Переможниця Global Teacher Prize Ukraine Леся Павлюк: «Хочу, щоб мої учні хотіли ходити до школи»

Ми часто чуємо про те, що діти зараз інші, не такі, як, скажімо, два десятки років тому. Та якось забуваємо, що й учителі змінюються також. Як змінюються й очікування суспільства від них. Іще якихось двадцять років тому ідеалом учителя вважався вимогливий суворий викладач, у якого всі учні (й батьки) ходять по струнці. Так, завжди були різні вчителі, але погодьтеся, загальна тенденція така.

Проте сьогодні образ учителя змінюється. Попри те, що, як і раніше, це низькооплачувана не надто престижна робота, з’являється нова генерація вчителів: демократичних, мотивованих, закоханих у свою справу, які не бояться давати свободу учням і собі. Й це дуже добре видно на прикладі педагогів, які цьогоріч отримали престижну національну вчительську нагороду — премію Global Teacher Prize Ukraine, яку вручає громадська спілка «Освіторія».

ZN.UA поспілкувалося з однією з лауреаток цієї премії — вчителькою початкових класів Лесею Павлюк. Вона не лише здобула головний приз — мільйон гривень, а й була визнана найкращим учителем у номінації «Вибір українців». Голосування за цю номінацію відбувалося на національній платформі «Дія.Освіта».

Оскільки Леся мешкає в Івано-Франківську, ми спілкувалися з нею онлайн. Але навіть на екрані ZOOM було добре видно її допитливих першокласників, які намагалися ніби випадково зазирнути до віконця відеокамери, й при цьому не почули від учительки суворого зауваження чи окрику на кшталт «Ви що, не бачите, — я розмовляю!».

До своєї нагороди пані Леся йшла три роки. Цього року вона втретє взяла участь у премії Global Teacher Prize Ukraine. Щоразу вчителька майже доходила до фіналу, й іноді до перемоги залишалося зовсім трішки, та все вдалося лише цього року. Й ось зараз вона привезла додому омріяний кубок переможця.

— Пані Лесю, як ваші учні, їхні батьки сприйняли вашу перемогу?

— Одразу після церемонії нагородження, яку демонстрували в прямому ефірі, було дуже багато повідомлень від батьків і від моїх учнів, навіть випускників, які зараз навчаються у п’ятому класі. Коли я повернулася з Києва до рідного Івано-Франківська та прийшла до школи, мене зустрічали й колеги, й учні, й батьки. А мої першокласники дуже хотіли потримати в руках нагороду — кубок. І в той момент у мене виникла ідея дати його в руки кожному, щоб він сказав про свою мрію. Кубок — це ж, по суті, здійснення моєї мрії, до якої я довго йшла. Він і на вигляд був дуже символічним — із зірками. Я сказала дітям: мрії — це не те, про що ми просто подумали. Це те, чого ми дуже хочемо, до чого готові й над чим постійно працюємо. І я гадаю, що всі ці три аспекти — про мене…

Діти говорили про різні мрії. Хтось мріяв про те, щоб був переможний мир в Україні. Хтось — повернутися до рідного міста, до рідного дому (це діти з внутрішньо переміщених родин). Хтось мріяв у майбутньому стати суперуспішним і мати хороші статки. А комусь дуже-дуже хотілося на море й у подорожі (таких було багато). І кожен з моїх першокласників говорив про це, тримаючи кубок із такою надією, що сумнівів не виникає — все збудеться.

— Чому участь у премії Global Teacher Prize Ukraine була такою важливою для вас?

— Коли я вперше приїхала на зустріч учасників премії, мене затягнула ось ця дуже тепла атмосфера творчості, взаємної підтримки, натхнення. Таке, знаєте, відчуття того, що ти потрапив у місце, де тобі добре. Ми постійно спілкуємось, ініціюємо спільні освітні проєкти, підтримуємо одне одного, навіть зустрічаємо з потяга, коли приїздимо до Києва. Щороку під час вручення премії я вболівала за колег. Знаю, що багато хто вболівав за мене. Знаєте, на Global Teacher Prize Ukraine я не змагалася й не боролася. Я собі поставила за мету насолоджуватися спілкуванням — і нехай буде як буде.

— Коли вчителі подають заявки як претенденти на премію, вони мають зазначити, чому заслуговують на неї. У чому ваша родзинка, особливість?

— Я не можу сказати, чим особливим відрізняюся від усіх. Приходжу до школи й працюю. Я віддаю цій роботі всі свої сили, ідеї, час. Для мене важливо, щоб мої учні оволоділи певною базою знань, умінь і навичок, тому що саме початкова школа закладає основи наук. Але для мене не менш важливо, якими виростуть мої учні та учениці. Намагаюся побудувати з ними такі стосунки, щоб мені довіряли, але, відповідно, щоб і я могла довіряти їм. Щоб діти в школі почувалися в безпеці, хотіли приходити сюди, проявляли ініціативу й знали, що їх почують. Тобто щоб вони могли щось запропонувати й розуміли, що їхні рішення, ідеї, думки можуть на щось уплинути. Й навіть якщо буде не так, як вони захотіли, бо багато думок, багато дітей і тому не можна всіх задовольнити, кожен має розуміти, що він теж брав участь у вирішенні якихось питань. Але також я хочу навчити своїх учнів ухвалювати власні рішення й відповідати за наслідки цих рішень. Я намагаюся давати дітям більше таких завдань, де вони могли б проявити творчість. І щоб виконували вони ці завдання переважно у школі, без втручання батьків. Не завжди це вдається, але ми намагаємося знайти баланс. Мої учні люблять творчі завдання. Наприклад, ми знімаємо анімовані пластилінові відеоказки.

