, грамоти отримаю, червоний диплом... І я досі не можу зупинитися. Я доводжу, що я — перший український комік, який в Америку з туром поїхав, що першим зібрав палац «Україна». Але коли ти досягаєш крутої мети, ти її не відчуваєш, бо твій організм уже на автоматі каже: «Давай більше!» — і ти не отримуєш задоволення, бо просто рухаєшся робочими процесами, а потім через це вигораєш. Я намагаюся з цим боротися і зупинятися. Ці проблеми почалися у мене ще до великої війни і я ходив до психотерапевта. А потім почалася повномасштабна війна і постійне почуття провини тобі не дає змогу відпочивати, бо ти думаєш: «Який відпочинок? Треба ще збір!». Кажеш собі, що багатьом людям значно важче. Я не ходив на терапію вже десь пів року, але зараз планую це відновити, бо треба трошки розвантажити голову.

Антон Тимошенко про стендаперів

— Стендап в Україні існує доволі давно, але тривалий час він був андеграундним. Зараз стендапери — це знаменитості. Як вийшло, що саме зараз стендап отримав таке місце в маскульті?

— Стендап мав цього досягти, бо це дуже респектабельний жанр, якому насправді багато років на Заході. Просто в нас він пізніше розвивався — у нас були КВК й люди реалізовували колективну комедію. А потім коміки зрозуміли, що стендап — це той жанр, у якому ти можеш вільніше почуватися, ніж у цих російських мініатюрах. Так стендап почав набирати популярність. Коміки смішні, жартують на актуальні смішні теми. Звичайно, що у нас досі немає дорослих коміків, які б займалися цим усе життя, тому в нас він такий молодий досі.

Але не до кінця погоджуюся з фразою, що стендап став масовою культурою. Чому? Ви ж чули, скільки в залі людей ствердно відповіли на запитання про те, чи вони вперше на стендапі. І це в Києві, а не в якомусь районному центрі. Якщо в Києві стендап можна знайти щодня, то в умовному Луцьку він раз на місяць. Тобто стендап ще не в маскультурі, але до цього йде.

— Ви ведете подкаст із Сергієм Притулою, Сергій Чирков — подкаст про літературу. Чому, на вашу думку, коміків почали запрошувати на інші, «не смішні» проєкти?

— Коли до коміків дослухаються і запрошують на проєкти та подкасти, — це все заслуга конкретно цих коміків. Це не заслуга жанру стендапу. Працюй, будуй свою репутацію, доводь, що ти в чомусь можеш розбиратися чи просто мати цікаві думки з певних питань — і, будь ласка, ти — зірка.

Але загалом в Америці, у Великій Британії та в Європі стендап більш респектабельний, ніж у нас. У нас досі комік — це клоун. Є ще такий стереотип, який з’явився не без допомоги Володимира Олександровича в нашій культурі. А ще, думаю, цей стрибок стендапу пов’язаний із війною і тим, що більшість людей перестали дивитися російських коміків. А як російський стендап, до речі, вистрелив? Там у стендап багато грошей вклали. «Газпром» фінансував ТНТ і вони платили комікам тисячі доларів. У нас ніколи ніхто не вкладав гроші в стендап. Коміки завжди самі заробляли, самі вкладали, щоб зняти відео для ютубу. І тому у нас цей процес повільніший, але тому наш стендап крутий і самобутній, більш незалежний і дикий. Це, мабуть, добре для стендапу, але ще треба час, щоб він зміцнів. А ще стендап — це доволі рентабельний жанр, тобто його легко організувати по грошах. Купуєш мікрофон, колонки й ставиш коміка де завгодно, де можуть поруч бути люди, — і він виступає. Умовна Оля Полякова так не може — артистам у цьому плані важче. А ми такі, як щури, можемо у підвалі виступити, і нам добре.

— Але досі існує стереотип, що стендаперів можна брати на розігрів. Наприклад, випадок, який ви згадували на своєму концерті в МЦКМ, з Чирковим на Atlas United. Ви там сказали: «Хто вони такі, щоб запрошувати мене, стендапера, на розігрів між артистами, якщо я на свій сольник збираю більші зали, ніж половина з цих артистів на свої?»

