Деколонізація — це передусім цінувати своє, а не заперечувати російське

Найцікавіше стається на стику жанрів: якщо літературний твір поєднати з настільною грою, вийде явище, здатне розважити й розрадити, навернути до дослідження рідної літкласики й надихнути на роздуми, чому ми, українці, такі, як є, і як нам посилитися.

Спочатку освітянка Валентина Мержиєвська та психологиня Марія Діденко створювати навкололітературні ігри не планували. А прагнули прочитати й перечитати твори, як в шкільний час «не зайшли» або залишилися невідомими. Свої роздуми почали нотувати в подкаст «ПереФарбований Лис». А далі помітили, що певні твори ніби просяться до трансформації у щось більше, ніж текст. Що як долю Кайдашів можна змінити на краще — рухом гральних кубиків? Застосувати уроки спокою з новели Intermezzo для себе в часи великої війни? Підважити образи «доброчесних» і «поганців» у кримінальній драмі «Хіба ревуть воли…» Панаса Мирного? І подивитися, що з цього вийде. А висновки залишити не за автором книжки, а за гравцем.

Наразі в доробку студії «лисячих ігор» — сім ігрових механік. Цьогоріч Валентина й Марія вдруге вибороли грант на конкурсі культурно-мистецьких проєктів від Українського інституту книги та реалізували тур навкололітературних ігор.

Як змінюються українці й чим помічне переосмислення рідної літератури в часи великої війни, освітянка Валентина Мержиєвська та психологиня Марія Діденко розповіли ZN.UA.

— У чому суть ігор і як вони можуть зарадити нам у часи війни?

В.М.: Якщо коротко, то наш задум полягає в тому, щоб заохотити українців до усвідомленого читання української літератури. Записуючи подкаст, ми винайшли новий формат взаємодії з творами, й тепер пропонуємо не лише і не просто обговорювати, а й перегравати сюжети української класики. Ігри наші побудовані навколо сюжетів шкільної програми, тобто відомі всім.

М.Д.: Ігри роблять проживання тексту не стільки інтелектуальним, скільки емоційним, емпатійним, коли ти реально тут і зараз можеш поставити себе на місце персонажів, зрозуміти, чому вони діють так чи інакше. Й найголовніше — гра дарує шанс уплинути на ситуацію, переграти її по-іншому. Це дуже терапевтично.

В.М.: Гра дає змогу в незвичний спосіб показати українську літературу як багату й близьку, оригінальну, круту й класну. Просто протягом тривалого часу вона була занедбана й невідома. Мені дуже сподобався випуск «Телебачення Торонто» про Валеріана Підмогильного — там припускають, що якби він міг і далі розвивати екзистенційний напрям у своїх текстах, то це не ми питали б, де наш Сартр, а французи — де наш Підмогильний. У нас були яскраві прояви європейського, світового масштабу, просто в тих умовах, у яких виникли, вони не змогли розгорнутися. На мою думку, деколонізація полягає насамперед не в запереченні російського, а в дослідженні та цінуванні свого, українського. І ми цю цінність розгортаємо для всіх, навіть тих, хто й не читав того чи іншого тексту. Хоча, як свідчать наші опитування, «ПереФарбований лис» може викликати бажання його прочитати.

Також ми помітили об’єднавчу властивість ігор. Перше, що впадало нам в око під час зустрічей, — чимало внутрішньо переміщених осіб. Усюди. Й помітно, що люди, які вимушено змінили місце проживання, потребують якоїсь спільноти.

— Напевно, ці люди й самі вже є окремою спільнотою…

В.М.: …і вони прагнуть інтегруватися, спілкуватися, шукають однодумців і цікавого дозвілля. У Кривому Розі ми грали в приміщенні центру «Шелтер Плюс», і в графіку, крім нашої гри, було ще безліч курсів, груп, занять, як-от, приміром гурток танців для жінок літнього віку. В Рівному ми співпрацювали з простором «Твоя територія», відкритим релокованою громадою Кремінної з Луганщини. І на гру прийшло, по-перше, досить багато людей, по-друге — різного віку. І я не знаю, де б іще зустрілися та спілкувалися в дружньому колі зовсім молоді й уже зрілі люди. А по-третє — гравці були дуже різними за фахом: вчителі, студенти, журналісти. До речі, було чимало чоловіків, хоча в нашій країні чоловіки зазвичай рідко відвідують культурні заходи. Були й рівняни, й переселенці, ті, хто шукає нових знайомств. Причому кожен із учасників намагався поділитися своїми знахідками: хтось — цікавим музеєм, хтось — театром, творчим простором. Тож спілкування в певний момент перетворилося на промоцію цікавих місць у Рівному.

Завдяки грі людям легше познайомитись одне з одним. Сила спільнот у тому, що вони можуть витягати людей зі складних переживань. І допомогти долати труднощі.

— Які зміни в українцях ви побачили під час своїх поїздок?

В.М.: Відчувається, що ми навчилися справлятися з реальністю. Терапевтичну гру-медитацію за новелою Іntermezzo ми пропонували минулого вересня в Тернополі. І от щойно зіграли її ж у Рівному. Тоді говорили з надривом, підіймалося багато досить болісних переживань, учасниці ділились, які вони вразливі… А зараз — зовсім інша справа, ми навіть жартували.