— Наскільки я знаю, ви маєте досвід викладання в інклюзивному класі, й почали це ще 2016 року, коли інклюзія тільки з’явилася в школах.

— Так. До нашого класу прийшли діти з особливими освітніми потребами, й спочатку я не знала про їхні особливості. Батьки повідомили про це вже в процесі навчання. Так буває. Дехто з батьків одразу говорить про те, що дитині потрібна інклюзивна форма навчання, а хтось спершу хоче поспостерігати й уже потім визначитися, чи потрібна інклюзія їхній дитині, а чи вона може навчатися за звичайною формою. В одного хлопчика, який навчався в моєму класі, були поведінкові порушення, йому було важко перебувати в колективі, іноді він дуже гостро реагував на навколишні подразники. Й тоді самі батьки запропонували: давайте спробуємо інклюзивну форму навчання. Я тоді ще про це небагато знала, бо інклюзивне навчання не було настільки поширене. В нас у Івано-Франківську тільки одна школа мала дітей, які навчалися за цією формою. Батьки мого учня звернулися до інклюзивно-ресурсного центру, там зробили всі документи. І з наступного року, вже в другому класі, наш клас офіційно став інклюзивним. У мене з’явилась асистентка, яка допомагала під час роботи з класом, а також хлопчикові, й він геть інакше почав поводитися.

Тому що в ті моменти, коли в нього виникала тривожність, поруч була людина, до якої він одразу міг звернутися. Це перше. Друге: якщо ми бачили, що цій дитині важко, то намагалися створити для неї максимально комфортні умови. І це було важливо не лише для хлопчика, а й для всіх, бо навчало толерантності та взаємної підтримки.

До речі, інтелектуальний розвиток цього хлопчика був на дуже високому рівні. Він уже в першому класі на письмі всі коми правильно розставляв, багато читав, мав свій Ютуб-канал. Видно було, що батьки дуже багато з ним працювали. Але найважче йому було знайти спільну мову з дітьми, прийняти їх або дозволити їм прийняти себе. Мама хлопчика казала, що для дитини важливе не так навчання, як соціалізація. Ми дуже багато працювали над цим. І коли за рік під час сертифікації педагогічних працівників до мене приїхали колеги-експерти, вони були вельми здивовані, що ця дитина настільки добре почувається в колективі. Хлопчик уже піднімав руку, навіть брав активну участь у груповій роботі. Прогрес був дуже помітним. Іще за рік комісія в інклюзивно-ресурсному центрі дала висновок, що ця дитина вже не є інклюзивною. Ба більше, зараз, коли мої випускники-дев’ятикласники прийшли вітати мене з премією, вони не могли впевнено сказати, хто з класу вчився на інклюзії, просто не пам’ятали цього. Й це, як на мене, — найкращий результат інклюзії.

 А от у нинішньому першому класі батьки дитини з особливими освітніми потребами ухвалили інше рішення. Вирішили, що дитині буде важко навчатися в колективі, й перевели її на іншу форму навчання. Цей учень провчився з нами лише три тижні, але це мало сенс. Адже він прийшов і спробував. І його батьки спробували. Це було нелегко, але отримати шанс має кожна дитина.

— Що вас надихає?

— Надихає спілкування з колегами. І не лише на Global Teacher Prize Ukraine, а й на різноманітних курсах і тренінгах, де є мотивовані цікаві колеги. Також я надихаюся, коли вигадую щось разом із дітьми. Пам’ятаю, минулого року мої четвертокласники вирішили організувати концерт для військових. Запросили знайомих і родичів, які служили чи служать у ЗСУ, а також гостей зі 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщини. Концерт проводили у філармонії, й на нього прийшло багато військових. Сценарій складала не я, ми сиділи над ним разом із дітьми. Причому я використовувала ті слова, які підказували мені діти. Можливо, щось десь трішки коригувала, але суть була такою, як хотіли вони. Діти ж готували й музичні та хореографічні номери. Я чітко знала, хто з них які таланти має і як може їх показати. Дехто з дітей робив відео про Україну й про майбутнє. До мене вони приходили тільки за порадами. Один хлопчик написав вірш, присвячений хрещеному-парамедику. А його однокласник, який дуже гарно малює, створив ілюстрації до цього вірша, й ми зробили книжечку. Презентували її на нашому святі. Були ще й музичні номери, де діти чудово співали. Але найцікавішим, найважливішим для мене було те, що це свято справді йшло з глибини душі — моєї та моїх учнів і учениць.

Також мене надихає освітній проєкт — навчальний центр для дітей ЛІО, який заснували разом із подругами Ольгою Луцик та Іванною Бабалою. Ми його тільки починаємо. Вже розробили власну методику вивчення літер української абетки.

— Куди плануєте витратити мільйон гривень?

— Планую розвивати центр ЛІО. Є ще мрія реалізувати освітній проєкт, але який саме, я поки що не хочу говорити. Маю ідеї, якими горю, але їх іще треба обміркувати.

 Для мене учительська професія має три важливі плюси. Це можливість завжди бути молодою, адже діти заряджають, поруч із ними не відчуваєш віку. Друге — те, що працюючи в школі, ми завжди мусимо вчитися. Вчитель не може стояти на місці, тому що діти не стоятимуть на місці. Й третє — це усвідомлення місії вчительства. Особливо зараз, під час війни. У наших руках — майбутнє. І я впевнена, навіть те, що ми даємо дітям у початковій школі, залишає слід у їхньому подальшому житті. І я дуже хочу, щоб це був хороший слід.