— Це — правда. Я ще багато чого казав, але Сергій Чирков просив мене не хайпувати на цій темі, а я поважаю його і думаю, що ця ситуація вичерпана.

— Але чому, на вашу думку, організатори запросили стендаперів на розігрів?

— Організатори Atlas United не тямлять у цьому і навіть не пробували розібратися, що таке стендап і як його робити. Це був абсолютно непрофесійний підхід, навіть не кажучи про ситуацію з Сергієм — це окремий кринж, але про це Сергій буде говорити, а не я. Там прикольна локація і велика публіка, тому це може бути вигідно коміку з погляду репутації. Але я розумів, що реалізація буде погана, проте вони зробили її ще гірше, ніж я очікував. Вони не подумали, як правильно організувати стендап-сцену, а просто заткнули коміками якісь дірки, бо їм так було вигідно. І тому я вважаю, що це їхня непрофесійність, бо вони не вважають стендап окремою культурою і не поважають нас як артистів. Я трошки злий на це, тому що багато наших коміків я поважаю, а багато наших зірок не поважаю. Вони, наприклад, пишуть на афіші, що 100% з аукціону передають на ЗСУ. Так було в Макса Барських, наприклад. Та ти що! Макс Барських, а скільки можна передавати з аукціону, як не 100%? 70%? Ну що це за маразм? Ти маєш з аукціону by default передавати 100% і ще з квитків передавати якийсь відсоток.

Наш шоубізнес — це велика кумівська родина, яка вже утворилася і лише зараз хоча б трошки зазнає якихось тектонічних здвигів. Бо з’являються, наприклад, такі, як Клавдія Петрівна, тобто нові артисти, які, дай Боже, змінять ландшафт. 

— У своєму сольному концерті в МЦКМ ви мали доволі великий спіч на адресу Віталія Кличка. Коли я готувалася до інтерв’ю, я запитала своїх друзів, із якими була на концерті, що б вони спитали. Мені сказали: «Здається, що він усе-таки до Зеленського більш поблажливий». Що ви на це скажете?

— Я дійсно більш поблажливий до Зеленського, бо в країні війна. Не думаю, що доречно аж так розхитувати човен. До Зеленського у мене безліч питань: Єрмак, Татаров... Ну, ви, думаю, всі їх знаєте. Вже зараз у мене є про це жарт і там, повірте, вже не поблажливо. Є речі, за які я Зеленського поважаю, зокрема за його рішення на початку війни. Але з кожним роком зростає кількість питань. А ці останні штуки з Татаровим, виправдання якісь дивні, перестановки в уряді ці всі — це вже занадто. Я дійсно був поблажливий і намагався не розхитувати цю історію. Але якщо так буде продовжуватися, повірте, я про це буду дуже жорстко жартувати у своїх виступах.

— Але це не є особиста симпатія?

— Я особисто до нього ставлюсь критично, особливо після цих новин останніх і Татарова з чеченцями. Але надіюся, що це виправиться. Я хотів би бачити альтернативу Зеленському, але я не бачу. Кулеба? Ну, може бути. Але я не знаю, наскільки в нього є амбіції. Хто ще може президентом зараз бути у нас? Це вже філософське питання. До речі, погано, що у нас це питання стає філософським. Ну і взагалі рано про це говорити, бо ще війна. В нас чинний президент і його повноваження тривають. Тому ця моя поблажливість — це просто розуміння, що зараз цього не зміниш. Якби, наприклад, не Зеленський, а Порошенко чи Кучма був би президентом, я б теж, розуміючи, яка ситуація, не накидував би просто так. Якщо є за що доколупатися, я доколупаюся. Але от просто постійно накидувати, щоб хтось не вважав мене поблажливим до нього, я не буду. Не люблю, коли українці все на когось одного звалюють, або когось героїзують, або, навпаки, все на нього навішують. Ми дуже любимо крайнощі. «О, Боже, Залужний — ідеал». Але він така сама людина, яка теж робить помилки. Я розумію, що в нас ніби й не авторитаризм, але така офісно-президентська республіка, або така єрмакратія. Тобто з одного боку Зеленський сам винен, що на нього всю відповідальність звалюють, але з іншого боку, я проти критики заради критики.