А ще помітили, й це дуже важливо, що практично всі корінні мешканці, хоч би в якому місті ми були, досі мають надзвичайно багато упереджень стосовно «немісцевих». Жителі заходу України щиро дивуються чистій українській від переселенців із Луганщини. А східняки, особливо молодь, вражаються своєю чергою — а як інакше, ми народжені в Україні й вивчали українську в школі!..

— Тобто ці упередження, якими для розбрату успішно користується зовнішній ворог, все ж таки підґрунтя під собою не мають?

В.М.: Нам теж цікаво було перевірити, чи справді регіональні ідентичності настільки сильні. Й тому в Ужгороді ми свідомо запропонували «центрально-український сюжет» — грали в кримінальну драму за «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, а в Одесі продемонстрували гру за «Кайдашевою сім’єю». Але ні — абсолютно всім відгукуються одні й ті самі сюжети! Вони відчуваються інтуїтивно. Тож ми різні, але в нас дуже багато спільного.

— І що нас об’єднує?

В.М.: Вміння зручно й гарно влаштуватися в кожному місці, куди потрапляємо. Приміром, хоч куди б ми приїхали, всюди знаходили, де смачно поїсти.

М.Д.: В цьому так багато сили! Люди значно стійкіші й адаптивніші, ніж про себе думають. Ми шукаємо власні стратегії й способи триматися, емоційно відновлюватися та підтримувати інших.

В.М.: А ще нас об’єднує цінність самозарадності. Українці хочуть, можуть чи принаймні прагнуть про себе подбати. Українцям дуже дискомфортно залежати від когось у базових речах. Це особливо помітно у грі в «Кайдашів», коли найуспішніші поведінкові стратегії виникають там, де гравці все-таки відкидають претензії й навчаються дбати про себе.

Я впевнена: від самозарадності — шлях до щедрості. Коли в тебе є житло та їжа, ти можеш цим ділитися, можеш бути гостинним, можеш бути волонтером, тому що знаєш, що роздобудеш собі ще. А підлеглий стан робить тебе заручником ситуації. Ти стаєш жмотом, починаєш думати тільки про себе — і цим, власне, й пояснюється «нешляхетна» поведінка людей в загроженому стані. Колаборація з ворогом, не лише зараз, а й у попередні періоди воєн і голодоморів, часто пов’язана саме з втратою опори. Тому наш шлях до кращої версії себе — через самозарадність. І я гадаю, що наша підсвідома тяга до свободи теж звідси береться. Ніхто не прагне бути монстром, який здає своїх сусідів, а хоче бути хорошою людиною. Тому й потрібна свобода, щоб мати широкий вибір, і тому вона є найвищою цінністю.

М.Д.: Євген Стасіневич озвучив цікаву тенденцію — схильність до прикрашання власної історії. У нас тепер куди не глянь — усі патріоти. Регулярно чергова зірка шоубізнесу зізнається, що, мовляв, рвалася співати українською, а продюсери їй забороняли. Але такі прикрашання приховують підступну ілюзію, що навертає нас у позицію жертви, яку постійно придушувала Росія. Й позбавляє сміливості визнати власну відповідальність — наче й не було серед нас тих, хто співпрацював із окупантами. Заперечуючи власну співучасть, ми створюємо собі ілюзію, що це зараз люди «спаскудились», а раніше геть усі були патріотами й козаками. Звісно, українці завжди були різні, були й такі, які допомагали та боролися, й такі, які дбали лише про себе. Але, з іншого боку, якщо навіть за таких умов нам вдалося здобути державу, зберегти культуру, а українська мова попри страшні репресії все-таки в нас проросла й стала модною, то що це, як не свідчення сили?

В.М.: Коли ми нарікаємо, що були колонізовані совітами, варто розуміти, що в такому разі совіти сприймаються як зовнішня сила. Треба визнати, що ми були частиною цієї реальності, в нас є своя відповідальність. І тому мені здається, що наш шлях деколонізації пролягатиме, зокрема, через визнання нашої участі у завойовницьких війнах Росії. Українці брали участь у афганській війні, два українські корпуси входили до Праги на танках, безліч українців добровільно, свідомо були партфункціонерами. Так, жах імперії в тому, що ти стаєш заручником чужих імперських амбіцій та інструментом у чужих руках. З іншого боку, ми самі певним чином доклалися до її розбудови. А якщо ми щось побудували, ми це й розваляти можемо, що вже є активнішою позицією. І зараз, повертаючи собі право ухвалювати рішення, ми обираємо більше не підкорятися й не робити того, чого колись від нас вимагала імперія.

— Подкаст «ПереФарбований лис» доступний онлайн, а як долучитися до ігор?

В.М.: Ми плануємо продовжувати поїздки, не повторюючи міст, у нас уже є задум наступного туру. Також плануємо зробити онлайн-гру, одну або дві, щоб могли долучатися гравці з-за кордону. А ще ми збираємо спільноту амбасадорів — уже навчаємо й навчатимемо охочих проводити «лисячі ігри» у своєму місті. Нам хочеться створити спільноту розвитку, обміну досвідом. Новини про навчання публікуватимемо на сайті «ПереФарбований лис».