— То який новий жарт про Татарова?

— Ще до цієї ситуації з Татаровим і кадирівцями я придумав жарт, що я знову повернувся з закордонного туру і Татаров досі працює в Офісі, але я кожен раз заново звикаю до цієї інформації. Він досі там з таким антирейтингом і нам не пояснюють, чого він там лишається. 

Мені взагалі «подобається» логіка, що якщо його звільнити, то його вб’ють росіяни. Тобто росіяни хочуть вбити чувака, але якщо він працює в Офісі президента, то вони такі: «А, ну не можна». За такою логікою, всіх, кого звільнили, мали б уже вбити. Це — просто якась маячня. Тому до Зеленського таке ставлення: з одного боку він — молодець, а потім він щось таке впоре — й одразу такі змішані почуття.

І взагалі люди чекають завжди жартів про все погане, але так не буває. Я можу на когось позлитися, можу обізвати того ж таки Зеленського. Але це буде монолог без приколів. Писати жарти не так легко.

Але, до речі, коли Зеленський виграв вибори, я його так пісочив. У сольнику «Поза політикою» я порівняв перемогу Зеленського з грибним тріпом.

— Колись ви були учасником «Розсміши коміка» і там ще був Зеленський.

— Звичайно, два рази я виграв.

— А після того ви з ним якось перетиналися і взагалі були знайомі?

— Ніяк. Я навіть не перекинувся з ним двома словами жодного разу, крім того, що було на шоу. А там лише те, що на відео. Він не виходить за куліси до учасників — нічого такого. Я голос його наживо не чув більше ніколи.

Антон Тимошенко про те, що писати жарти не так легко

— У вас був тур по США. Які у вас враження від американців? Як вони реагували на ваші виступи?

— Американці реагують на нас, як на будь-яких іммігрантів. Якщо ти прикольний і розвеселиш їх приколами, вони раді. Якщо ти їх задовбуєш, вони такі: я не розумію, про що ти. Або там: це дуже сумно, що у вас в Україні, але у нас теж проблеми є... Нас розділяє океан. Допомога, що в нас є, — і це треба розуміти, — це історичний прецедент. Її, звісно, мало для фактичної реалізації наших планів. Але якщо брати історію — нікому вони так не допомагали, як нам. Принаймні з того, що я знаю. Тому тут складна ситуація. З одного боку я на американців злий, але важко їм це пояснити. Я, наприклад, пояснював про податки — вони переживають, що податки йдуть в Україну і це сильно дорого. Я кажу їм: «Ну, окей, нехай якісь податки йдуть. Але хіба це не прикольно, що ви можете зупинити абсолютне зло у світі податками? Уявіть собі фільм “Месники”, де збираються чуваки й такі: “Танос хоче нас убити. Можемо ризикувати життям, а можемо income tax підняти на 20% — і все, Таноса нема”». Я так їм доносив, і вони такі: ну, так, прикольно. Але переконати їх дуже складно. Думаю, американці завжди хочуть бути першими й крутими. Мабуть, треба це подавати так, що вони будуть найкрутішими, якщо допоможуть Україні перемогти. Типу дивіться, ви навіть армію свою не відправляли, а просто передали зброю і нагнули Росію, якої всі боялися. А на розповіді про демократичні ідеали, думаю, що їм абсолютно начхати. У них там суперполяризоване суспільство і вибори ще гірші, ніж у нас. Там абсолютний психоз із цими трампістами й демократами. І там справді складно обирати. З одного боку, я думаю: як узагалі можна голосувати за Трампа? А з іншого — ти йдеш вулицею і бачиш: безхатьки — їх дуже багато, наркомани — вони прямо перед тобою в пах можуть собі щось колоти. Ти не почуваєшся захищеним в центрі міста. І я розумію, чому за цього дивного психа ще хтось може голосувати, бо люди хочуть альтернативи. Я б ніколи не голосував за Трампа, але я розумію людей, які під впливом усього цього можуть проголосувати.

Але переконання американців — це суперскладна робота і я вдячний людям, які цим займаються. 

— Ви привезли звідти 11 мільйонів гривень і всі задонатили. А загалом ви підраховували, яку суму за роки війни вдалося акумулювати?

— Іноземна журналістка, з New York Times, здається, мене просила підрахувати. А я  їй кажу: «Як я порахую все разом?». Я тури свої можу порахувати, але є ще благодійні концерти «Підпільного», з яких ми передаємо 100%. Є якісь окремі концерти, де я просто залучений, — як тут саме мій внесок рахувати? Так само є купа стримів благодійних, купа аукціонів, які я просто провів. Ну от із турів плюс-мінус 25 мільйонів я за цей час заробив і віддав. А ще ж є Badstreet boys — теж рівно 25 зібрано з кліпів. Цей проєкт придумав я, і я запросив хлопців, але всю роботу зараз робить, по суті, Слава Кедр. Він робить, щоб усе працювало, а ми з хлопцями як зірки там бігаємо — нас треба ще спіймати, щоб усі п’ятеро були на місці, аби зняти кліп. Неможливо порахувати все, в чому я залучений. Але треба збирати й працювати.

— Але ж усе одно досі багато хто каже, що не на часі зараз концерти й стендап. Як ви на це реагуєте?

— Спочатку реагував. А зараз, чесно, прям по**й — так і напишіть. Підкреслюю: по**й!

— На одному з концертів, коли ви спілкувалися з залом, один чоловік почав говорити російською, і ви — це прям було помітно — роздратувалися. Але ж ви теж колись були російськомовним. Що вас так змінило і що ви відчули в той момент?

— Я колись мав космополітичні погляди. Думав так: от роблю концерт і українською мовою, і російською, «чтобы всем донести мысль, что мы же все люди». Типу що ми такі демократичні. Доволі кострубата була моя позиція — визнаю.

— Тобто ви пройшли шлях особистої деколонізації?

— А як його не пройти зараз після всього цього?

— Повернімося до діалогу з тим чоловіком: ви були безкомпромісним і навіть жорстким. Що вас мотивувало саме так реагувати?

— Конкретно в той момент я не задумувався про це абсолютно, але на концерті не хотілося цього чути. Я знав, якщо він зараз буде далі говорити та хтось інший із залу це підхопить, то почнеться срач прямо посеред концерту — це зупинити набагато важче. Тому я вирішив припекти рану одразу. Може, він образився. Я не хотів його образити, але влаштовувати лекцію на концерті, де я поясню, чому важливо говорити українською, я не хотів — уже стільки про це сказано. В той момент я думав, що треба провести концерт, потім — аукціон, що може бути тривога — люди розійдуться й аукціон не відбудеться. Тобто на це нема часу. Якщо ти досі не розібрався з мовою, то на моєму концерті мовчи, і ми рухаємося далі. Хочеш поговорити про це детальніше — подивися подкаст чи запитай мене в коментарях. Я — не викладач української ідентичності, а це був концерт, а не лекція. Я не хотів витрачати час на якогось чувака з постколоніальними проблемами. Там ще був контекст... По-моєму, я щось до цього питав.

— Ви питали, хто готовий бути президентом. Один хлопець відгукнувся, а той російською сказав: «Я пойду в твою команду».

— А, згадав... Знову те саме: хтось хоче бути президентом і до нього хоче долучитися російськомовний тип. Це — абсолютно реалістична пародія на українську політику. Я сказав: «Нам такої х**ні знову не треба!». В контексті це підпало під проблеми, які в нас є, бо він казав, що хоче до команди президента. Тому я захищав нас у моєму світі від проросійських дивних людей у владі.

— Я думаю, багато хто пам’ятає ваші жарти на кшталт «я не люблю кричалки “Слава Україні!”, бо вона тебе відводить вправо» і «якщо твоїй національній ідентичності загрожує “Самба белого мотылька”, то проблема з твоєю ідентичністю», за які про вас робила випуск Рагулівна...

— О, так, вона мене нормально пісочила. Я з нею згодний по «Славі Україні!» — вона на 100% права. А по Меладзе — ну не знаю, це смішно. Цей жарт мені все одно подобається.

— Уявімо, ви можете звернутися до Антона зразка 2018 року. Що б ви сказали собі тодішньому?

— Я б сказав: придивися до Росії. Я жив тоді у світі, де неможлива велика війна. Тобто я думав: не може бути, щоб Росія на нас напала, так, там у нас проблема на сході й росіяни — провокатори, але не може бути, що нападуть на всю Україну. Я б сказав собі: Антохо, треба бути радикальнішим, бо скоро твоя країна буде у війні, тому займай конкретну позицію.

Антон Тимошенко про росіян

— Мабуть, тому, на початку вторгнення — ви це казали в інтерв’ю Еммі Антонюк — ви вірили, що росіяни от-от вийдуть на мітинги проти війни.

— Якийсь час вірив. Тоді я думав так: ну не може бути, що вони настільки відірвані від реальності, зараз вони вийдуть. Я думав, що мітингами вони завадять армії просуватися, армія якось повернеться назад.

— У вас недавно була перепалка з Феліксом Редькою, після того, як він записав подкаст у Суджі. Чому ви вирішили на це відреагувати й загалом яке ваше ставлення до того, що він робить?

— Фелікс робить багато корисного, збирає гроші в турах. Він — молодець у цьому плані. В мене були питання до нього, до його подкасту з Гордоном, по деяких висловлюваннях. Дещо ми обговорювали з ним особисто, але не дійшли згоди. А на подкаст у Суджі я відреагував, тому що в якийсь момент мені здалося, що війна стає приколом. Хоча я сам комік і маю жартувати. Але я побачив фото, де він у Суджі усміхнений і я такий: вже і таке в нас може бути? Я заплутався, як до цього ставитися. Якось негативно, думав, ставлюся, але не розумів, чи це нормально. Думав, може, я — душніла. Тому вирішив провести опитування в телеграм-каналі.

— І що опитування показало? 

— У коментарях люди писали, що хтось підтримує, хтось — ні. Потім Фелікс це виніс в інстаграм і об’єднав мене з Меланією Подоляк, що це якась заказуха Фонду Притули на нього. Я такий думаю: ну при чому тут... Я взагалі не ображав Фелікса ніяк особисто і просив його не ображати. Я тільки з Гордоном його порівняв, але це ж Гордон — його друг, тому я думав, що це не образливо. Вийшло так, ніби я прямо накинувся на Фелікса. Хоча моя мета була зрозуміти для себе, чи це нормально, чи дійсно я можу злитися на це, чи, може, я вже перегинаю. Він це виніс у більш публічну площину, бо мій телеграм-канал має десь 5 тисяч підписників — це небагато, і понеслося в інстаграмі. Його слова мене зачепили. Ми особисто поговорили — конфлікт вичерпаний. Виступати з ним на сцені я зможу, але спілкуватися не планую особливо. Хтось мені писав, що я заздрю, що він у Суджі, а не я. Я б не поїхав у Суджу, мені пропонували поїхати туди й виступити по приколу. Я кажу: по-моєму, це якась фігня. Так, військові спланували й організували так, що вони змогли заїхати туди подкаст записати. Але у військових часто бувають ідеї, скажімо так, не дуже геніальні й не узгоджені особливо з вищим командуванням. Не знаю, наскільки ця операція з подкастом була безпечна чи виправдана. В моїй голові уявлення таке: якщо ти хочеш записати подкаст про історію Суджі, його записати можна де завгодно — в Сумах, у Києві чи десь на кордоні. Але ти хочеш записати його саме там, бо це дасть хайп і перегляди. Для мене це більш хайпова історія, ніж дійсно науково-популярна — хтось гине там, а ти їдеш робити подкаст. І фрази про те, що журналісти катаються, не працюють — це їхня робота.

— Але вас із Феліксом пов’язує ще й той факт, що і з вами, вірніше з Badstreet Boys, зафітився Віктор Ющенко, і в нього на подкасті він був. Можете розповісти про те, як ви залучили Ющенка? Він останнім часом доволі часто з’являється в медійному полі.

— Нам закидали, що ми просуваємо його і що це піар, щоб він пішов на вибори. Так-от моя офіційна позиція: я не підтримую Ющенка на жодних виборах. Не голосуйте за Віктора Андрійовича Ющенка. Найкраще, що він зробив у цьому житті — це мед, тому хай цим і займається. Але ми його вмовляли дуже довго — від ідеї до реалізації минуло більше, ніж пів року. Ми до кінця не знали, чи він таки погодиться, і паралельно писали інші пісні. Ми вели з ним переговори, і потім гоп — він на подкасті вже, потім із ним якісь тіктоки і якраз десь у той час він раптово дав згоду і нам. Тому все ж ідея вдалася. Почуття гумору в нього є, хоча деякі речі він заборонив робити в пісні, які я хотів — там був ще один прикол, але він відмовився. Ну ладно. Але загалом він доволі смішний. Коли ми ще вели переговори, він не розумів, як це: співати пісню під час війни, якийсь кліп знімати. Ми пояснювали, що так робимо збори, розповідали, скільки грошей зібрали — і це спрацювало. До речі, саме цей кліп спрацював найкраще, і йому велика дяка за те, що погодився. Але чому він вирішив це зробити, нам не казав. Та й ми не питали. Це було більш офіційне спілкування. 

— В одному з інтерв’ю ви розповіли, що зараз пишете про ядерну війну, про ракетні атаки, про те, як батьків хотіли вивозити в евакуацію — взагалі це не весело. Щоб із цього сміятися, а не плакати, треба мати внутрішній ресурс. Як вам це вдається?

— Іноді перетравлюєш якусь тему, стає сумно і ти й нічого не написав, і зіпсував собі вечір. Отаке часто буває і що далі — то важче. Серпневий концерт у МЦКМ — там про війну було скільки блоків? Ну, може, два-три. 70% концерту — не про війну, а якісь старі історії, які я згадав: про велосипед, який вкрав колись в Америці, про блекаути — більш побутова історія, про Кличка... Я не знаю, як ще писати — вже не так весело і не лишається на це сил. Стендап — це тепер моя робота. Я досяг того, чого хотів, і тепер розумію, що не можу зупинятися, маю писати, якщо хочу заробляти гроші та збирати на армію. До речі, в мене скоро буде тур Україною.

Допомагає мені коли що, іноді нічого. Може дівчина допомогти, можуть друзі допомогти спілкуванням, можуть військові своїми подяками надихнути, чи якісь новини, а якісь — навпаки не надихнути. Іноді спорт може допомогти.

— А який спорт? 

— У футбол люблю пограти, якщо є час. Боксом трошки займався, але важко з моїм графіком бути ефективним боксером. Бо я поїхав у тур, раз на тиждень пішов на тренування, поставили мене в спаринг — а я взагалі не знаю, що робити, й отримую плюху, а потім із синцем на зйомки йду. Ну, коротше, це такий стресовий спорт. Почав бігати знову, три рази бігав. Не знаю, чи протримаюсь, але я почав. Кілометри три, п’ять, сім у неспішному темпі, щоб просто голову почистити.

Аніме почав дивитися більше, бо воно мене почало веселити. У якісь комп’ютерні ігри можу на PlayStation пограти. Читання може допомогти.

Антон Тимошенко про свої внутрішні ресурси

— А що читаєте? 

— Я довго не читав, а зараз прочитав Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Купив в Америці пару книжок. Купив біографію Марка Мерона — цікавий комік, дуже філософський. Поки тридцять сторінок десь прочитав, але мені подобається. Та й англійською складніше. Планую ще Ілларіона Павлюка почитати, а далі буду дивитися. Маю «Колонію» Макса Кідрука, але вона лякає своїм об’ємом, хоча її хвалять мої друзі.

Найбільше сил забирають телефон і соцмережі — якщо відкинути очевидні причини: ракетні обстріли, тривоги й русню як таку. Тому раджу менше сидіти в соцмережах. Щоб бути в темі, треба і за соцмережами стежити, але я стільки сил витрачаю на це, що вирішив вводити обмеження. Мені ще пишуть дуже багато людей, просять щось репостнути. А я людина, яка не вміє відмовляти. От напишуть повідомлення о 10-й вечора, а я якщо вже прочитав, то маю відповісти. А там якесь полотно, що ми з таким-то фондом шведським розробили програму, концепцію і в нас є така платформа, треба розказати ключові меседжі, щоб допомагати. І ти поки читаєш — а це вже десяте повідомлення в такому стилі — думаєш: та робіть, що хочете з цією платформою, я тут при чому? Чого я маю рекламувати платформи допомоги? Є цілі міністерства, є ваш телеканал «Дом» й**аний, де купа грошей, — хай рекламують.

— До речі, про телебачення і загалом український медіапростір. Що б ви хотіли в ньому змінили?

— О, це питання, звісно. Телемарафон — закрити. Він — не потрібен. Телемарафон просто не потрібен.

Телеканал «Дім» — не потрібен. Його можна закрити буквально завтра — і не зміниться нічого. Ідея, що хтось там реінтегрується, бо дивиться телеканал «Дім» — найтупіша ідея у світі. До речі, в мене є матеріал про телеканал «Дім», але він не заходив, бо це не та публіка, яка дивиться «Дім». Краще б на окупованих територіях рекламували Netflix українською. От зробили б таку рекламу — якщо дивитеся там Netflix українською, він для вас буде безплатний. Я впевнений, що було б безліч людей там, які б підписалися, щоб дивитися Netflix українською. Отак в Україну можна заманити людей, а не телеканалом «Дім».

Гордона — заборонити.

«Труху» — закрити.

Я б хотів «Ісландію» закрити назавжди. Ні, ладно, вигнати просто Петрова й Іванова — двох запроданців тупих. Хай «Ісландія» працює.

Так, що ще? Наталю Мосейчук — вигнати... О, треба всіх згадувати, буде важко, може. Хтось образиться, що я цих назвав, а тих не назвав, бо в нас багато таких. Всякі «Джокер», «Вертикаль»... Господи, очі розбігаються.

Якщо в загальному казати, я б хотів, щоб менше наших видань гналися за яскравими заголовками. Я, коли пишу жарти, думаю: чи вартий сміх від мого провокаційного приколу, який зачепить увагу, того, що я зараз травмую людей або почну дикий срач. Тому я б хотів, щоб журналісти, наприклад, NV думали про це, коли звуть когось на свої ефіри з заголовками «Украина проиграла! Смотреть всем!» — чи що там вони пишуть, щоб гнатися за переглядами. Вони не думають про те, як допомогти українцю заспокоїтися, а як його розпалити ще більше. Я ненавиджу клікбейт і відсутність фактчекінгу у журналістів. «Детектор медіа» цим не грішить. Суспільне цим не грішить. «Телебачення Торонто» не грішить.

Я б хотів, щоб Зеленський перестав намагатися контролювати наші медіа і за всім слідкувати. Я розумію, що війна, і має бути воєнна цензура, українська пропаганда. Але ж ми, українці, ніби довели, що ми не дурні як нація і ми можемо розуміти, що до чого. Нас же не Зеленський захистив, ми самі себе захистили.

P.S. «Детектор медіа» готовий надати право на відповідь кожному, про кого згадано в інтерв'ю

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»